Реферат: Континентальна модель правового регулювання лобістської діяльності (на прикладі Франції, ФРН)

З метою врегулювати «зовнішній» лобізм у 1972 р. було прийнято Положення про реєстрацію представників груп інтересів при бундестазі. Метою положення були: інституціоналізація контактів груп інтересів з органами влади та їхня відкритість. „Положення» передбачає обов’язкову публікацію в спеціальному виданні так званого «лобістського списку» – переліку різних союзів, об’єднань та їхніх персональних представників, що бажають одержати офіційний доступ до парламенту й федерального уряду. Німецьке положення про реєстрацію лобістів істотно відрізняється від федерального Закону про регулювання лобізму США. Американський закон діє однаково як для юридичних, так і для фізичних осіб, а німецький закон стосується тільки юридичних осіб. Крім цього, в німецькому законі не потрібно вказувати грошові кошти, що одержуються та витрачаються з лобістською метою. Законодавець вважав, що при вільній реєстрації довіряти цим даним немає підстав, а проконтролювати їх дуже складно. До того ж успіх лобіста не залежить прямо від величини витрат.

Уявляється, „німецький» варіант регулювання лобізму трохи односторонньо спрямований, тому що реєстрації не підлягають не тільки фізичні особи, як уже зазначалося, але й регіональні організації, окремі фірми. Це означає, що корпоративні інтереси, економічна, фінансова зацікавленість у чому-небудь, що багато в чому складає основу лобізму, залишається поза контролем, поза будь-яким регулюванням, що змушує фінансових магнатів, шукати свої шляхи впливу на органи влади.

По-друге, дуже важко визначити межу, що відокремлює дозволене від недозволеного в діях політичного діяча. Це пояснюється тим, що найчастіше при проведенні відкритих слухань у парламентських комітетах усі принципові питання вже вирішені [8, с. 182].

По-третє, активна участь союзів у сучасному законодавчому процесі обмежена картелем деяких дуже великих об’єднань, таких як Німецькі профспілки, Федеральний союз німецької промисловості, Федеральний союз роботодавців, у той час як інші організовані інтереси, як і неорганізовані, також мало представлені в процесі прийняття рішень. Тобто основним мінусом німецької практики регулювання лобізму можна віднести свавілля німецьких чиновників при визначенні груп, які беруть участь у розробці законопроектів у міністерствах, і відсутність повної на стадії обговорення законопроектів у державних органах влади.

Незважаючи на ряд серйозних упущень у практиці регулювання лобізму, Німеччина досягла основної, уявляється, мети, а саме:

1) створюється „противага» дикому, неврегульованому лобізму, оскільки саме визнання й розуміння сутності лобістських сил й усвідомлення наявності „внутрішніх» лобістів у самому парламенті (заперечувати це було б нерозумно, оскільки навіть ідеальний парламент не може залишити депутатів цілком байдужими до суспільних процесів) дає можливість досягати бажаного результату, за визначеними „правилами гри»;

2) виробляються свого роду стимули для лобістів діяти за законом, тому що так набагато легше домогтися бажаного, ніж використовувати сумнівні методи впливу на депутатів і витрачати значну грошову суму.

Отже, слід підкреслити, що в цілому Німеччина веде розумну політику у цьому напрямку, що вносить стабільність у політичну систему країни й дозволяє органам влади найбільш повно враховувати різнобічні інтереси й стримувати прояви нецивілізованого лобізму.

Аналіз закордонної законодавчої основи регулювання лобізму свідчить, що в різних країнах ця проблема розв’язується по-різному, але мета, яку ставлять перед собою держави з приводу упорядкування лобістської діяльності, є однаковою. Перш за все, держави прагнуть знизити рівень криміналізації процесу взаємодії представників різних груп інтересів із представниками влади й забезпечення гласності та відкритості прийняття найважливіших державних рішень.

В цілому, „в закордонних країнах лобізм більш-менш однотипний, механізми забезпечення прийняття рішень відомі й прості, тому що відпрацьовувалися століттями. Розбіжність головним чином полягає у тому, наскільки гласно здійснюється лобіювання, наскільки підконтрольне воно закону й демократичним інститутам, наскільки різноманітні суб’єкти й канали тиску і впливу» [2, с. 119].Тим часом, як свідчить світовий досвід, знайти всеосяжне та справедливе рішення питання про те, як контролювати лобістську діяльність, не накладаючи у той же час зайвих обмежень на громадське суспільство, не просто.

Беручи до уваги й реалізовуючи досвід інших країн, сьогодні необхідно уникати бездумного, механічного копіювання „чужих» норм. Відомий соціолог АлексТоквиль, що вивчає систему функціонування демократичних інститутів у США, зазначав: „Звернувши наші погляди на Америку, не станемо, однак, рабськи копіювати ті інститути, які вони створили для себе, намагатимемось краще зрозуміти, що нам підходить, не стільки запозичаючи приклади, скільки набираючись розуму, і вже якщо позичатимемо, то самі принципи, а не приватні приклади їхніх законів» [1, с. 36].

Будь-яке запозичання може тоді принести успіх, коли у своїх конкретних формах воно враховує, узгоджується з національною специфікою, з рівнем розвитку економіки, функціонуванням різних форм власності, формуванням підприємницьких структур, з культурою виробничих, економічних, політичних відносин.

З огляду на всі перераховані фактори, можна стверджувати, що жоден з існуючих у світі досвідів регулювання лобізму для України у чистому вигляді не є прийнятним. І все ж таки якщо говорити не про досвід регулювання, а про об’єкти, що потребують регулювання, та про умови, в яких здійснюється лобістська діяльність, то, мабуть, найбільш близькими є ситуація і досвід США, тому що при сучасних особливостях української політичної системи і слабко розвиненому громадського суспільстві, нашій країні, безумовно, необхідний закон прямої дії [2, с. 127].

Література

1.Любимов А.П. Классификациявидовлоббизма. // Матер. к междунар. „круглому столу». – М.: АНОКиАЦ„Россия – ХХІ век». – 1999. – 104 с.

2.Бештоева З.Л. Лоббизм в Управленииэкономикой. М.: МАКС Пресс, 2004. – 34 с.

3.Зяблюк Н.Г. Лоббизм и судебная система США. – М.: Ин-т США и Канады РАН, 2002. – 59 с.

4.Зяблюк Н.Г. Лоббизм и судебная система США // США – Канада: экономика, политика, культура. – 2001. – № 7. – С. 115-124.

5.Зяблюк Н.Г. Лоббизм и судебная система США.// США – Канада: экономика, политика, культура. – 2001. – № 6. – С. 65-75.

6.Глазунова Н.И. Механизмвзаимодействиявласти и общества // Система государственногоуправления. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2002. – 551 с.

7.Садиков В.Н. Хрестоматия по всеобщейисториигосударства и права: Учеб. пособ. – М.: ООО «ТКВелби», 2002. – 768 с.

8.Шамхалов Ф. Лоббизмвовзаимодействиигосударства и бизнеса (материалы к лекциям и семинарам) // Российскийэкономический журнал. – 1999. – № 1. – С. 103-110.

9.СоединенныеШтаты Америки: Закон о реорганизацииКонгресса // Бизнес и политика. – № 9-10. – 1996. – С. 65-68.

10.Иванов Н. Лоббизм в политическойкультуре США // Власть. – 1995. – № 8 – С. 64-67.

необходимый оборона уголовный право