Реферат: Культура стародавнього сходу

У всіх міфологіях світу відбивається потреба у вищій санкції: виведення людських законів із вселенських. Необхідне Начало – Природне й Етнічне, саме тому і П’ятикнижжя відкривається двома сповідями: 1) Книга Буття (Генезис); 2) Книга Виходу. На початку Книги Буття описують шість днів творіння. З водної пучини, над якою снувався морок, було створено небо і землю. Все твориться актом волі, що виражений у формулі “Так буде!”.

У Книзі Вихід говориться про богообраний народ. Вона починається з опису перебування одного з іудейських колін (родів) у Єгипті, з втечі Мойсея на Сінай, де укладається договір з богом Яуве. Мойсей одержує десять заповідей. У книзі Вихід епос непомітно переходить у виклад заповідей, законів і уставів.

Не можна не звернути уваги на богоборчі мативи в Біблії, на книгу Йова, де відображений трагічний результат суперечки людини з Богом, на дуже цікавий текст Екклезіястова (Когелет), створений невідомим книжником, який жив у IV ст. до н.е. в Єрусалимі. Марність і безглуздість буття, абсурдність прагнень синів людських і напружений пошук Абсолюта – ось духовний зміст усього стилистично завершеного твору. Невідомий пророк прагне не світової гармонії, а світового смислу, тобто розуміння власне людського значення того, що відбувається. Нема миру тут, а є бентежна, стражденна душа людська.

На території індостанського субконтиненту уже в III тис. р. до н.е. існували ранньокласові суспільства, створені автохтонним (корінним) населенням. Найдавніші мешканці Індії, які заснували держави Мохеджо-Даро та Хараппа, належали до дравідійської гілки негроїдної раси. У середині II тис. до н.е. почалося вторгнення арійських народів, які належали до європейської раси. Вони розгромили дравідів, відтіснили їх на південь і створили свою власну державність. Індійська культура – це збірна назва, оскільки вона є синтезом арійських, дравідійських, мунда та інших культурних елементів.

Арійські племена принесли в Індію свою літературну мову – санскрит (у перекладі – упорядкована, доведена до досконалості). Крім того, вживалась і споріднена санкриту ведійська мова, на якій була написана “Рігведа”, а також мова палі (в буддійських текстах) і мова пракріті (звичайна, неупорядкована). Різними були й їхні соціокультурні функції: санскрит – це мова індуїстського богослужіння, ведійська – особливий діалект найдавніших релігійних гімнів, палі – обрали буддисти, пракріті – мова прихильників джайнізму і низьких прошарків населення. Загалом, ці мови були більш або менш поширеними, відіграючи передусім роль демаркаційної лінії між різними соціальними верствами людей.

Однією з найважливіших культурних пам’яток Індії, осереддям її древньої духовності виступає ведійська література. Це велике зібрання текстів у віршах і прозі, які включають гімни й урочисті вірші, легенди та тлумачення ритуалу, філософські діалоги та міркування.

Слово “веда” означає “знання”, найвищій священий гнозис. Спочатку шанувались три Веди: рігведа – гімни (час виникнення – близько 1000 років до н.е.). Її мова близька до мови “Зенд-Авести”, релігійного тексту давніх іранців; самаведа – урочисті вірші та пісні; яржурведа – жертовні висловлювання.

До них примикають брахмани – прозаїчні тексти теологічного змісту, що поясняють ритуал. З ним пов’язані араньяки і упанішади – філософські трактати у віршах і прозі, які містять роздуми про природу, бога, людину, їхні зв’язки і місце у світі.

Самхіти, брахмани, араньяки і упанішади створюють священий канон брахманізму подібно Біблії в євреїв чи Корану в мусульман. Гімни в брахманістському каноні присвячені численим богам: Агні (богу Вогню), Ваю (богу Вітру), Сурья (богу Сонця), Індра (богу Грому).

