Чисту (асептичну) післяоперацій­ну рану лікують звичайно закриттям її швами з повною ліквідацією порож­нини між краями і без дренування, рідше — з короткочасним (24 год) дре­нуванням гумовою стрічкою.

Умовно чисті післяопераційні ра­ни, а також прості неускладнені свіжі різані випадкові рани (останні часто після їх розширення і ревізії) після про­мивання порожнини антисептиками (фурацилін, йодопірон та ін.) та вве­дення на 24—48 год дренажу—гумової стрічки, закривають швами.

Забруднені операційні рани лікують або так само, як умовно чисті, або залишають їх на 2—3 доби незакрити­ми (шари підшкірної основи та шкі­ри). Якщо за цей час у них не розів'­ється інфекція, то закривають первин-нозатриманими швами.

Як операційні, так і випадкові свіжі рани після хірургічної обробки і за­криття швами лікують переважно під марлевими пов'язками (наклейками), рідко — під твердими полімерними (клеєві композиції). Зашиті, з добре адаптованими краями рани завдяки фібрину непроникні для мікробів уже через 2 год.

Серед місцевих заходів лікування свіжої рани (як після хірургічної об­робки, так і без неї, якщо не потрібна така обробка) широко використову­

ють фізіотерапевтичні та хімічні ме­тоди, що спрямовані на зниження травматично-запального набряку тка­нин та зменшення болю, на при­гнічення розвитку мікрофлори та на стимуляцію регенеративного процесу в рані, прискорення її загоєння. Це УВЧ, інгібітори простагландинів (аце­тилсаліцилова кислота), розфокусовані промені лазера, спиртові примочки, зокрема в поєднанні з димексидом — диметилсульфоксидом, вітаміни, особ­ливо групи В, С, та ін.

Як попередньо зазначалось, ліку­вання рани здійснюється комплексом місцевих та загальних засобів, оскіль­ки вона поряд із локальним ушкоджен­ням тканин супроводжуються загаль­ними та системними порушеннями, ступінь яких широко варіює залежно від величини рани, її походження, мікробної контамінації, особливостей організму та багатьох інших чинників.

Для лікування рани застосовують насамперед знеболюючі препарати (впі-ати — омнопон та промедол,- неопійні аналгетики — анальгін, ібупрофен, тайленол), заспокійливі (броміди, на­стоянка валеріани лікарської та соба­чої кропиви звичайної, транквілізато­ри — діазепам, мепробомат та ін.), снотворні (барбітурати — барбаміл, ноксирон тощо). За потреби вводять розчини різного призначення: плазмо-замісні чи гемодинамічні (розчини на­трію хлориду, натрію лактату, реопо-ліглюкін та ін.); енергетичні та такі, що коригують обмін (розчин глюкози 5 % та 10 %, амінокислоти та ін.). При ранах, які супроводжуються значною крововтратою (понад 20 % ОЦК), тоб­то ускладнених травматичним та гемо­рагічним шоком, переливають кров (від 250 до 500 мл і навіть більше), а також білкові препарати (альбумін, протеїн) та реологічні й дезінтокси-каційні розчини (полівінілпіралідон, реополіглюкін, гемодезтощо), вводять значні дози гідрокортизону (100—300 мг і більше).

У разі вимушеної затримки хірур­гічної обробки рани чи нерадикаль-ної обробки рани зі значною зоноюушкодження тканин та мікробною контамінацією проводять загальну ан-тибіотикотерапію (до визначення ха­рактеру мікрофлори та її чутливості до антибіотиків призначають препарати широкого спектра дії). Особливо важ­ливо усунути порушення білкового та вуглеводного обміну — гіпопротеїне-мію, зміни, спричинені цукровим діабетом (введення білків та амінокис­лот, інсуліну), а також обміну вітамі­нів, особливо С, груп В, А, дефіцит яких звичайно супроводжує розлади білкового та вуглеводного обміну.

У хворих з порушеннями функції серцево-судинної системи, дихання, сечовиділення застосовують відповід­ні препарати (серцеві глікозиди; пре­парати, що регулюють артеріальний тиск; легеневі антисептики, діуре­тичні, бронхолітичні та муколітичні засоби, киснева терапія тощо).

Імунологічні порушення коригують за допомогою імуномодуляторів, зок­рема імуностимуляторів (тактивін, тимолін, тимоптин, вілозен, лево-мізол та ін.).

За показаннями застосовують і засо­би загальної дії (антикоагулянти та коа­гулянти, анаболічні препарати, рета-боліл та ін.) та неспецифічні біостиму-лятори (солкосерил — розчин, спленін, метилурацил), гіпосенсибілізуючі пре­парати (тавегіл, супрастин, діазолін, димедрол, глюконат кальцію та ін.).

Окремо треба сказати про лікуван­ня так званих комбінованих відкритих ушкоджень. Рани у потерпілих, які поряд з механічною травмою одержа­ли ще й зовнішнє радіоактивне опро­мінення (комбінована травма), треба особливо намагатись своєчасно обро­бити та загоїти первинним натягом, оскільки з часом може розвинутися променева хвороба (остання розви­вається через кілька діб чи навіть тижнів після опромінення — залежно від дози). Це диктується тим, що променева хвороба різко пригнічує імунітет, гемопоез та регенеративно-репаративні процеси і сприяє розвит­ку септичних ускладнень рани. Тех­нічно хірургічна обробка рани у потер­ пілих із зовнішнім опроміненням та навіть у осіб з радіоактивним за-бруд-ненням рани майже на відріз-няється від обробки звичайної (за винятком організаційних заходів у операційній), проте повинна бути ще радикальнішою щодо видалення травмованих тканин у рані. Самого лише забруднення рани радіоактивними речовинами недостат­ньо для розвитку променевої хвороби, хоча негативний місцевий вплив на тка­нини в ділянці рани заподіяти воно може.

