Реферат: Криза демократії в Україні

І в Україні, і в світі вимірюють рівень розшарування доходів населення. Основним показником тут виступає так званий індекс Джіні - чим він менший, тим суспільство однорідніше. Найоднорідніша за багатством - Данія (індекс 23,2), найнеоднорідніша - африканська Намібія (70,7). Показник України - близько 30. Приблизно 45-50 % тих, хто живе за межею бідності, можна назвати жебраками.

Намагаються здолати бідність за допомогою підвищення прожиткового мінімуму і мінімальної заробітної плати. Упродовж останніх 10 років мінімальна зарплата в Україні зросла з 15 грн. у 1997 р. до 440 грн. у 2007 р. Але чи можна говорити про те, що в такій же пропорції збільшився добробут громадян України? Звичайно, ні.

У багатьох країнах Євросоюзу (Німеччині, Італії, Австрії, в більшості країн Скандинавії) такого поняття «мінімальна зарплата» не існує взагалі. А у Франції, Великій Британії, Ірландії встановлюється не місячна, а погодинна мінімальна зарплата. У розвинених країнах борються не за високий розмір мінімальної зарплати, а за зменшення кількості людей, які її отримують¹¹⁶ .

Щодо оплати праці, то Україна значною мірою відстає від країн ЄС та інших країн світу з ринковою економікою. У 2006 р. розмір мінімальної заробітної плати (з грудня) становив близько 80 доларів США, а середня заробітна плата близько 220 доларів, тоді як у країнах ЄС мінімальна заробітна плата коливається у двох цифрових діапазонах: від 350-500 доларів (нові члени ЄС) та понад 1000 до-1 ларів (решта - Бельгія, Нідерланди, Німеччина). Таким чином, мінімальна заробітна плата в Україні порівняно з країнами ЄС нижча в 5-15 разів, а середньомісячна заробітна плата - в 7-Ю разів¹¹⁷ .

Не можна сказати, що на Заході панує соціальна справедливість. Останнім часом зарплати керівників компаній і рядових співробітників стали просто непорівнюваними.

Як пише журнал «Бізнес тиждень», середня зарплата виконавчого директора корпорації у 1990 р. перевищувала зарплату американського робітника у 85 разів, а у 2000 р. - вже у 419 разів. Якщо цей розрив зростатиме такими ж темпами, то в 2050 р. керівник американської компанії одержуватиме прибуток, котрий дорівнює сумі зарплат більш як 150 тис. робітників. У Європі різниця між зарплатами керівника і його підлеглого не менш значна. Найбільший розрив зафіксовано у Великій Британії. Там директори провідних компаній одержують у 94 рази більше, ніж службовці. У Німеччині начальники одержують у вісім разів більше за підлеглих, а у Швеції - у сім. В Україні ця різниця сягає кількох десятків разів, перевищує середній прибуток середньостатистичного українця.

Порівняльний аналіз ходу реформ засвідчує вразливість уявлення про користь нерівності для підвищення господарської активності при переході від командної економіки до ринкової. Швидше справджується гіпотеза, за якою надкомерціалізація прибутків перешкоджає економічному зростанню. Так, у Чехії, Словаччині, Польщі, Угорщині й Словенії середньодушові прибутки 10 % найбагатших родин перевищують прибутки найбідніших у 4,5-5,5 разу, а в Болгарії та Румунії - у 10, у Росії та Україні - у 15 разів.

Йдеться не про повне усунення нерівності, бо це політична химера. Адже люди за своєю біологічною сутністю, розумовим розвитком нерівні. Звідси за рівних умов абсолютно різні результати. Прагнення до зрівнялівки, про що свідчить досвід Радянського Союзу, призводить до економічного й політичного колапсу. Проте обов'язком кожного суспільства є, по-перше, викорінення кричущої бідності, по-друге, подолання прірви між бідними і надмірно багатими людьми. В Україні люди середнього достатку, до яких належали науковці, юристи, медики, викладачі, митці, інженерно-технічний, управлінський персонал, представники колишньої партійно-державної бюрократії, практично зникли. Середній клас витіснено за межу бідності, морально роздавлено і практично знищено, а новий середній клас так і не народився.

У суспільному розвитку одним із пріоритетів має бути принцип рівності (насамперед у системі оподаткування та різних відрахуваннях). Треба забезпечити якомога ширшу дифузію прибутків від власності, вирівнюючи оклади високооплачуваних управлінців, встановити високі ставки податків на спадщину. Все це сприяло б більш справедливому розподілу багатства, доходів, економічних ресурсів, знижувало б гостроту колізії у рівноправності та забезпечувало справедливість у розподілі.

