Реферат: Культура на Украине в 40-50-ые годы

Після війни О.Довженко знімає документальний фільм про Вірменію “Рідна країна”, у 1949 році — стрічку “Мічурін”.

На початку п’ятдесятих років великий режисер в основномузаймається педагогічною та викладацькою роботою в Інституті кінематографії. Пише сценарії та кіноповісті: “Відкриття Антарктиди”, “Поема про море”, “Повість полум’яних літ”, “Зачарована Десна”.

Сповнений творчих планів, О.Довженко раптово помирає 25 листопада 1956 року. Йому йшов шістдесят третій рік...

Уже після його смерті виходить вибране О.П.Довженка, дознімаються дружиною Ю.Солнцевою “Поема про море”, “Повість полум’яних літ”, “Зачарована Десна”.

У 1959 році за сценарій фільму “Поема про море” О.П.Довженку посмертно присуджується Ленінська премія.

Оглядаючи творчий доробок геніального майстра, великого романтика й поета, щоразу неодмінно навертаєшся до думки: де ж витоки того світу краси і гармонії, що таким чистим світлом, мудрим і невмирущим, постає зі сторінок його творів? Що ж саме могло запасти в душу і підкорити серця цивілізованого світу, коли роботи митця визнавалися неперевершеними?

Висновки можуть бути надзвичайно простими. Та й підказку на них дає сам О.Довженко. Віддана й щира любов до своєї землі, своєї батьківщини, свого роду й народу, добре, чуйне, мудре ставлення до всього живого — ось ті орієнтири, що виводять на правильну відповідь, пояснюючи невмирущість і одвічну магію його творчості.

О.Довженко опоетизовував світ і намагався життям своїм не порушувати природну красу і гармонію, а примножувати її де б то не було і яким би то не було чином.

Мабуть, ніхто краще й проникливіше не сказав про той оберіг чистої духовної й емоційної пам’яті, про звичайну сільську хату, яку ніби “ніхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, між грушею і погребом”, про дитинство, яке минуло серед неповторних краєвидів, про людей, які були наче органічним доповненням казкової природи.

В одному з ліричних відступів у “Зачарованій Десні” письменник так казав про той незабутній період життя: “Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї білої привітної хатинки і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише “помилку”, яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства. Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і труд її, не зігрітий теплим промінням часу, безбарвний”.

О.Довженко вважав, що людина, яка не любить природу, не розуміє її, — не може стати справжнім митцем. Ота благоговійність і, головне, сприйняття людини в органічному єднанні з нею, як одного цілого, безсумнівно, знайшли своє талановите відображення в усіх художніх творах митця — від оповідань до фільмів.

“Жили ми в повній гармонії з силами природи, зимою мерзли, літом смажилися на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя”.
І основний стрижень тієї природи — своєрідний символ, ріка життя, зачарована Десна. “Благословенна будь, моя незаймана дівиця Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя. Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, що ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах”.

Саме його надчутливість дозволила створити опоетизовану симфонію драматичних часів, коли, здавалося, потрясаються основи буття. Відомо, як греки надзвичайно ревно ставилися до своєї легендарної історії, але після смерті О.Довженка вони шанобливо назвали його Гомером ХХ століття.

У своїх художніх сповідях митець наближається до найкращих традицій української народної творчості: ліризм, емоційність, філософська заглибленість думки, романтична піднесеність і патетична пристрасність насичують і струмують у кожному слові чи кадрі художника. Змальовуючи своїх предків, О.Довженко через своїх рідних мовби відтворює колективний образ всього народу. Ці високі узагальнення проступають навіть через такі деталі, як руки прадіда Тараса, які “нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро”.

Чи ж не звідси витоки того заклику-звернення до своїх учнів — “усе життя грати етюд на інтелігентність”? І чи не саме це так магічно приваблює людей у його творчості?

Інша іпостась художнього оспівування митця — праця. Просто і ненав’язливо виступає означена тема в роботах О.Довженка, але своєю внутрішньою величчю ця стихія творення заворожує, ще і ще раз підтверджуючи віковий історичний висновок про те, що основним моральним і естетичним критерієм для народу є праця. Вона вивершує і визначає все найпрекрасніше на нашій землі. “Любіть землю! Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті”.