Тому поряд із ретельною хірургіч­ною обробкою забруднену радіоактив­ними речовинами рану треба добре промити антисептиками, особливо такими, як перекис водню, для ви­далення з рани залишків цих речовин. У хворих із зовнішнім опроміненням хірургічну обробку рани треба поєдну­вати з проведенням відповідних загаль­них заходів, спрямованих на детокси­кацію організму від продуктів обміну і продуктів загиблих клітин та на під­вищення захисних сил його (імуноте-, рапія, переливання дезінтоксикацій-них білкових та вуглеводних розчинів, іноді компонентів крові; вітаміноте­рапія, сорбційна терапія, антибіоти-котерапія тощо).

Лікування ускладнених гнійною та гнильною інфекцією ран

Гнійна інфекція в рані розвиваєть­ся звичайно в перші 3—5 діб після поранення.

Серед ускладнених гнійною інфек­цією ран виділяють рани інфіковані та гнійні. Інфікована рана має клінічні ознаки інфекційного запалення, сероз­ного характеру: незначні набряк та почервоніння країв рани, виділення серозного ексудату.

Головним проявом гнійної рани є, поряд із вираженими більшою мірою іншими ознаками, запалення, на­явність гнійного ексудату.

Такий поділ має практичне зна­чення, зокрема, для лікувальної так­тики та прогнозування перебігу заго­ювання рани. Інфіковану рану залеж­но від її походження, розмірів та локалізації можна лікувати або активно хірургічне, як задавнену випадкову рану (тобто через 24 год після її одержання), або ж одразу лікувати її консерватив­ними методами.

Активно лікують (первинна пізня обробка) інфіковані рани, не оброб­лені до цього, невеликі за розмірами і з невеликою зоною ушкодження тка­нин навколо їх.

Хірургічне втручання при такій рані полягає в проведенні в повному об­сязі хірургічної обробки і закритті її первинними швами з дренуванням по­рожнини і використанні в післяопе­раційний період фізичних та хімічних методів антисептики і загальної анти-біотикотерапії або ж у залишенні рани після хірургічної обробки відкритою з подальшим накладанням первинно-затриманих швів.

Інфікована післяопераційна рана вимагає початкової консервативної терапії: УВЧ чи дія розфокусованих ла­зерних променів на рану; спиртова примочка (50—55 %); пов'язка з сор­бентами (гранульованими чи тканин­ними), хімічними антисептиками, з димексидом тощо; загальна антибіо-тикотерапія; іноді ревізія порожнини рани тонким зондом (для виходу ек­судату). Якщо така терапія протягом 2 діб не дає ефекту і запалення про­гресує, потрібне хірургічне втручан­ня — розкриття рани (часткове чи повне — залежно від ступеня запален­ня та загальних проявів) і створення умов для вільного і повного відтоку ексудату, а також використання всіх місцевих та загальних заходів щодо пригнічення інфекції (мікрофлори) і для боротьби з інтоксикацією.

Гнійна рана гірше, порівняно зі свіжою (і інфікованою), піддається лі­куванню. Це пов'язано з поглибле­ною дією мікробів та їх токсинів, а також загальною рановою інтоксика­цією організму і зменшенням його опірності агресії. Тому лікування цієї рани передусім включає ліквідацію гнійної інтоксикації та її причини (інфекції в рані) шляхом загальних та місцевих заходів і лише потім — досяг­нення загоєння, закриття самої рани, нормалізації функції органа.

Для лікування таких ран поєдну­ють консервативні та хірургічні захо­ди загального і місцевого характеру. При цьому всі місцеві заходи прово­дять на тлі загальних. Серед останніх найважливіші: 1) дезінтоксикація ор­ганізму шляхом зв'язування і виведен­ня із організму токсичних речовин — мікробних токсинів та продуктів роз­паду тканин і мікробів; 2) корекція процесів обміну та систематична ан­тимікробна (антибіотична) терапія.

Конкретними засобами реалізації цих завдань є передусім проведення інфузійної терапії: внутрішньовенне введення ізотонічного розчину натрію хлориду (0,9 % ) чи натрію лактату, інших сольових розчинів та 5 % роз­чину глюкози (до 2 л на добу залеж­но від ступеня інтоксикації); введен­ня полівінілпіралідону, реополіглю-кіну чи їх аналогів (400 мл на добу);

іноді введення амінокислот, альбу­міну, протеїну чи плазми, за раху­нок яких, крім іншого (дезінтокси­кація та стимуляція), покривають втрати білків; введення з розчином глюкози інсуліну (1 ОД на 4 г глюко­зи) та вітамінів, особливо кислоти аскорбінової, вітамінів А та групи В;

налагодження калорійного та збалан­сованого щодо інгредієнтів харчуван­ня; внутрішньом'язове, внутрішньо­венне (навіть іноді внутрішньоарте-ріальне), ендолімфатичне чи перораль-не введення антибіотиків відповідно до характеру мікрофлори та її чутливості до антибіотика. Серед останніх най­ефективнішими на сьогодні є на­півсинтетичні препарати групи пеніци­ліну (ампіцилін, амоксицилін, ампі-окс тощо), цефалоспорини II—VI по­коління та аміноглікозиди (гентамі-цин); тієнам, а також при анаеробній неклостридіальній інфекції — метроні-дазол, кліндоміцин, ципрофлоксацин тощо.

Місцеве лікування ран проводять головним чином за закритим методом під пов'язкою. Пов'язка на рану по­винна задовольняти такі вимоги:

1) видаляти ексудат та токсичні продукти без дегідратації самої рани;

2) захищати рану від вторинної інфекції;