Реферат: Конституційне врегулювання виборів і референдумів

1. Види референдумів, конституційні вимоги до їх проведення

Залежно від тих чи тих ознак референдуми поділяються на певні види. Розрізняють імператив­ний і консультативний, конституційний і законодав­чий, обов'язковий і факультативний референдуми.

Імперативний і консультативний референдуми розрізняються за їхніми юридичними наслідками. Рішення, винесене імперативним референдумом, має загальнообов'язкове значення і не потребує нія­кого затвердження. Імперативним, наприклад, був референдум 1 грудня 1991 р., під час якого визнача­лося, бути чи не бути Україні незалежною держа­вою. Результати консультативного референдуму юридичної сили не мають. Його призначення поля­гає в установленні думки виборців щодо певного пи­тання. Ця думка може бути врахована, але не є обов'язковою для вирішення державними органами відповідної проблеми. У низці країн консультатив­ний референдум здійснюється під назвою "всенарод­ного обговорення".

Конституційним називається референдум, унаслі­док якого змінюється, приймається або відхиляється конституція. Якщо ж ці питання вирішуються стосовно до звичайного закону, то референдум нази­вається законодавчим.

Обов'язковий референдум — це референдум, про­ведення якого є обов'язковим для вирішення визна­чених Конституцією проблем.

Відповідно до ст. 73 Конституції України обов'яз­ковим є всеукраїнський референдум для вирішення питань щодо зміни території України. В інших кра­їнах предметом обов'язкового референдуму визна­чаються, скажімо, затвердження статутів автоном­них територій (Іспанія), затвердження Конституції та змін до неї, розв'язання протиріч між палатами парламенту (Швейцарія) тощо.

Якщо ж референдум визначається як один із можливих, але необов'язкових способів вирішення певних питань, то він називається факультативним. Це може стосуватися, приміром, затвердження зако­нів, міжнародних угод і под.

Попри те, що референдум розглядається як форма виявлення волі народу, світова державно-правова практика свідчить про юридичну і політичну недо­цільність вирішення певних питань референдумом. Звідси конституції низки держав забороняють вино­сити на референдум певне коло питань. У більшості випадків це стосується законів і рішень, пов'язаних із фінансово-бюджетними проблемами, наданням громадянства, амністіями, помилуваннями та з дея­ких інших проблем.

Такий підхід має реальні підстави. Якщо уявити, наприклад, ситуацію, в якій проект бюджету відхи­ляється референдумом, то для розгляду нового його проекту необхідний новий референдум. І це може повторюватися кількаразово. Крім того, проведення референдуму потребує витрати значних коштів, а ор­ганізація — певного часу. Отже, кінець кінцем, дер­жава може залишитися без затвердженого бюджету. Конституція України (ст. 74) встановлює, що в на­шій державі не допускається проведення референдумів щодо законопроектів із питань податків, бюдже­ту та амністії.

Всеукраїнський референдум може призначатися Верховною Радою або Президентом України, але тільки в межах визначених Конституцією повнова­жень. Так, Верховна Рада уповноважена призначати всеукраїнський референдум для вирішення питань про зміну території держави. Президент має право призначити його щодо законопроектів про внесення змін до розділів І, II, XII Конституції, а також про­голошує референдум за народною ініціативою.

Ініціатива щодо проведення референдуму визнає­ться народною, а значить, обов'язковою до втілення в життя, якщо відповідна вимога виходить не менш як від 3 млн громадян України, які мають право го­лосу. Аби ця ініціатива відображала прагнення на­роду України, Конституція встановлює, що підписи під вимогою про призначення референдуму повинні бути зібрані не менш як у 2/3 областей і не менш як по 100 тис. підписів у кожній з них. Такий порядок надає певним групам виборців та різним громад­ським об'єднанням можливість спробувати реалізу­вати свої політичні ідеї в разі протидії з боку дер­жавних структур завдяки наданню через референ­дум цим ідеям усенародної підтримки.

Конкретні питання, пов'язані з організацією та проведенням референдуму, регламентуються Зако­ном України "Про всеукраїнський та місцеві рефе­рендуми" від 3 липня 1991 р.

2. Виборче право та виборча система в Україні

Під виборчою системою України розуміється передбачений законодавством порядок формування представницьких органів держави. Усі норми законо­давства, які регламентують цей порядок, у сукупнос­ті складають виборче право. Основними його джерелами є Конституція України, Закони України: "Про вибори народних депутатів України" від 24 вересня 1997 р., "Про вибори Президента України" у редакції від 24 лютого 1994 р., "Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад" від 24 лютого 1994 р.

У цих нормативно-правових актах сформульовано такі головні принципи виборчого права: загального, рівного і прямого виборчого права за таємного голо­сування; вільного й рівноправного висування канди­датів у депутати; гласності й відкритості; рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні ви­борчої кампанії; неупередженості до кандидатів з бо­ку державних органів, установ та організацій, орга­нів місцевого самоврядування; свободи агітації.

