Реферат: Конституціоналізм України в радянський період

Декларативні лозунги Конституції в значній мірі розходились з реальним життям. Так, ст. 48 гарантувала громадянам України свободу слова, друку, зборів, мітингів і демонстрацій. Ст. 49 надавала право об’єднуватись у громадські організації, що сприяють розвитку політичної активності та самосвідомості, задоволенню їх різноманітних інтересів. Ст. 52 гарантувала громадянам недоторканість особи, ніхто не міг бути заарештований інакше як на підставі судового рішення або за санкцією прокурора8 . Але фактично ці статті не збігалися з реальним життям.

Водночас не можна заперечувати того факту, що Конституція УРСР закріпила низку демократичних інституцій у межах, визначених правлячим режимом. Україна проголошувалася народною державою, заснованою на принципах народовладдя і верховенства Конституції та чинних законів, декларувалося, що трудові колективи є важливими суб’єктами політичного життя країни, що основним напрямом розвитку політичної системи суспільства є подальше розгортання демократії, багато уваги було приділено проголошенню прав-намірів. Однак, як показало життя, усі демократичні положення, проголошені конституцією, здебільшого мали формальний характер. А зберігалося й зміцнювалося фактичне панування комуністичної партії, яка проголошувалася провідною політичною силою суспільства”9 .

4.3 Центральні та місцеві органи влади

формування не тоталітарного режиму потребувало встановлення більш жорсткого контролю партійних структур над органами влади і управління. Цей процес було завершено прийняттям Конституції СРСР 1977 року і відповідних конституцій союзних республік. Фактично ж, сама структура органів влади і управління залишилася незамінною.

Вищим органом республіки за Конституцією 1978 року вважалася Верховна Рада УРСР. Основною організаційною формою її діяльності були сесії. Чергові сесії скликалися двічі на рік. Для вирішення нагальних проблем скликались позачергові сесії. Верховна Рада УРСР була вищим законодавчим органом республіки і тільки їй належало право прийняття законів. Важливу роль у структурі Верховної Ради відігравали постійні комісії, кількість яких законодавством не обмежувались. Їх діяльність регулювалась Положенням про постійні комісії Верховної Ради Української РСР, затвердженим 29 червня 1966 року. Правовий статус постійних комісій підтвердила Конституція УРСР 1978 року, де зазначалось, що постійні комісії створюються для “ведення законопроектної роботи, попереднього розгляду і підготовки питань, що належать до відання Верховної Ради УРСР, та інших питань, прийнятих Верховною Радою УРСР, контролю за діяльністю державних органів і організацій” (ст. 109).

Згодом, 25 березня 1980 року, було затверджене нове Положення про постійні комісії Верховної Ради УРСР.

Важливим органом влади республіки була Президія Верховної Ради УРСР. Про це свідчив той факт, що вона видавала укази, нормативні акти, які за значенням йшли слідом за законами. За Конституцією УРСР 1978 року Президія Верховної Ради УРСР “є підзвітним Верховній Раді Української РСР органом”, який забезпечував організацію роботи вищого органу влади республіки (ст. 105).

Порядок засідань вищого органу державної влади визначався регламентом Верховної Ради УРСР, який було прийнято 25 березня 1980 року10 .

Вищим органом державного управління залишалась Рада Міністрів УРСР. У ст. 115 Конституції УРСР 1978 року Рада Міністрів визначалась як найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади республіки. У своїй діяльності уряд країни був підзвітний Верховній Раді УРСР. Його правове становище детально регламентував Закон “Про Раду Міністрів Української РСР” від 19 грудня 1978 року. За законом Рада Міністрів УРСР формувалася Верхов