Реферат: Лінгвоцид мововбивство
Відомо, що в Росії законів ніколи не дотримувались у повному обсязі. Що ж до заборони української мови, то вони навіть перевиконувалися. Цензурний режим "вільно міг переходити і на практиці постійно переходив указані правилами рамки" (П.Стебницький).
— 1908 р. Указом Сенату Російської імперії українськомовна культура і освітня діяльність оголошена шкідливою, бо "може викликати наслідки, що загрожують спокоєві і безпеці".
— 1914 р. Заборона в окупованій російською армією Галичині й на Буковині друкування книг,газет і журналів українською мовою, розгром товариства "Просвіта", гоніння на Українську Церкву.
Бобринський — губернатор Галичини, зайнятої російськими військами, заповнив свою адміністрацію москвофілами і "великополяками", що одержали директиви нищити українців, яких вони називали мазепинцями. Сам він дотримувався такої програми: "Східна Галичина і Лемківщина — давно невіддільна частина єдиної великої Росії; на цих землях місцеве населення завжди було російське, тому їхня адміністрація має бути основана на російських засадах. Я буду тут заводити російську мову, закон і порядки".
Було організовано курси російської мови для вчителів, бо всі українські школи мали бути переведені на російську мову викладання, а для початку їх було просто закрито.
Коли брусиловські війська у 1914 році захопили Львів, козача команда відразу поскакала до бібліотеки Наукового товариства імені Т.Шевченка — і вона була знищена. Звертає на себе увагу той факт, що російська військова адміністрація в Галичині і на Буковині заборонила всю українську пресу, навчальні заклади тощо, однак вона не чіпала німецьких, польських, єврейських інституцій. Воістину дивна, на перший погляд, російська любов до України!
А річ у тому, що "Український рух є для Росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи, взяті разом", як писала газета "Киевлянинъ" у 1914 році.
— 1924 р. Закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, школі. Для порівняння: у 1922/23 навчальному році в Галичині було 2532 українські школи, в 1929/30—їх залишилось 749.
- 1938 р. Постанова "Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР".
— 1958 р. Положення про вивчення другої мови "за бажанням учнів і батьків". Оскільки постанову 1938 року не було відмінено, то за цими двома документами російську мову в Україні треба було вивчати обов'язково, а українську — хто як захоче."Можна було відмовитись від будь-якої мови, але відмова від російської — кримінал" (Є.Сверстюк).
- 60-ті — 80-ті p.:
— Соціалістична Польща: кількість українських шкіл зменшилась із 152 до 29.
— Соціалістична Чехословаччина: кількість українських шкіл зменшилась із 300 до 20, а з 200 тисяч етнічних українців стали вважати себе українцями (русинами) лише 40 тисяч. До цього спричинився і той факт, що українці боялися признаватись до своєї національності, щоб не бути депортованими до СРСР.
— Соціалістична Румунія: закрито українські школи і ліцеї, заборонено Українську греко-католицьку Церкву, без румунського прізвища неможливо влаштуватись на добру роботу. З 840 тисяч українців у 1979 році визнали свою етнічну приналежність лише 159 тисяч. Крім національності "українець", румунський уряд запровадив ще інші "офіційні національності": "гуцул", "русин", "хохол".
— Соціалістичний Радянський Союз: кількість тих, хто вважає українську мову рідною, за ці три десятиліття зменшилась на 10 мільйонів осіб.
Висновок: чи феодалізм, чи капіталізм, чи соціалізм — доля поневоленого народу однакова: лінгвоцид, етноцид, а часами — і геноцид.
"Етноцид не може обійтися без геноциду: українець, якщо він не маскувався хоч трохи під перевертня, мусив вирушати назустріч своїй загибелі" (Л.Кіпніс).
Лінгвоцид через приниження статусу й престижу мови
Н. Карамзін у коментарі до української грамоти зауважив, що вона "писана варварською мовою, ні Російською, ні Польською". Це все одно, що назвати "варварською" італійську, бо вона ні французька, ні іспанська, або голландську, бо вона ні англійська, ні німецька. Такі аргументи можуть прийти до голови хіба що асимільованим вірнопідданим нацменам, до яких і належав цей історик.
