Реферат: Ліквідація УГКЦ Української Греко-католицької церкви

Серед трагічних сторінок української історії ХХ століття доля УГКЦ, її священників та вірних посідає особливе місце. Відзначаючи 60-ті роковини з дня так званого Львівського собору 1946 р., який поставив Українську греко-католицьку церкву поза законом в СРСР, ми сьогодні можемо твердити про повернення історичної справедливості. Швидке відродження УГКЦ на зорі нашої незалежності та її нинішня визначна роль в українському суспільстві, особливо на Західній Україні, свідчать про те, що греко-католицька церква в Галичині напередодні приходу радянської влади була дійсно всенародною і впливовою інституцією, з якою були змушені рахуватися державні органи.

Тривалий період, який віддаляє нас від досліджуваних подій, не лише дає змогу детально опрацювати й проаналізувати праці попередників з історії УГКЦ та державної політики по відношенню до церкви на західноукраїнських землях, а й переосмислити події того часу, більш об'єктивно і без зайвих емоцій підійти до розгляду проблеми. Звичайно, частково історіографія політики радянської влади щодо греко-католицької церкви знайшла своє відображення в дисертаціях, монографіях та окремих статтях сучасних дослідників. В. В. Марчук1 , Я. І. Білас2 , О. О. Волинець3 , С. І. Гнот4 , О. Є. Лисенко5 , О. І. Сурмач6 та інші науковці продовжують історіографічні розвідки в процесі висвітлення окремих аспектів діяльності УГКЦ. Проте узагальнюючого історіографічного дослідження, яке охоплювало б праці як радянських істориків, так і науковців діаспори та сучасні здобутки вітчизняної історіографії в галузі відносин радянської влади та УГКЦ досі не зроблено.

Історія Української греко-католицької церкви протягом усього періоду викликала значний інтерес у дослідників різних спеціальностей - богословів, істориків, релігієзнавців, філософів, соціологів. Проте в різні періоди як церковні діячі, так і науковці, торкаючись теми УГКЦ, ставили перед собою різні завдання - від звеличення Церкви і спроби об'єктивного висвітлення її історії та діяльності, до спроб дискредитації та засудження, що було притаманним для радянського періоду. У цілому, досліджуючи проблему нищення УГКЦ, зокрема в повоєнні роки в радянській Україні, наявні праці можна до певної міри умовно розділити на три групи. До першої належать праці радянських істориків та релігієзнавців, які здебільшого працювали в руслі офіційної теорії, обґрунтовуючи ліквідацію УГКЦ її співпрацею з нацистами та українськими націоналістами та подаючи Церкву як реакційну інституцію, яка була далекою від народу. До другої групи слід віднести праці українських дослідників та діячів церкви за кордоном, а також окремих зарубіжних дослідників церкви. Перебуваючи в умовах демократичного суспільства, вони не лише вільно висловлювали своє бачення проблеми, а й зібрали численні матеріали про УГКЦ з вуст тих, кому вдалося виїхати з України до приходу Радянської Армії чи вирватися з рук радянського „правосуддя". Однак ці праці також є до певної міри тенденційними як через брак документальних свідчень, так і через спробу свідомо протиставити своє бачення проблеми офіційній історіографії СРСР. До третьої групи належать праці сучасних дослідників, які стали можливими завдяки вільному розвитку історичної науки в умовах незалежності, оприлюдненню численних архівних документів з історії УГКЦ, які раніше зберігалися в спецфондах та були недоступними для вивчення. Саме сучасні праці, завдяки доступу до широкого кола різносторонніх документів та відсутності ідеологічного тиску, вигідно вирізняються і є спробою об'єктивного висвітлення проблеми.

На сьогодні цілий ряд інституцій фахово займається дослідженням церковної проблематики, у тому числі й історії УГКЦ. Серед них варто відзначити наукові здобутки Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України в м. Києві, Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства, Львівського музею історії релігії, дослідження викладачів та аспірантів історичних та філософських спеціальностей багатьох ВНЗ країни. Їхніми зусиллями проводяться щорічні наукові конференції, семінари та круглі столи, які заповнюють „білі" плями в історії церкви.

