Реферат: Культура древнего Китая 13
Китайську писемність, яка вийшла з лона архаїчного ритуала, спочатку використовували в рамках обряду вшанування вищих сил і предків, продовжуючи традицію, яка виражається в сакральних мотивах ритуальних малюнків і татуювання. Сполучення "вень" стали основоюдля створення складних знаків "цзи". "Цзи", згідно традиційного тлумачення, " походять від вень, так само, як з’являються в домі діти, від матері і батька", що є досить коректним поясненням їх появи і розвитку. Етимологічно ієрогліф "цзи" походить від зображення, яке складається з двох "вень": "давьокитайське помешкання, де живе немовля"; його початкове значення: "мати, завести дитину". Похідні лексичні значення: "давати потомство, годувати груддю; оберігати, опікуватися, ростити, годувати". Коли мова йде про дівчат, ієрогліф "цзи" може мати значення "заручити", "провести заручини (дочки)". А в давніх текстах навіть можна зустріти значення "самка". Удієслівному значенні ієрогліф "цзи" також використовується у значенні: "отримувати друге ім’я під час досягнення повноліття".
Значення "цзи" як "імені" збереглося в Китаї до сьогодні: ім’я людини позначається як "мінцзи" - "подвійне ім’я ". "Цзи" традиційно означало друге ім’я, на відміну від першого "мін". Етимологічне значення ієрогліфа "мін" - ім’я, поклик, воно походитьвід зображення : "повний місяць" і "рот". Тлумачення: "Звати в вечірній час при повному місяці [для того, щоб впізнати людину]". Згідно тлумачень, "те, що за давніх часів називали мін - ім’я, поклик, тепер називають цзі". Перше ім’я - "мін", судячизетимології ієрогліфа, було усним іменем. "Цзи" було символічним іменем, яке давали людині в ритуалі ініціації, про що свідчать давні тексти: "В давнину у Китаї існував звичай, коли під час досягнення повноліття (20 років) синові надягали шапку, а дочціпісля заручинзаколювали волосся і давали їм другі імена". Це було знаком, що молода людина має можливість зачати дітей і продовжити рід.
Цей прагматичний підхід міг бути основою давнього і поширеного звичаю робити позначки на тілі всіх членів родини певним яскравим татуюванням, яка містить інформацію про їх походження, здібності, навички і вміння. Також слід відмітити, що перші ієрогліфи, які пов’язують із Цан Цзе, називалися також "няоцзішу", тобто "записи пташиних слідів". Згідно давьокитайських уявлень, "вень звіріві птахів" – це знаки їх слідів. Пташиніітваринні сліди, залишені на м’якій землі, вказують на історію їх руху. Такі самі сліди шрамів і татуювань на шкірілюдини символізували їїрухучасі - персональну і родову історію.
На початковому етапі поява нових знаків "цзи", імен, відбувалася паралельно до розвитку роду і вони відображали його історію. Імена "цзи" взяли на себе функцію перших текстів, які спочатку, судячи з етимології "вень", фіксувалися на тілах людей. Пізніше, на певному етапі розвитку культури звичай татуювання втратив своє значення і на перше місце виступив звичай вшанування імен предків, "цзи", нанесених на спеціальні дерев’яні дощечки – таблиці предків. Важко робити якісь висновки про їхнє походження, оскільки недостатньо археологічних матеріалів. У зв’язкузцим слідзвернутиувагу на поширенийсеред культур південно-східної Азіїзвичай наносити на шкіру представників знаті в племенах написи, які містять інформацію про генеалогію роду, своєрідну хроніку з іменами померлих вождів і великих представників племені. Сам процес татуюванняздійснюють жерці, яківикористовують при цьому татуювальні дощечки зшипами. Фактичноці дощечки є трафареткамиз нанесеними знаками, іменами померлих предків. Традиція використання трафаретів, відтисківі печатокіснувала і в Давньому Китаї, де їх використовували для нанесення малюнків на керамічний посуд. Згодом цю технологію почали використовувати і в процесі виготовлення складної кераміки і бронзового посуду. Особливе значення мали печатки у політичній практиці – у Давньому Китаї печатка була основним культовим символом наділення владними повноваженнями.
Не слід відкидати той факт, що традиція татуюваннязвикористанням татуювальних дощечок або печатки і трафаретів для ритуальнихмалюнків могли бути першоосновою появи традиції родових дощечок. Татуювальні дощечки, як відомо з історії культур південно-східної Азії, також зберігалися в родових храмах – храмах предків. Є ще таке пояснення: за життя предків їхні імена могли побутувати у вигляді татуювань, а після смерті татуювальні малюнки-знаки могли переноситися на таблиці і вшановуватися як вічне нагадування про померлих предків і їх життя, а також використовуватися для нанесення малюнків дітям і онукам. В будь-якому разі, родові таблиці, дощечки іззображеннями імен предків у малюнках і піктограмах - "вень" таідеограмах - "цзи", стали предметом поклоніння в культі предків, центральному культі Давнього Китаю.