Принцип загальності означає, що право обирати мають усі громадяни України, яким на день голосу­вання виповнилося 18 років. Це право називається активним виборчим правом і тлумачиться так тому, що будь-які прямі або непрямі пільги чи обмеження щодо виборчих прав громадян України залежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, ставлен­ня до релігії, політичних переконань, роду й харак­теру занять, непередбачені цими законами, заборо­няються.

Що ж до права бути обраним, себто пасивного ви­борчого права, то виборчим законодавством воно розглядається по-різному. Так, народним депутатом України може бути обраний громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг 21-річ­ного віку і постійно проживає на території України протягом останніх п'яти років. Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг 35-річного віку, має право голосу, проживає в Україні протягом 10 останніх перед днем виборів ро­ків і володіє державною мовою. А депутатом сільсь­кої, селищної, міської, районної в місті та обласної ради народних депутатів може бути обраний громадянин України, який на день голосування досяг 18-річного віку, має виборчі права і постійно проживає або працює на території відповідної ради.

Принцип рівного і прямого виборчого права озна­чає, що громадяни України беруть участь у виборах народних депутатів на рівних засадах і депутати обираються безпосередньо виборцями.

Таємність голосування на виборах означає, що ніякі форми контролю за волевиявленням виборців не допускаються, а саме голосування відбувається у спеціально обладнаній для цього кабіні чи кімнаті. Під час заповнення бюлетеня в кабіні чи кімнаті для голосування може знаходитися тільки голосуючий.

Принцип вільного й рівноправного висунення кандидатів передбачає, що всі громадяни України, які мають право голосу, мають право висувати кан­дидатів. Вони можуть реалізувати це право як безпо­середньо, так і через політичні партії та їхні виборчі блоки і трудові колективи.

Гласність і відкритість виборчого права означає, що підготування і проведення виборів депутатів завжди здійснюються відкрито і гласно.

Рівність можливостей для всіх кандидатів у про­веденні виборчої кампанії як принцип виборчого права повинен розумітися так, що всім кандидатам опісля офіційної їх реєстрації надається можливість участі у виборчій кампанії на рівних засадах, вони мають рівне право на використання державних засо­бів масової інформації на території України, у них рівні можливості щодо матеріально-технічного і фі­нансового забезпечення їх участі у виборчій кампа­нії з боку держави.

Принцип неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування вживається та обумовлює існування такого інституту виборчого права, як увільнення кандидата від виробничих або службо­вих обов'язків із збереженням середньої заробітної платні за місцем роботи: кандидати під час виборчої кампанії не можуть бути звільнені з роботи, а також переведені на іншу роботу або посаду без їхньої зго­ди, притягнені до кримінальної відповідальності, заарештовані або піддані заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку без згоди відповідних державних органів.

До того ж особи, які насильством, обманом, по­грозами чи в інший спосіб перешкоджають вільному здійсненню громадянином України права обирати та бути обраним, вести передвиборну агітацію, публіч­но закликають або агітують за бойкотування вибо­рів, а також члени виборчих комісій, службові особи державних і громадських органів, які вчинили під­робку виборчих документів, неправильний підраху­нок голосів, порушили таємницю голосування або допустили інше порушення виборчого законодав­ства, несуть відповідальність, передбачену цим зако­нодавством. До певної відповідальності притягують­ся також особи, які опублікували або в інший спосіб розповсюдили явно неправдиві відомості про кан­дидата.

І, нарешті, принцип свободи агітації передбачає, що всі громадяни України, їхні об'єднання, трудові колективи, довірені особи кандидатів мають право вільно та безперешкодно обговорювати програми кандидатів, їхні якості, а також платформи і програ­ми тих партій, блоків, зборів, що їх висунули. При цьому дозволяється вести агітацію як за, так і проти кандидата в усіх засобах масової інформації.

Своєю чергою, кандидати також мають право на зустрічі з виборцями — як безпосередньо, так і через довірених осіб. Кандидати можуть здійснювати пе­редвиборчу агітацію в будь-яких формах та будь-якими засобами.

Закон України "Про вибори народних депутатів України" складається з 11 розділів (53 статті). Це розділи: 1. Загальні положення. 2. Організація вибо­рів. 3. Списки виборців. 4. Висування і реєстрація кандидатів у депутати. 5. Передвиборна агітація.

6. Фінансування виборчої кампанії. 7. Голосування. 8. Підрахунок голосів і визначення результатів ви­борів. 9. Повторне голосування, повторні вибори, порядок заміни народних депутатів, позачергові ви­бори. 10. Заключні положення. 11. Прикінцеві по­ложення.

Окрім уже розглянутих принципів виборчого пра­ва, цей Закон регламентує, що вибори народних де­путатів України можуть бути черговими, позачерго­вими (достроковими), повторними, а також замість депутатів, які вибули, і що вони здійснюються за змішаною мажоритарно-пропорційною системою.

Усього обирається 450 депутатів; із них 225 — в одномандатних виборчих округах на основі віднос­ної більшості, а 225 — за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представ­ництва.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--