На особливу увагу заслуговує проект Інституту історії Церкви у Львові „Образ сили духу: жива історія підпільного життя УГКЦ 1946-1989 рр.", у рамках якого створено комп'ютерний архів про діяльність УГКЦ у підпіллі і переслідування Церкви органами радянської влади. Архів Інституту активно поповнюють студенти Українського католицького університету, які в межах власних наукових робіт записують інтерв'ю і спогади священників і вірних УГКЦ радянського періоду. Таким чином, історія Української греко-католицької церкви вивчається не лише істориками церкви, а й науковцями академічних установ та вищих навчальних закладів, що сприяє об'єктивності дослідження й більш повному висвітленню проблеми.

Загалом, приступаючи до аналізу праць, які проливають світло на відносини радянської влади і греко-католицької церкви в повоєнній Україні, варто відзначити, що це питання широко дискутується, а визнання ролі Церкви й українського руху опору 40-50-х рр. ХХ століття сьогодні виступає об'єктом політичних спекуляцій та виборчих технологій окремих політичних сил. Проте твердження більшості радянських дослідників, які пояснювали ліквідацію греко-католицької церкви її „зрадницькою політикою в роки війни", спростовуються численними документами, у тому числі й тими, що півстоліття пролежали на таємному зберіганні в архівах КДБ та спецфондах партійних і державних архівів.

Про те, що „визволителі" зі сходу в 1939-1941 рр. „не зачепили уніатів" пише В. Сергійчук7 , однак припускає, що такий факт можна пояснити впливовістю УГКЦ і наявністю великої кількості греко-католиків не лише в новоприєднаних областях, а й на території окупованої нацистами Польщі, де жодної дискримінації греко-католиків не було. Такі дані спростовує В. Марчук8 , зазначаючи, що вже восени 1939 р. радянський режим припинив діяльність Богословської академії у Львові, Перемишльської, Львівської і Станіславської духовних семінарій, закрив видання духовних часописів, відібрав багато церковних приміщень. Священникам було заборонено відвідувати хворих у лікарнях з метою сповіді та причастя. Доповнює цей перелік список 27 священників, заарештованих у 1939-1941 рр., який подає В. Гордієнко9 . Серед них і батько С. Бандери А. Бандера. У свою чергу, у пересланому до Ватикану в листопаді 1941 р. звіті про нищення УГКЦ більшовиками митрополит А. Шептицький повідомляв, що 1939-1941 рр. у Західній Україні „ув'язнено або замордовано 32-ох священників, а 33-ох депортовано до Сибіру"10 . Серед заходів тиску на церкву називають також появу в радянському часописі „Безбожник" від 11 квітня 1940 р. (¹ 11) статті під назвою „Глава униатов", спрямованої проти митрополита А. Шептицького11 . Отже, остаточна ліквідація непокірної церкви була лише питанням часу, яке відтягнуло нацистське вторгнення.

Як справедливо відзначає О. Сурмач, позитивне сприйняття УГКЦ нацистської адміністрації на початковому етапі окупації пояснюється тим, що в порівнянні з радянською дійсністю зміни, які відбувалися в суспільстві, здавалися справжнім переломом. Священикам дозволили вчити дітей катехизму в школах. Віруючим були повернуті культові споруди. Відтак, з лютого 1942 р. українське національне життя в межах Дистрикту „Галичина" було зведене до рамок діяльності 10 інституцій, серед яких була і Українська греко-католицька церква. Однак між церковною ієрархією ГКЦ і вищою німецькою владою, за винятком відвідин губернаторів, не було постійних взаємин. Тільки з нижчою адмі¬ністрацією Церква утримувала зв'язок буденного характеру12 .

Про численні застереження і протести митрополита А. Шептицького, у тому числі й до вищого німецького керівництва, проти сваволі нацистів щодо українського населення та євреїв свідчать о. В. Лаба13 , О. Кіцера14 , О. Сурмач15 , Ю. Туркевич та ін.16 У цих же працях наводяться дані про переховування митрополитом особисто та за його зверненням у монастирях великої кількості євреїв. Про те, що митрополит А. Шептицький виступав з осудом нацистської політики та звертався з цього приводу з листом до Гіммлера, а також ще в серпні 1943 р. заявляв про поразку німецької армії свідчать і матеріали радянських спецслужб, наголошує в дослідженні В. Трофимович17 .

Незважаючи на це, широко цитована істориками та публіцистами як за кордоном18 , так і в Україні19 фраза А. Шептицького у розмові з головою Українського Центрального Комітету В. Кубійовичем про те, що „немає майже ціни, яку не треба б дати за створення української армії" (про доцільність створення дивізії „Галичина"), стала ключовим пунктом звинувачення УГКЦ радянськими органами в співпраці з нацистами.