Витоки китайського культу предківпоступово загубилися у віках. Цей культ був центральним мотивом ідеології Китаювже в часи правління династії Шан ііснував на протязі багатьох століть, дійшовши до нашого часу. За часів правління династії Чжоу у домах правителіві чжоуських аристократів на честь померлих предків зводили спеціальні храми, де на алтарях встановлювали таблички зіменем померлого. Існував навіть ранговий табель, згідно якому чжоуський ван - правитель династіїмав право на сім, князь - на п’ять, а знатний аристократ на три таблички у храмійого предків. Таблички зіменами предків були головною реліквією храмуі об’єктом поклоніння.Ці таблиціз нанесеними на них іменами були своєріднимвикладеннямісторії роду, яка фіксувалась іменами предків і супроводжувалась усним переказом і документальними свідченнями. Це було важливим не лише з точки зору культа, але й з точки зору політичних реалій того часу. Відношення людини до вищих соціальних прошарків встановлювалася в залежності від родинних зв’язків: ким був батько людини, який статус він займає по відношенню до братів (молодший чи старший). Старший син наслідував ранг свого батька, а всіінші сини спускалися на одну щаблину нижче. Тому дуже важливо було зберегти і передати наступним поколіннямвідомості про своїх предківта їхні заслуги перед Батьківщиною. Написи на табличках здійснювали жерці - "ши" - чиновники, які одночасно виконували функції історіографів, астрономів і астрологів. Вони наносили спеціальні тексти на великі дощечки "дянь" і маленькі "це"; ці дощечки абоїхні копіїнадходили до центру, в спеціальнідержавні архіви, а також виставлялися в родових храмах. Тексти на дощечках доводили сакральну значущість людини, яку наділяли правом на управлінняпевними територіями і матеріальними цінностями, іперераховували заслуги цієї людини і її предків, які забезпечували ці права. Ритуал нанесення написіввикористовувався у чжоуському культі предків у рамках ритуала наследування інвеститури. У подальшому принцип фіксаціїінформації на дощечках став основою для створення книг, які спочаткумали виглядзв’язки дощечок з нанесеним текстом.
"Вень" стало позначати всю суму культурних уявлень, отриманих від предків. Розуміння того, наскільки велику роль відіграє "вень" в житті окремоїлюдиниі всього суспільства, призвело до того, в китайській суспільноно-політичній думці глибоко вкорінилася ідея про те, що принцип "вень" фігуруваву якостіпершооснови для всієї епохи Чжоу. Ієрогліф "вень" увійшовідо посмертногоімені засновника династії Чжоу - Вень Вана. Діяння предків спочатку фіксувались у смисловій структуріїх прижиттєвих і посмертних імен - "цзи", які таким чином виражали своєріднуісторіографічну традицію.
Розвиток писемної традиції став продовженням традиції нанесення жерцями-писцями написів на родових дощечках, які зберігалися в родових храмах і державних архівах. Вона поступово поширювалася разо із формуваннямінститута мандрівних вчених-книжників, якізалишали написи на бамбукових планках, зв’язаних шкіряними ремінцямиувеликізв’язки. В китайськіймові "зв’язка" (цзюань) до цих пір означає "розділ книги". Це стало основою літературної традиції. Китайське поняття "література" - "веньсюе", можна перекласти як "вивчення шляхомнаслідування вень". Ієрогліф "сюе" ("вивчення", "наслідування") у своїй графічній формі представляє розвитокідеї, вираженої в структуріієрогліфа "цзи". Знак "сюе" складається з кількох "вень": "немовля в домі", над яким зображені "дві руки". Навчання і наслідування поєднуються в один семантичний комплекс. Вихованняінавчаннядитини, "постановка її на ноги", передбачає, що він наслідує прикладдорослих під час опануваннямовленняі навичок ходьби, а потім і іншою практичною і знаково-символічною діяльністю.