Проблема соціальної справедливості стосується різних сфер суспільного життя - економіки, політики, права, управління та ін. Найбільш відчутно вона виявляється в системі управління. Адже управлінські відносини за своїм змістом є певною мірою розподільчими. Управлінська діяльність має бути втіленням принципів соціальної справедливості у багатьох сферах суспільного життя. Це можливо лише за умови, коли ці принципи знайдуть повне втілення в самій системі управління, гарантом чого є послідовний демократизм організації і діяльності апарату управління. Лише справді демократичне суспільство здатне наповнити ідею справедливості реальним змістом. У цьому сенсі народовладдя є найважливішим принципом соціальної справедливості.

Як етична категорія соціальна справедливість тісно пов'язана із усією системою управлінських відносин. Існує комплекс цілком певних за своїм змістом вимог, яким повинні відповідати суб'єкти і характер цих відносин. Причому законодавець і соціальна практика ці морально-правові вимоги визначають не як абстрактні цінності, а як реальні параметри службовців і управлінських дій. І чим вищі ці вимоги, тим вищою повинна бути й ефективність управлінської діяльності. В свою чергу, чим вища ефективність управління, тим І більші матеріальні й організаційні можливості для реалізації в І суспільстві принципів соціальної справедливості. Висока ефективність управління - це динамічна економіка, активна політика, висока мораль і законність, які є визначальними факторами соціальної і справедливості.

Справедливість є соціально-моральним критерієм ефективності державного управління. Зв'язок соціальної справедливості й ефективності управління не прямий, він опосередкований об'єктивними умовами, характером відносин і принципами обміну й розподілу матеріальних благ у суспільстві, панівними правом і мораллю, а також суб'єктивними факторами - особистісними якостями службовців апарату управління - рівнем свідомості, моральними якостями, професійною кваліфікацією.

У галузі управління, бізнесі, як і в інших сферах людської діяльності, визначальними є талант, здібності людини. Вони мають встановлювати закони життя. Тим самим вони протиставляють себе пересічності, що прагне люмпенізувати талановитих до рівня «соціальної справедливості». І якщо гору бере користолюбність, то суспільством править, за висловом К. Маркса, «загальна і конституйована як влада заздрість».

Професор В. Сікора вважає заздрість цілком економічним терміном: «Це реакція однієї особи на неспроможність обміняти свої послуги (і винагороду за них) на послуги (і винагороду), котрі дістає інша особа, яка внаслідок цього швидко і значно збагачується. Це справляє суттєвий вплив на економіку, суспільство, політику. Ядром заздрощів є відчуття, що у суспільстві немає справедливості. Зрозуміло, передусім впадають в око надзвичайно багаті. Лише наявність потужного численного середнього класу може заповнити прірву між бідними й надбагатими. Саме це може звести соціальну заздрість до чогось несуттєвого, незагрозливого. Наші багатії, які швидко стали надмірно багатими, здобули свій капітал позаекономічним шляхом. Причинами збагачення 75 % українських багатіїв були шахрайство та авантюризм, привілеї, успадковані від радянської влади, унікальна жадібність і аморальність».

Багатства потрапили головним чином до рук людей, не наділених високою культурою й моральністю, які рвуться не лише до економічної, а й до політичної влади. Якщо в країні довго триває кризовийстан, якщо економічна й політична роль надбагатіїв зростає одночасно із бідністю й безправністю більшості населення, то в цій країні може вибухнути пароксизм заздрощів і ворожості не лише щодо власників величезних капіталів, а й можновладців, які створюють умови, коли багаті далі багатіють, бідні - бідніють, а країна ще більше руйнується, знищуючи передумови для можливого економічного зростання.

Загрозливим явищем стала аморальність не лише людей, які стоять біля керма влади, а й усього суспільства, яке обирає цю владу. І принцип такої влади - нівелювати суспільство до свого аморального посереднього рівня. Природно, за таких умов про демократизм та ефективність управлінської діяльності у нашому суспільстві годі й говорити.

Навіть за сприятливих умов існує певна напруженість між ефективністю управлінської діяльності та соціальною справедливістю. Система цінностей, що становить поняття «соціальна справедливість», не завжди збігається із завданнями і методами досягнення високої ефективності управління. Існує певна захищеність організаційно-правових вимог щодо фізіологічних, вікових та інших особливостей людини, які зумовлюють фактичну нерівність можливостей людей, співмірність обов'язків і відповідальності, якості роботи, заслуг і громадського визнання.