Звернення до простих і святих понять, чесне й проникливе осмислення їх роблять автора філософом, володарем дум, людиною середини ХХ століття, що уособлює собою радощі й болі свого часу і свого народу. При зверненні до безсмертної творчості митця переконуємося у цьому постійно.

І ще О.Довженко — великий гуманіст, який не мислив себе без людей, своєї діяльності на благо народу без органічного свого єднання з ними, а через них — з самим життям. “Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм”, — так говорив про себе Олександр Петрович Довженко, помиляючись по суті, можливо, вперше в житті. Історія розсудила по-своєму: належить він тепер вічності, як невід’ємна частка могутньої світової культури, як світосяйний геній українського народу.

На пленіумі Спілки письменників у вересені 1947 р. О. Корнійчук у своїй доповіді звинуватив М. Рильського, І. Сенченка, Ю. Яновського, редколегію журнала “Дніпро” та його редактора А. Малишка в “націоналізмі”.

Починаючи з 1948 р.,в СРСР, за вказівкою Сталіна, почалася боротьба з “безродними космополітами” серед творчої інтелігенції. Завершилася ця кампанія процесом Єврейськогго антифашистського комітету і “справою лікарів”. Було заарештовано 110 осіб, із яких 10 засуджено до розстрілу. Їх усіх було звинувачено у зв’язках з “міжнародним сіонізмом”.

А свого піку наступ на інтелігенцію в Україні досяг 1951 р., коли у “Правді” за 2 липня було надруковано статтю (редакційну, тобто без підпису) “Проти ідеологічних перекручень у літературі”. В ній ішлося проте, що написаний ще в 1946 р. вірш В. Сосюри “Любіть Україну” викликає почуття розчарування, протесту... Під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо, Петлюра, Бандера та ін. Авторами статті були Каганович та деякі його літературні консультанти з України.

І все ж за цих гнетючих умов українська література поповнилась багатьма творами, які здобули визнання. Це, зокрема, драматична поема “Шевченко і Чернишевський” П. Тичини, збірка поезій “Троянди і виноград” М. Рильського.

Як значне досягнення української прози були оцінені цикл романів “Велика рідня”, “Кров людська – не водиця”, “Хліб і сіль” М. Стельмаха, “Хазяї” С. Скляренка, “Лейтенанти” О. Копиленка, “Київські оповідання” Ю. Яновського, твори Н. Рибака, В. Собка, гумористичні опопвідання Остапа Вишні, який свого часу став жертвою репресій. Одним із яскравих явищ у літературі стала творчість російськомовного письменника-фронтовика В. Некрасова з Києва, автора книги про війну “В окопакх Сталинграда”.

Різноманітністю композиційних рішень позначено твори образотворчого мистецтва О. Шовкуненка, М. Дерегуса та ін. Тема війни була домінуючою в творчості художників. Характерні в цьому плані “Бабин Яр” В. Овчинникова, “Ми ще повернемося” Л. Мучника, “Визволителі Києва” С. Бесєдіна. Страждання, героїзм і трагізм народних мас у боротьбі з ворогами стали темою для творчості композиторів К. Данькевича і Д. Клебанова, які відповідно в опері “Богдан Хмельницький” та симфонії “Бабин Яр” відтворили незабутні і трагічні сторінки нашої історії.

Зростала популярність театрального мистецтва. В 50-х роках в Україні діяло майже 70 професіональних театрів. Постійне захоплення викликав талант майстрів сцени Б. Гмирі, Н. Ужвій, Г. Юри та ін. Сприяли відродженню нашого музичного мистецтва гастролі в Україні І. Козловського, В. Давидової та ін.

Працювали три кіностудії художніх фільмів – Київська, Одеська та Ялтинська. Популярними стали кінокартини “Сільська вчителька”, “Педадогічна поема”, “Весна на Зарічній вулиці” та ін. У 1950 р. на екрани вийшов фільм кінорежисера І. Савченка “Тарас Шевченко”. На початок 1946 р. понад 100 кіножурналів “Радянська Україна” випустила Українська студія кінохроніки.

Українська культура повоєнного часу зазнала на собі й руйнівного впливу сталінщини, що призводило до суб’єктивізму в зображенні життя українського народу тяжких відбудовнихроків.

Реферат

з історії України

учня # групи

# #

#MASTER#

на тему:

“Культура в Україні в другій половині 40-х –
першій половині 50-х років ХХ століття”

Київ – 2001