Подальший розвиток людини, його освіта передбачає вивчення історичної, епічної і писемної традиції. Це стало початковою точкою для розвитку текстологічної традиції. Узв’язкузцим важливу роль зіграв Конфуцій. Унастановчих розповідях Конфуція, "Лунь юй", чітко проводиться думка, що "вень" - це те, що людина здобуває в процесінавчання. Кожна людинаповиннапрагнути оволодіти духовною культурою предків: «Молоді люди, які знаходяться в домі, повинніпоказувати шанобливе ставленнядобатьків, а коли вийдуть за ворота – мають поважати старших, бути у справах обережними, у словах - правдивими, безмежно любити людей і особливо зближуватисяз тими, хто має таку рису. Якщо після всього цього в них ще залишаться сили, їх треба спрямувати на вивчення вень».Згідно вчення Конфуція, знавцівміщеноїу "вень" традиціїповинні були виправляти правителя, якщо він порушував традицію. Конфуцій намагався реконструюватиі осмислити всю сукупність збережених за його епохи давніх ритуалів. Він створив систему канонічних текстів і заклав основи писемної традиції "вень" і системи освіти. Як говорить традиція, він навчив три тисячі учнів і сімдесят з них стали відомими вченими. Поступово знавці "вень" ставали чиновниками, членами апарату управління, що вказувало на прогресивний розвиток інституту жерців-писців Ши. В подальшому, з укріпленням державності, цей порядок отримував все жорсткіший регламент, з чим пов’язане введення в 121 році до н.е. системидержавних екзаменів на знання "вень". Трохи раніше буловинайдено папір, що дало змогу зробити писемну традицію доступною для більш широкого кола людей. За часів династії Хань булостворено освіченуеліту державних чиновників, яка розглядалась як носій "вень" - найбільш універсального вираження традиціїі найвищої характеристики позитивних і важливих для держави якостей людини. Ця освічена еліта, оволодівши писемністю - "веньцзи", стала продукувати писемні тексти - "веньцзи". Це відбулося в часи правління династіїХань, назва якої ввійшла до оригінальної назви китайської нації. Таким чином, родовий цикл продовженняіплекання життя став все інтенсивніше перетворюватисяна цикл продовженняіплекання знаків - узбереженніі примноженні китайської культури.
Розділ 2. Філософія Стародавнього Китаю
Книга Змін, спадщина мислителів Лао Цзи і Конфуція — без цих трьох елементів філософія Стародавнього Китаю нагадувала б будинок без фундаменту або річку без витоку — настільки значний їхній внесок в одну з найглибших філософських систем у світі.«І-Цзін», тобто «Книга Змін», — одна з найбільш ранніх пам'яток філософії Стародавнього Китаю. В назві цієї книги — глибокий зміст, який полягає у принципах мінливості природи і життя людини внаслідок закономірної зміни енергій Інь і Ян у Всесвіті. Сонце і Місяць та інші небесні тіла в процесі свого обертання творять все багатоманіття піднебесного світу, який постійно змінюється. Звідси і назва першої праці філософії Стародавнього Китаю — «Книга Змін». В історії давньокитайської філософської думки «Книга Змін» займає особливе місце. Протягом століть практично кожен мудрець Піднебесної намагався коментувати і трактувати зміст «Книги Змін». Ця коментаторська та дослідницька діяльність, яка затягнулася на століття, заклала основи філософії Стародавнього Китаю і стала джерелом її подальшого розвитку.
Найвизначніші представники філософії Стародавнього Китаю, які багато в чому визначили її проблематику та сферу досліджень на два тисячоліття вперед, — це Лао Цзи і Конфуцій. Вони жили в період 5–6 ст. до н. е. Хоча Стародавній Китай пам'ятає й інших відомих мислителів, все-таки у першу чергу спадщина саме цих двох людей вважається фундаментом філософських шукань Піднебесної.
Ла́о-Цзи Лі Ер (Старе Немовля, Мудрий Старий) (604 до н. е. — 531 до н. е.) — китайський філософ, що вважається засновником даосизму, автор трактату «Дао де цзін» (Канон Шляху і благодаті, інша назва «Три вози» — написаний на бамбуку займав три вози). Приписане йому вчення «Дао де цзін» відноситься до 3 століття до н. е. Вже в ранньому даосизмі Лао-Цзи стає легендарною фігурою і починається процес його обожнювання. Легенди оповідають про його чудове народження (мати носила його декілька десятків років і народила старим — звідки й ім'я його, «Старе немовля», хоча той же знак «цзи» означав одночасно і поняття «мудрець», так що ім'я його можна перекладати як «Старий мудрець», «Мудрий старий») і про його відбуття з Китаю. Найвідоміший варіант біографії Лао-Цзи повідомляється Симою Цянем: Лао-Цзи народився в царстві Чу на півдні Китаю. Велику частину свого життя він служив хранителем царської бібліотеки держави Чжоу, де зустрічався з Конфуцієм. У похилому віці він відправився з країни на захід. Коли він досяг прикордонної застави, то її начальник Инь Сі попросив Лао-Цзи розповісти йому про своє вчення. Лао-Цзи виконав його прохання, написавши текст Дао Де Цзін (Канон Шляху і благодаті).
За іншою легенді Мастер Лао-Цзи прийшов до Китаю з Індії. Відкинувши свою історію, він з'явився перед китайцями абсолютно чистим, без свого минулого, неначе наново народженим. Багато сучасних дослідників ставлять під сумнів сам факт існування Лао-Цзи. Деякі припускають, що він міг бути старшим сучасником Конфуція, про якого, — на відміну від Конфуція — в джерелах немає достовірних відомостей ні історичного, ні біографічного характеру. Існують припущення, що Лао-Цзи міг бути автором Дао Де Цзіна, якщо він жив в 4—3 вв. до н.