Праці, видані в діаспорі, та дослідження сучасних істориків спростовують поширену тезу радянської історіографії про підтримку верхівкою УГКЦ терористичних заходів ОУН-УПА як проти радянських активістів, так і проти поляків та нацистів. Як наголошує дослідник історії церкви воєнного періоду О. Лисенко, митрополит А. Шептицький та станіславський єпископ Г. Хомишин неодноразово засуджували будь-які прояви насильництва як засіб досягнення мети, оскільки відплатні акції падали на невинних людей20 .

Не витримує критики й теза радянських авторів про те, що УГКЦ підтримувала українських націоналістів в обмін на забезпечення ними гегемонії католицької віри й поширення католицизму на схід. Як справедливо вказує В. Ухач, ще на Другому великому зборі ОУН (серпень 1939 р.) поряд із визнанням за релігією важливої виховної ролі, необхідності співпраці держави з церквою та її охорони, організація чітко заявила, що підтримуватиме обидві українські церкви: православну та греко-католицьку21 .

На думку Н. Вол, О. Сурмач та інших авторів, не викликає сумніву, що гнів Кремля викликала підтримка провідниками греко-католицької церкви Акта відновлення української державності 30 червня 1941 р. та пастирський лист з цього приводу митрополита А. Шептицького „До українського народу"22 .

Характерно, що певне відродження Російської православної церкви, що відбулося в роки війни й заохочувалося особисто Й. Сталіном та вищим керівництвом країни для піднесення патріотичних настроїв населення й залучення коштів церкви і віруючих на воєнні потреби, не виправдало надій ієрархів Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков на подібне толерантне ставлення до національної церкви в Україні. Наступ влади на УАПЦ практично в перші місяці після звільнення областей України від нацистів швидко позбавив ілюзій навіть прихильників радянської влади. Однак значний вплив Української греко-католицької церкви на заході України, масова підтримка її з боку населення та збройний рух опору насадженню радянської влади змушували владу діяти по відношенню до УГКЦ більш обережно.

Про те, що нищення УГКЦ необхідно розглядати як складову політики сталінських трансформацій у Західній України наголошує В. Войналович23 . Досить вірно характеризує ситуацію по відношенню держави до церкви в цілому О. Замлинська, відзначаючи той факт, що церква в роки війни пережила значне піднесення, а її зростаючий вплив на народ у повоєнні роки стояв на перешкоді радянській ідеології. Масова і впливова в приєднаній але нескореній Західній Україні УГКЦ у першу чергу викликала на себе удар карального апарату Кремля24 .

Незважаючи на запевнення делегації УГКЦ під час візиту до Москви в грудні 1944 р. про можливість вільного сповідуванні греко-католицької віри, прийняття від делегатів 100 тис. крб. до фонду Червоного Хреста та „подяк за визволення" на адресу Й. Сталіна й уряду, доля УГКЦ уже була вирішена. 17 березня 1945 р. Й. Сталін особисто схвалив письмові пропозиції щодо знищення УГКЦ, в яких також йшлося про переведення в юрисдикцію Московського патріархату Мукачівсько-Пряшівської православної єпархії Сербської православної церкви.

Початок цілеспрямованого наступу на УГКЦ сучасні українські дослідники пов'язують з появою 8 квітня 1945 р. у газеті «Вільна Україна» статті «З хрестом чи ножем» під псевдонімом В. Росович, в якій УГКЦ звинувачували у співпраці з нацистами. Справжнім автором статті більшість дослідників називають Я. Галана. Проте І. Андрухів наводить дані інформаційної довідки для ЦК КП(б)У від 26 квітня 1945 р. про те, що духовенство вважало автором статті Г. Костельника, і робить припущення, що цей матеріал вони підготували разом25 . Стаття була передрукована в інших виданнях Західної України та поширювалася окремою брошурою. Уже 11 квітня у соборі св. Юра у Львовi НКВС заарештувало митрополита Й. Сліпого, інших керівників церкви та священників. Одночасно масові арешти відбулися в Станіславі (нині Івано-Франківськ) та інших містах. Подібну акцію М. Марущак26 та Е. Бистрицька27 справедливо розглядають як удар по національно-визвольному руху на західноукраїнських землях, оскільки НКВС часто небезпідставно вбачало у священниках і вірних УГКЦ активістів такого руху.

