Реферат: Культура козацької держави (1648-1781 р)
Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найулюбленішим з них був гопак. Його виконували лише чоловіки. Основу танцю становила імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний. У техніці танцю проста присядка пов'язана з образом хвацького вершника, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. Аналогічні за характером виконання танцювальні рухи "повзунець", "яструб", "присядка" з розтяжкою внизу. Танці виконувались у супроводі бандури й інструментальних ансамблів.
У січовій музичній школі, де навчали "вокальних муз" і "церковного співу", були створені спеціальні групи виконавців — лицедіїв, котрі ставили народні лялькові видовища під назвою "Вертеп" у супроводі троїстих музик. У цих виставах головна роль належала козаку-запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. У монологах, піснях і танцях самодіяльні артисти висловлювали думки і сподівання, близькі українському народові.
Все це сприяло популяризації вертепної драми в художньому побуті українського народу. На окрему увагу заслуговує проблема церковно-релігійного життя запорозького козацтва. Релігійність і духовність були надзвичайно вагомими критеріями відбору в козацьке середовище, своєрідною візитівкою, самоідентифікацією козака як православного християнина й українця. Двічі на рік козаки вирушали на прощу до Києво-Печерського, Самарського, Мотронинського, Межигірського та інших православних монастирів. Запорожці надзвичайно ревно стежили за "чистотою" віри у своїх рядах. Як зазначає Д.Яворницький, у їхньому середовищі ніколи не було "ні розкольників, ні лжевчень, заборонялися пропаганда чи сповідування іновірця. Козаки за власний кошт утримували лікарні, шпиталі, різні інституції при монастирях, а також цілі церковні парафії, робили значні матеріальні внески у храми, прихожанами яких себе вважали.
Найшановнішими церковними святами були Різдво, Великдень, Покрова. Перед Великим постом було заборонено страчувати злочинців. Чітко окреслювались традиції індивідуальної релігійності — кожен козак мав носити при собі "тілесний" хрест, будь-яка важлива справа починалася лише після молитви. Всі найважливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались на загальновійськовій раді з участю всіх запорожців.
Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії. Значна роль належала також культові святого Миколая — захисника та заступника всіх, хто плаває, подорожує, а також Архистратига Михайла — глави небесного воїнства. Надзвичайно шанованим був Андрій Первозданний, який перший поширював у придніпровських краях ідеї християнської віри.
Одним із найстаріших церковних осередків козацтва став заснований запорожцями 1602 р. Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. Після переходу Мазепи та козацької старшини на бік шведського короля у 1709 р. російські війська зруйнували на Січі Покровський козацький храм, а інші церкви, хоч і залишилися цілими, втратили духовенство, тимчасово призупинили функціонування.
Після нормалізації в 1734 р. взаємин між козацькою старшиною й імператорським двором релігійно-церковне життя на Січі поступово відроджувалося. З Межигірського монастиря прибув ієромонах П.Маркевич — він очолив все запорозьке духовенство. Відтоді церковний провід на Січі до часу її ліквідації обіймали лише Межигірськім ченці-священики. Вони стануть головними постатями святині козацтва — храму Покрови Пресвятої Богородиці. За даними Д.Яворницького, до часу падіння Січі в межах козацьких вольностей налічувалося 44 церкви, 13 каплиць, два скити. Усталилася практика щоденного богослужіння за чернечим чином Православної церкви. Він вимагав від священиків виголошення проповідей українською мовою. Численні документи підтверджують юрисдикційну підпорядкованість церкви на Запоріжжі київському православному митрополиту.
2. Українське бароко
Бароко — важливий етап усієї загальнолюдської культури ХVI i ХVII ст. Це перехід від епохи Відродження до нової якості світосприймання, мислення, творчості.
Серед країн православно-слов’янського регіону мистецтво бароко набуло найвищого розквіту саме в Україні. На вiдмiну від захiдноєвропейського і російського, українське бароко — не аристократичний стиль. Якщо і є в ньому певні елiтарнi мотиви, то лише в лiтературi, всi iншi види барокового мистецтва мають безпосередній зв’язок з народною творчістю і народною свiдомiстю.
Убароковому мистецтві реальність органічно поєднана з алегоріями, метафорами, гіперболами та іншими засобами асоціативної побудови образу. Представники західних шкіл виробили цілий арсенал тропів — метафор, символів, гіпербол, літот тощо — для творів персоналiстського характеру, які через алегорiї підкреслювали певні i важливi риси явищ чи осіб. Українська свiдомiсть — в умовах творення нових національних цінностей, героїв, національної еліти — теж ішла тим самим шляхом, алегорично унаочнюючи риси шановних гетьманів і полковників, дiячiв церкви, працiвникiв на духовній i культурнiї нивах. Українське бароко утверджувало також образи, що характеризували колективні, суспiльнi, нацiональнi риси народу в цілому. Образ України (тоді Малої Русі) у вигляді зодягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Iвасафа Кроковського, бачимо на гравюрі Івана IЦирського "Всенародне торжество” (1708). У гравера Леонтія Тарасевича алегорією Дніпра виступають музичні русалки, міста Києва - обвита лавровими гірляндами альтанка.