IV і III ст. до н.е. справедливо вважають золотим віком Індії. У цей період виникає держава Магадха. Будується дуже красива (за словами грецького історика Мегасфена) столиця Паталіпутра. З’являється ряд видатних наукових творів, у тому числі й трактат з питань політики і економіки “Артхашастра” – “Наука про вигоду”.

Створюється велика кількість чудових індуїстських храмових комплексів з унікальною у своїй виразності і техніці різьбярства індійською кам’яною скульптурою. Розвиваються поетичні і особливо філософські школи: веданта, локаята, вайшешика, йога. Конституються різні напрямки буддійської філософії, в тому числі дх’яна, яка в Китаї одержала назву “чань”, а в Японії – “дзен”. Буддизм веде запеклу боротьбу з брахманізмом, але поступово втрачає свій вплив в Індії і його центри переміщуються в інші країни.

У 326 р. до н.е. на Індію напало військо Олександра Македонського, котрий підкорив ряд прикордонних індійських князівств. Проте вже через 20 років його політичний наступник Селевк був розгромлений одним із засновників імперії Маур’їв, царем Чандрагупою Маур’я. На прикордонних землях між Індією та еллінськими володіннями виникли грецько-бактерійське та грецько-індійське царства, через які греки справляли значний вплив на мистецтво, астрономію, медицину Індії.

З IV ст. до н.е. до IV ст. н.е. створюється перлина індійської культури “Махабхарата” – “Велике сказання про нащадків Бхарати”, яке складається з 100 тис. двовіршів – шлок (це у вісім разів перевищує за розміром “Іліаду” разом з “Одиссеєю”). У вступі повідомляється, що створив поему мудрець Аяса. У ній розповідається про боротьбу за владу між двома царськими родами – коуравами і пандавами. Проте головний сюжет займає не більш як чверть всієї поеми, решта – моральні, політичні, філософські, соціальні роздуми.

Найскладніший з точки зору філософії розділ “Махабхарати” має назву “Бхагавадіта” – “Божественна пісня”. Це духовне ядро епосу. Не менш значним твором є і “Рамаяна” – “Діяння Рами”, сюжет якої зводиться до викрадення прекрасної дружини царя Рами. Весь твір відзначається емоційністю, художньою витонченістю, специфічною архітектонікою, коли звичайний героїчний епос непомітно перетворюється на чисто літературний, “штучний” епос на зразок “Мартіна Ф’єро” Ернандеса в латиноамериканській літературній традиції, “Лузіард” Камоенса в португальській, “Лачплесіса” Пумпура в латинській і т. п. Подібна метаморфоза здійснюється за рахунок підкорення епічної дії умовній літературній трактовці.

Викликає повагу стародавність і самобутність давньоіндійської культури, її внутрішня різноманітність (етнічна та соціальна), що проявилося і в особливій соціокультурній ролі мов. Слід також пам’ятати про особливе значення кастової системи, її вплив на культурні процеси брахманізму, індуїзму та буддизму. Це дає змогу зрозуміти справжній зміст, смисл та історію формування багатьох східних культів, таких як дзен-буддизм, “місія Рамакрішни” тощо. Об’єктивний науковий погляд на цю проблему знімає з неї ореол містичності, дешевої сенсаційності. Зрозуміло, що критичний аналіз цих культів не можна зводити до примітивного їх осудження, забезпечення наявності в них будь-якого позитивного змісту.

Стародавній Сход мав великий вплив на формування культур Стародавньої Греції та Риму: відомий цілий ряд грецьких запозичень у єгиптян, шумерів, вавілонян, ассірійців, фінікійців тощо. Це і грецький алфавіт, який виник під прямим впливом Фінікії, і філософські знання Еллади на основі творчого засвоєння наукової спадщини єгиптян і вавілонян, і астрономічні навички, які йдуть від шумерів, і багато іншого.

На мою думку, культура Стародавнього Сходу мала великий вплив на культуру Європи, а також на всю світову культуру.

Література:

Бичко А.К. та ін.

“Теорія та історія світової та вітчизняної культури”. – К.: Либідь, 1992. – 392 с.