Реферат: Лекции по Истории Украины
Сьомий період – “Українська РСР в добу модернізації народного господарства (20-30 рр. XX ст.)” або “Україна у міжвоєнний період” (1921-1939 рр.). Це період, коли в Україні почала випроваджуватися нова економічна політика, невдовзі згорнута; українізація; набуло поширення масове розселянювання, довершене катастрофічним голодомором 1932-1933 рр.; відбулося утвердження тоталітарного ладу.
Восьмий період – “Україна в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.)”. Для періоду характерні возз’єднання західноукраїнських земель у складі УРСР та початок їхньої радянізації більшовицьким режимом, народ Німеччини та окупація нею України, виникнення і розвиток Руху Опору.
Дев’ятий період – “Повоєнний розвиток України (друга пол. 40 –80-х рр.)”. Період який охоплює час ідеологічного наступу сталінізму та хрущовської “відлиги”, рух “шістдесятників” та дисидентів, наростання системної кризи комуністичного ладу, формування парламентської опозиції та прийняття Декларації про державний суверенітет України тощо.
Десятий період – “Утвердження незалежної України”.
Отже, як бачимо, якщо підійти саме з таких позицій до історії своєї Батьківщини й чітко її періодзувати, то буде значно легше опанувати даний курс та отримати відповідні знання і скласти відповідну атестацію.
3. Історичні джерела та історіографія курсу історії України.
Історичні джерела – це різноманітні пам’ятки того чи іншого історичного періоду в житті народу, залишки минулого життя суспільства, або матеріали сучасної дійсності, що свідчать про історію людського суспільства і використовуються при дослідженні процесів соціально-економічного, політичного та культурного розвитку суспільства.
Якщо звернутись до періодизації історичних джерел, то умовою їх можна поділити на кілька видів:
-Джерела матеріальної культури (будівлі, знаряддя і предмети праці, побуту).
-Прикладні джерела (твори прикладного мистецтва, карти, креслення, малюнки).
-Етнографічні джерела (дані побуту, звички людей).
-Лінгвістичні джерела (дані історії мови, топоніми тощо).
-Усні джерела (билини, історичні пісні, прислів’я, приказки тощо).
Як історичні джерела, все більше значення набувають статистичні матеріали, кіно-фоно-фото-документи, договори між державами. До історичних джерел, у певному розумінні, відносять також наукові праці, твори художньої літератури тощо.
Одні джерела опубліковані, інші зберігаються в архівах. Існує певний порядок здачі та зберігання документів в архівах установи, підприємства, району, міста, області, держави. Є навіть спеціальна історична наука – джерелознавство. Вона вивчає походження історичних джерел, їх достовірність, розробляє класифікацію джерел і методи їх критичного аналізу.
Історіографія історії України.
Спираючись на перераховані та інші джерела, історики досліджують різні історичні періоди, події чи діяльність окремих осіб. Твори істориків складають історіографію історії України. Іншими словами, історіографія – це сукупність досліджень, присвячених певному історичному періоду або всій історії України. Історіографія – це також спеціальна галузь знань, яка вивчає історію і закономірності розвитку історичної науки, еволюцію її теоретико-методологічних, джерелознавчих принципів, а також повноту дослідження її проблем.
Ознайомившись з поняттям історіографія, ми можемо проаналізувати історичну літературу, присвячену історії України.
Першими писемними матеріалами з історії України є Літописи. Їхня назва походить від того, що велися вони за роками і розпочиналися словами “в літо таке”. Найдавнішим літописом є “Повість минулих літ”. Ця пам’ятка свідчить про високий розквіт культури Київської імперії. Точної дати, як і точного авторства твору на сьогодні встановити неможливо. Щодо цього – існує кілька версій. Зокрема, одні історики стверджують, що твір створено за часів князювання Ярослава Мудрого, інші – наполягають – на рубежі XI-XII століть, а треті – називають 1113-1116 рр. Авторство ж приписують вченим – монахам – Нестору, або – Силовестру.
Літописи створювалися не тільки в XI-XII ст. Для XIV-XVII ст. цінними історичними джерелами є Густинський, Львівський, Межигірський, Острозький, Київський та ін. літописи. В них розповідаються важливі події того часу – селянсько-козацькі повстання.
Козацько-старшинські літописи складають окрему групу літописів XVII-XVIII ст., найвідоміші з яких - “Літопис Самовидця”, “Літопис Самійла Величка”, “Літопис Григорія Грабянки” - розповідають про українську народну революції XVII ст. та інші події.
Важливе історіографічне значення мають такі джерела, як Спогади. До нас дійшли спогади XVI-XVII ст., написані як українцями, так й іноземцями. Серед них зазначимо записки посла Литви до Криму Михалона Литвина, французького інженера Гійома де Боплана, австрійського дипломата Еріха Лясоти, польського військовика Якова Собеського та ін.
Цінними джерелами є історичні пісні та думи. У XVIII ст. з’явилися історичні твори, що поєднували козацько-гетьманську добу з княжою добою Київської русі. Зокрема, 1730 року Василь Рубан видав “Краткое описание Малороссии” Олександра Безбородька. Цікаві історичні твори видавали Григорій Покас, Петро Симоновський, Опанас Шафанський, Михайло Антоновський, Яков Маркович, Георгій Кониський, Григорій Полетика тощо.
Виходили праці, присвячені історії України і за кордонаом. Зокрема, наприкінці XVIII ст. вийшли дослідження Жана-Бенуа Шерер, Каола Гаммерсдорфера та Йогана-Хрістіана Енгеля.
Важливою пам’яткою історичної думки кінця XVIII – поч. XIX ст. стала “Історія Русів”. Довгий час цей патіротичний твір поширюдвався в копіях. Ним користувався Т.Г.Шевченко, О.С.Пушкін, М.В.Гоголь.
Систематичний курс історії України від найдавніших часів і до кінця XVIII- ст. знайшов відображення в “Истории Малой России” в 4-х т. (1822 р.) Дмитра Бантиш-Каменського. І хоча в дослідженні широко використані документи московських архівів, сама праця написана суб’єктивно в дусі лояльності до російської держави. Микола Маркевич в “Истории Малороссии” в 5-ти т. (1842-1843 рр.), використав також великий документальний масив, навпаки, історію України висвітлив з національно-патріотичних позицій. Відзначимо й “Історію України” Олекси Мартоса, яка відома тільки в уривках.
Ще більшу увагу вивченню історії та публікації історичних праць почали приділяти в другій половині 19 ст. Так ректор Київського університету Михайло Максимович (1865-1873 рр.) пише розвідки, присвячені історії козаччини, Йосип Бодянський видає багато джерел з історії України, Микола Закревський – досліджує історію Києва, Аполлон Скальковський стає першим істориком Одеси, автором численних праць з історії Запорозької Січі на півдня України.
У цей час набули поширення історичні товариства. Зокрема, 1839 року в Одесі засновано “Общество истории и древностей Российских”, що видавало свої “Записки”. Активно працюють на ниві історії Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Олександр Лазаревський, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Дмитро Яворницький та ін.
У XIX - на поч. XX ст. історію України також вивчали деякі російські та польські дослідники. Щоправда їхній підхід до Української історії був суб’єктивним і тенденційним. З російських істориків виділимо Сергія Соловйова, Геннадія Карпова, Олексія Шахматова, Олександра Преснякова, Бориса Грекова, а з польських – Михайла Грабовського, Кароля Шайноху, Олександра Яблоновського, Тадеуша Корзона, Людовика Кубаля, Стефана Кучинського.