Численні праці сучасних дослідників проливають світло на детально розроблений і юридично оформлений за посередництвом Львівського собору план ліквідації радянською владою греко-католицької церкви, яка не лише не бажала перебувати у фактичній залежності від державних органів, як це сталося з Російською православною церквою, а й перебувала під юрисдикцією Ватикану, який засуджував комуністичну ідеологію та державну політику СРСР.

За словами нинішнього глави УГКЦ Л. Гузара, „для ліквідації Церкви було використано сценарій, майже релігійний, у формі, зрозумілій для церковних людей - через церковний собор. Адже саме на соборах приймають рішення щодо життя Церкви. Таким чином людям „замилили" очі: духовенство даної Церкви сказало, що воно відрікається від своєї теперішньої приналежності і бажає перейти до іншої. Зовні для багатьох людей це мало вигляд легітимної події"28 .

Однак підготовка навіть такого „собору" забрала в його ініціаторів багато часу, які так і не змогли залучити для участі в його роботі жодного з греко-католицьких єпископів, не кажучи вже про митрополита, що позбавило зібрання канонічності. Та це якраз мало цікавило кремлівське керівництво.

У контексті підготовки до Львівського собору значне зацікавлення істориків та релігієзнавців викликає діяльність так званої ініціативної групи по підготовці собору на чолі з священниками УГКЦ Г. Костельником, М. Мельником та А. Пельвецьким. Діючи умовляннями та погрозами, які часто завершувалися арештом незгодних29 , ініціативній групі вдалося залучити на свою сторону невелику кількість священників і мирян, які погодилися на перехід під юрисдикцію Російської православної церкви та ліквідацію УГКЦ. Історики наводять різні причини, які спонукали Г. Костельника до злиття з РПЦ. Так, В. Сергійчук30 , І. Білас31 , М. Прокоп та ряд інших схильні вважати, що в Костельника просто не було виходу, оскільки йому загрожувало покарання за антирадянську пропаганду та підтримку Акта 30 червня 1941 у Львові. Є свідчення й про те, що НКВС ще в 1941 р. намагалося залучити Г. Костельника до розриву унії з Ватиканом, а коли він відмовився, заарештували й закатували його сина32 . У свою чергу, О. Лисенко, не відкидаючи версії „безвихідності", припускає, що Г. Костельником рухало прагнення до самореалізації, до „виходу з тіні" таких визнаних лідерів Церкви, як А. Шептицький, Й. Сліпий, Г. Хомишин, М. Будка, М. Чарнецький33 . Він також вважає, що Г. Костельник не мав наміру зробити греко-католиків просто частиною РПЦ, а вбачав у приєднанні певну місіонерську роль, здатність оновити церкву й залучити до неї більше людей.

Проте процес переведення греко-католицьких єпархій на православ'я проходив надто повільно, а священники, які піддалися тиску і вступили до ініціативної групи, згодом часто подавали заяви про вихід із неї.

Як свідчать доповідні записки уповноваженого в релігійних справах РПЦ при РНК УРСР П. Ходченка, на користь греко-католиків спрацьовувало те, що прислані РПЦ священники мали порівняно з греко-католицькими низький рівень богословської освіти та не користувалися авторитетом в місцевого населення через погане знання української мови. Галичани також небезпідставно побоювалися, що РПЦ сприятиме русифікації краю, не довіряли православній вірі, яка насаджувалася з допомогою держави. В. Сергійчук також засвідчує, що звернення до народу і священників, з якими зверталися учасники ініціативної групи та ієрархи РПЦ, були підготовлені в НКВС34 . Водночас навіть та незначна кількість священників, які добровільно погодилися приєднатися до РПЦ, на думку О. Лисенка, бажали мирного співіснування з державною владою та тяжіли до соборності з усім українським народом, а не стали переконаними православними35 .

Більшість дослідників36 звертають увагу на те, що під час візиту делегації священників УГКЦ до Києва напередодні Львівського собору екзархом України Іоанном отці М. Мельник та А. Пельвецький були висвячені на православних єпископів. Таким чином, на момент проведення Львівського собору вони вже були православними владиками і ніякого відношення до УГКЦ не мали. Своєрідним „психологічним ударом" по тих священниках, які ще сумнівалися в доцільності „возз'єднання", за визначенням І. Андрухіва37 , стала публікація в пресі напередодні проведення собору заяви про завершення слідства над Й. Сліпим та єпископами УГКЦ і направлення справи на розгляд військового трибуналу. Практично безперервно тривали арешти непокірних священників і мирян. У таких умовах на Львівському церковному соборі 8-10 березня 1946 р. 216 делегатів від духовенства і 19 від мирян прийняли рішення про ліквідацію УГКЦ та приєднання до РПЦ. За схожим сценарієм у 1949 р. було проголошено ліквідацію Ужгородської унії та приєднання до РПЦ греко-католицької церкви Закарпаття.