Оригiнальнi асоцiативнi образи знаходимо в українському фольклорі. Наприклад, в iлюстрацiях до календаря на 1727 рік весна, літо, осінь і зима подані в образах дівчат і молодиць в українському святочному вбранні. Антична, вiзантiйська, романська, готична та ренесансна символіка теж своєрiдно пристосовувалась до завдань стилю, що відзначався сильною експресiєю, химерністю, буйною декоративністю, парадоксами сюжету. Природно, що до усталених символів додавались ті, які властиві асоціативному мисленню українців.
В український поезії , наприклад, так звані курйозні вiршi об’єднали рiзноманiтнi словесні емблеми — від гербових клейнодів і акровiршiв до графічних комбiнацiй слів та окремих літер. Іноді символам надавали забобонного значення, доводили, що це “знак” долі, перст вказуючий. Наприклад, архієпископ Баранович iнодi зображав хрести різними сполученнями слів. І. Галятовський у книзі «Душi людей померлих» (1667) доходить висновку, що кожна з латинських літер, що складають ім’я Ісус Христос, символiзує голгофську жертву Ісуса: літера І — хрест, Х — 30 срiбникiв, Й — клiщi тощо.
Цей символічний код мали всі види мистецтва. У рiздвяних великодніх історичних драмах (наприклад, у Г. Кониського, М. Довгалевського, Ф. Прокоповича) велику роль грає символіка чисел — три, чотири, п’ять, сім, дев’ять, дванадцять. Вони визначали кiлькiсть дій у драмі, кiлькiсть персонажів, виходів героя на сцену, повторів. Символіка чисел у бароко ґрунтується, звичайно, на Біблії: число три пов’язується з триєдністю Бога, чотири — з чотирма євангелістами (чотирма сторонами світу), сім — із символом святості тощо.
Символіка чисел, а також геометричних фігур відбилася i на принципах композицiї деяких творів українського живопису, графіки, різьби, архітектури. Типовою схемою їх побудови був рівнобедрений трикутник. Ретельно добиралася також кiлькiсть персонажів, визначався порядок їх розташування в трикутній композицiї.
Українське бароко привнесло нові виміри й нові значення в українську геральдику. Символіка старих середньовічних гербів зазнає істотних змін. Раніше правом герба користувалися лише українці, поляки, литовці шляхетного походження. Вихід на історичну арену українського козацтва, виникнення інституту гетьманства, вродження полкового адмiнiстративного поділу території України спричинили появу нових претендентів на носіння гербів. Це час посиленої герботворчостi.
У символiцi українських гербів годі шукати химерних зображень східного походження (чим захоплювалася європейська знать) драконів, літаючих чудовиськ тощо. Емблемотворчiсть i герботворчiсть українського бароко ґрунтувалися на пошукові предметiв-асоцiацій, в народному побуті, в природі, оточуючому середовищі або утворенні так званих складних гербів внаслiдок шлюбів або корпоративних об’єднань. Часто.-густо при творенні гербів для полкових міст i впливових козацьких родин символічного значення набували речі, які доти символами не вважалися.
3.Архітектура українського бароко
Для архітектурних споруд, створених в Гетьманщині й Слобідській Україні, дослідники використовують термін козацьке бароко. Барочний храм не мав чітко вираженого фасаду, він був однаковим з усіх боків — здавалося, ніби його споруда весь час обертається навколо своєї осі. Так само і внутрішній простір позбавлений чітких меж. Стіни в ньому вигинаються, подрібнюються, розчленовуються, створюючи враження нескінченності. Крім того, барочні споруди були пройняті ідеєю величі козацької України, і тому немало з них мали грандіозні розміри, як, скажімо, Миколаївський собор у Києві.(2).
Більш усього українських барочних споруд було побудовано при гетьмані Івані Мазепі. Барочним спорудам властиві нагромадження розкішних прикрас, підкреслена декоративність, грандіозність. На цьому побудовано близько десяти храмів. У Києві, зокрема, Мазепа опікувався будівництвом Богоявленської церкви, Миколаївського собору, церкви Всіх Святих над Економічними воротами Києво-Печерської лаври. При Мазепі барочні риси здобули давні, ще часів Київської Русі, споруди — Софійський і Михайлівський Золотоверхий собори в Києві, які відновили на кошти гетьмана. Перебудували у стилі бароко Успенський собор і Троїцьку надвратну церкву Печерської лаври. Власне, в такому барочному вигляді ці храми зберігаються йнині. Так, у Софійському соборі над зовнішніми галереями збудували другі поверхи і декілька нових куполів. Майже всі куполи характерної барочної форми (грушовидної), покриті золотом. Тоді ж була створена велична 76-метрова дзвіниця, прикрашена густим рослинним орнаментом. До речі, розкішні ліпні прикраси — характерна особливість козацького бароко. Щедро застосований розкішні ліпні прикраси — характерна особливість козацького бароко. Щедро застосований цей стиль і в інших спорудах, про які піклувався Іван Мазепа, зокрема в Троїцькій надвратній і Всіх Святих церквах Печерської лаври. Але якщо орнамент Троїцької церкви — рослинний, то в церкві Всіх Святих він складений з геометричних елементів.