Економічні, політичні й соціальні умови, що склалися в Україні, не сприяють розвитку ні демократії та соціальної справедливості, ні підвищенню ефективності державного управління. У суспільстві панує системна всеохоплююча криза, що супроводжується низьким життєвим рівнем, моральною втомою, непевністю, різким соціальним розшаруванням суспільства. В цих умовах, як ніколи, актуальна моральна максима Конфуція: «Коли в країні є справедливість, соромно бути бідним і нікчемним, коли справедливості нема, соромно бути багатим і знатним». Нинішній, так званий демократичний режим не є проривом у майбутнє. Так звана демократизація з її спотвореним ринком, криміналітетом, злиденністю, обвалом культури, освіти й науки «залишила народу лише очі, щоб оплакувати своє горе» (Бісмарк). Щороку від безглуздих випадковостей, нехлюйства і недбалості, котрі юристи називають злочинними, Україна втрачає людей більше, аніж СРСР за роки афганської війни.

Зниження морально-ціннісних критеріїв, бюрократизм і корупція в усіх ешелонах державної влади не надихають на високопродуктивну працю, в тому числі управлінську, а низька ефективність державного управління не дає змоги подолати кризовий стан у суспільстві. Це замкнене коло, на жаль, є переконливим доказом об'єктивної потреби у тісній взаємодії демократії, соціальної справедливості й управління.

Мало допомагає в розв'язанні цієї проблеми наука. Прагматичні концепції права і юридична практика, що обмежується рамками повсякденного «здорового глузду», свідомості, яка стихійно складається, применшують роль теоретичного правового знання, а це не дає цілісного системного розуміння суспільного руху, механізму його розвитку. Фундаментальна теоретична робота фактично ігнорується. Методологія і теорія розглядаються прихильниками «здорового глузду» не як засоби пізнання сутності явища, пояснення істини, а довільного тлумачення фактів. У результаті сприйняття реальної дійсності на підставі «здорового глузду», тобто такою, якою вона лише видається конкретній людині, поза увагою залишаються багато зв'язків, явищ, причин, котрі навіть не усвідомлюються як складові елементи складнішої системи взаємодії, багатоаспектного процесу і котрі можна виявити лише на рівні теоретичної абстракції. Такою складною є проблема взаємодії демократії, соціальної справедливості й управління.

Демократія, соціальна справедливість й ефективність управління - взаємозалежні поняття. Без реального здійснення народовладдя, свободи, рівності, гласності, постійного врахування громадської думки не можна забезпечити соціальної справедливості в суспільстві, а без високої свідомості, розуміння обов'язку і відповідальності, професіоналізму й ініціативності не можна досягти високої ефективності управління. Реалізація принципів демократизму, соціальної, правової держави є умовою розвиненого громадянського суспільства, утвердження народу як джерела і носія державної влади. Адже лише демократичне суспільство спроможне до динамічного розвитку.

Мало допомагає в розв'язанні цієї проблеми наука. Прагматичні концепції права і юридична практика, що обмежується рамками повсякденного «здорового глузду», свідомості, яка стихійно складається, применшують роль теоретичного правового знання, а це не дає цілісного системного розуміння суспільного руху, механізму його розвитку. Фундаментальна теоретична робота фактично ігнорується. Методологія і теорія розглядаються прихильниками «здорового глузду» не як засоби пізнання сутності явища, пояснення істини, а довільного тлумачення фактів. У результаті сприйняття реальної дійсності на підставі «здорового глузду», тобто такою, якою вона лише видається конкретній людині, поза увагою залишаються багато зв'язків, явищ, причин, котрі навіть не усвідомлюються як складові елементи складнішої системи взаємодії, багатоаспектного процесу і котрі можна виявити лише на рівні теоретичної абстракції. Такою складною є проблема взаємодії демократії, соціальної справедливості й управління.

Демократія, соціальна справедливість й ефективність управління - взаємозалежні поняття. Без реального здійснення народовладдя, свободи, рівності, гласності, постійного врахування громадської думки не можна забезпечити соціальної справедливості в суспільстві, а без високої свідомості, розуміння обов'язку і відповідальності, професіоналізму й ініціативності не можна досягти високої ефективності управління. Реалізація принципів демократизму, соціальної, правової держави є умовою розвиненого громадянського суспільства, утвердження народу як джерела і носія державної влади. Адже лише демократичне суспільство спроможне до динамічного розвитку.

Використана література

1. Актуальні проблеми політики: 36. наук, праць. — Одеса, 2001. — Вип. 10-11.

2. Бебик В.М., Головатий М. Ф., Ребкало В.А. Політична культура сучасної молоді. — К., 1996.

3. Конституция України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р.— К., 1996.

4. Литвин В. Політична арена України: дійові особи і виконавці. — К., 1994.