"...Ми маємо повне право сказати, що тепер уже немає малоросійської мови, а є обласне малоросійське наріччя, як є білоруське, сибірське та інші, подібні їм наріччя", — писав В.Бєлінський. Хоча те, що українська мова не є наріччям російської, переконливо доводили його сучасники І.Срезневський, А.Шляйхер, П.Шафарик, Ф.Міклошич та інші широковідомі європейські вчені.
"Мене дуже дивує той факт, що люди, ставлячи перед собою одну і ту ж мету, не тільки стверджують відмінність наріч — намагаються зробити наріччя мовою", — обурювався М. Горький, висловлюючи сумнів у доцільності перекладати роман "Мать" українською мовою.
Коли так оцінювали нашу мову "світочі" братнього народу, то чого можна чекати від "тієї істинно російської людини, великороса-шовініста, негідника і ґвалтівника, яким е типовий російський бюрократ?" (В.Ленін). Чи набагато кращими були на українських землях польські, угорські, румунські бюрократи? І чи далеко втекли від них знахабнілі на українських харчах зайди-обивателі?
"Поетична мова України стала предметом зневаги і насмішок", — писав у минулому столітті М.Костомаров. "Вы говорите серьезно или по-украински?"—демонструвало свою дотепність "русскоязычное население" радянської України в 30-і роки в чергах за хлібом, відібраним в українських селян, котрі тим часом корчились, але не зі сміху, а від передсмертних голодових мук.
Ієрархи російської православної Церкви, різко виступивши проти спроб запровадити українську мову в богослужінні, переконували віруючих, що ця мова непридатна для служби Божої і взагалі неугодна Богові. Подекуди після українськомовних богослужінь навіть проводилось переосвячування церков.
І польські, і російські україножери люблять повторювати міфи про недорозвиненість української мови, її непридатність для спілкування у "вищих сферах" — науці, мистецтві, політиці, військовій справі, навіть щоденному житті. Це твердження стало у них одним із стереотипів побутової свідомості. На такі стереотипи неважко натрапити в художній літературі наших етнічних родичів і сусідів. Російська художня література і публіцистика віддавна практикують негативні типи хохлів, неоковирні пасажі українською мовою і т.п. Це можна надибати і в творах авторитетних письменників рівня М.Булгакова, В.Тендрякова, і в опусах бездарних заробітчан типу москвича А.Мінкіна чи одеситки Є.Риковцевої.
І нині можна почути, що українська мова в порівнянні з російською бідна, недорозвинена. Що ж, якась доля правди в цьому є, і добре відомо, чому в нашій мові бракує слів і виразів науково-технічного, військово-спортивного, офіційно-ділового та под. характеру.
З цього приводу визначний діяч єврейського національного руху В.Жаботинський ще десь 80 років тому писав, маючи на увазі українців: "Це наша національна мова, а російська — це ваша національна мова; якщо ваша мова багата й чудова, нам від цього ані тепло, ані холодно; ми мусимо зробити нашу мову такою ж багатою, створити нею всебічну й повноцінну культуру, мати можливість учитися від дитячого садка і аж до університету власною мовою і потребувати вашої допомоги не інакше і не більше, ніж ви потребуєте допомоги з боку німців або французи — з боку італійців".
Тим, хто вважає українську мову неповновартісною в порівнянні з російською, варто б пригадати, що писав свого часу О.Пушкін: "... але ученість, політика і філософія ще по-російськи не пояснювались; метафізичної мови у нас зовсім не існує ... лінощі наші охоче виражаються мовою чужою, якої механічні форми давно готові і всім відомі". Додамо до цього, що, працюючи у Руському інституті при Львівському університеті, доктор філософії І.Земенчик викладав експериментальну фізику, а професор П.Лодій — теоретичну і практичну філософію руською (українською) мовою ще до народження великого російського поета.
Якщо російська мова з недолугої попелюшки стала пишною красунею, то чому б такою не стати українській мові? Невже тільки тому, що цього не хочеться носіям російської мови?