Кошти в будівництво вкладав не тільки гетьман Мазепа. Багато храмів побудовано на гроші інших гетьманів і козацької старшини. На засоби стародубськогополковника Михайла Міклашевського зведено декілька церков на шляху від Стародуба до Києва: у Новгороді-Северському, Глухові, а також Видубецькому монастирі в Києві (кам'яна трапезна з Преображенською церквою і Георгіївський собор (1696—1701); Преображенська церква у Великих Сорочинцах (1732) — на засоби гетьмана Данила Апостола. Справжніми шедеврами світової архітектури в стилі козацького бароко є також Преображенський собор Мгарського монастиря біля Лубен (1684—1692), Хрестовоздвиженський собор у Полтаві (1709), Покровський у Харкові (1689), Спасо-Преображенський в Родзинках (1684), церква Катерини в Чернігові (1716). (Зображення 6/7/8/9).
Друга половина ХVII — перша половина ХVIII в. в українській архітектурі помітна тим, що саме в ті часи значно зросла увага до цивільних споруд. За тодішніми законами мистецтва будували колегіуми, магістрати, військові канцелярії, житлові будинки. Видатною спорудою цивільної архітектури був корпус Києво-Могилянської академії. Кошти на його будівництво надав Іван Мазепа. Тоді був зведений перший поверх академії. Проте за два десятиліття навчальний заклад вже був переповненим. У 1732—1740 рр. за проектом архітектора Іоганна Шеделя добудований другий поверх з церквою. В кінці ХУII в. у Чернігові споруджені будівлі колегіуму і полкової канцелярії. Барочної архітектури мали на українських землях настільки значне розповсюдження, що виявлялися навіть в дерев'яних спорудах народних майстрів. Утілювалися вони оригінально і неповторно. Недаремно козацькі храми входять у скарбницю світової архітектури.
Напрямки, в яких оновлювалася церква, були подiбнi до європейських реформаційних. Передусім, відбулося впорядкування церковного життя на засадах більшої демократичності, що вимагало нового покоління церковнослужителів — добре освічених, енергійних підготовлених до пасторських обов’язків.
Українське православ’я запровадило обов’язкові лiтургiйнi правила і, подібно до польської, чеської та інших церков, нацiоналiзувалося. Останнє означало вшанування власних святих, піднесення культу регіональних релiквiй та ікон, використання місцевого християнського фольклору, що наповнювало живим змістом релігiйну свiдомiсть українця.(3)
Як і в Європі часів Реформації, в Українi йде уточнення християнських цінностей, хоча й у православному варiантi. Щоб розкуті людські сили i спрямувати їх на конкретні мирські справи, слід подолати “вiзантiйськi” традиції протиставлення релiгiйних інтересів “земним”, що породжувало зневажливе ставлення до освіти, слави, матеріальних успiхiв, прищеплювало відразу до діяльного й енергійного життя. Отже, духовні цiнностi стали предметом громадської уваги і критичного осмислення. І це спонукало передусім до реформування і православну, і новоутворену уніатську конфесiї як захисників певних поглядів та моральних установок.
Лаврська друкарня в 30—70-тi роки видала ряд книг відповідного змісту. Серед них: “Патерик” (автором якого був Сильвестр Косів) з житійними новелами про печерських святих; «Тератургема» Афанасія Кальнофойського з описом див, пов’язаних із Києво-Печерським монастирем, текст молебню з поминанням святих, що вважалися заступниками українського народу.
4.Графіка й живопис
Найбільшимиукраїнськими художниками-граверами були Олександр і Леонтій Тарасевичі.У 1702 р. в Києві вийшов з друку «Києво-печерський патерик» з 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Славу неперевершеного гравера придбав Іван Щирський — автор численних графічних портретів, алегоричних сценок і т.п. Його гравюри складні і химерні. Химерні сплетення рослинних орнаментів поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами і реалістичними зображеннями. Такі ознаки властиві й іншим графічним пам'ятникам епохи бароко.
Нові художні принципи поступово розповсюджувалися в іконописі. У розписах українських церков виразніше виявлялися народні мотиви. Іконописні образи набували рис, вихоплених з повсякденного життя, частково наближаючись до світських.