Проте переможні реляції державних функціонерів, а також запевнення офіційних історіографів про добровільний перехід на православ'я і відсутність будь-яких спроб відстоювати унію з боку понад 2500 парафій УГКЦ не відповідали дійсності38 . Навіть після Львівського собору греко-католицькі громади та священники відмовлялися реєструватися як православні. За інформацією О. Лисенка39 , на середину 1946 р. на Станіславщині офіційно оформилися 216 з усіх 322 священників, у Тернопільській області - лише 19 з 270, у Львівській області відмовився від реєстрації 101 священник з 281. 56 з них полишили духовний сан або були репресовані.

Осередком опору радянській ідеології та твердими прихильниками греко-католицької віри залишалися монастирі. Лише у Станіславській області на початку 1945 р. налічувалося 11 чернечих осередків, з яких особливе занепокоєння влади викликав Гошівський монастир отців-василіян на Ясній горі, монахи якого підтримували зв'язки з українським підпіллям. Незважаючи на численні спроби ліквідації монастирів та переселення монахів протягом чотирьох років після проведення Львівського собору, станом на 1 березня 1950 р. у Львівській, Станіславській та Закарпатській областях діяло 8 греко-католицьких монастирів, які не лише проводили богослужіння та відправляли священників для обслуговування духовних потреб греко-католиків довколишніх сіл, а й перетворилися, згідно з приведеним у праці В. Сергійчука донесенням уповноваженого Ради у справах релігійних культів по Українській РСР П. Вільхового, „на центри зібрання ворожо налаштованих до радянської влади елементів"40 .

Це був своєрідний виклик владі, тому для „наведення порядку" органам державної безпеки довелося остаточно „зняти маску" демократичності й законності. Численні звернення монахів до органів влади з посиланням на нормативні акти були знехтувані. Як влучно зазначає І. Андрухів, монахам „не довелося потішитися свободою сталінської Конституції", оскільки вже в кінці березня 1950 р. мешканці головного осередку греко-католицького чернецтва - чоловічого й жіночого Гошівських монастирів Івано-Франківської області були заарештовані41 . За відпрацьованою схемою було припинено діяльність інших монастирів, а священники та монахи, які залишилися на волі, продовжили свою діяльність підпільно.

Однак уже після смерті Й. Сталіна з ув'язнення було звільнено кілька сотень греко-католицького духовенства, а в 1956 р. повернулися із заслання два єпископи - М. Чарнецький до Львова та І. Лятишевський до Станіслава, які відкрили „друге дихання" „катакомбної" греко-католицької церкви42 . Таким чином, радянській владі так і не вдалося зламати опір греко-католицьких священників і вірних. Перебуваючи поза законом, УГКЦ продовжувала діяти підпільно аж до легалізації напередодні розпаду СРСР.

Проте вже самі назви праць радянського періоду, які писалися для широкого загалу, - „Уніатська церква - ворог українського народу", „Уніатство - запеклий ворог української культури", „Уніатство і український буржуазний націоналізм"43 та багато інших44 , - повинні були вселити в пересічних громадян почуття ненависті не лише до УГКЦ, а й до культурного надбання народу, яке отримало тавро „буржуазно-національного". При цьому більшість праць, до певної міри справедливо називаючи причинами Брестської (1596 р.) та Ужгородської (1646 р.) церковних уній утиски з боку поляків та угорців щодо корінних українців та їхньої православної віри, подавали ініціаторів унії не як патріотів, що протистояли цьому тиску і шукали вихід із складного становища, а як зрадників, що сприяли денаціоналізації українців. Тим самим вони намагалися переконати, що „уніатство з самого початку мало антинародний, антинаціональний характер"45 . Діяльність А. Шептицького зводилася до того, щоб поширити католицизм на схід. Для дискредитації УГКЦ радянська історіографія поширювала тезу про те, що Церква перешкоджала розвитку культури, освіти, забороняла друкування творів українських письменників тощо46 .

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--