Реферат: Людина як природне і соціальне явище
Людина як частина природи, біологічний суб’єкт є результатом еволюції життя на Землі Виникнення людини склалося природним шляхом, і її появі передував дуже тривалий шлях біологічної еволюції, в процесі якої, діяли закономірності природного добору. За своєю тілесною будовою і фізіологічними функціями людина належить до тваринного світу. Характерно, що, з погляду біології, принципової різниці між людиною і тваринним світом немає. Подібність, схожість людини і тварини визначається, складом речовини, будовою та поведінкою організму.
Але людина – вища сходинка розвитку живої природи на нашій планеті. Це поняття вказує на якісну відмінність людей від тварин і характеризує загальні, притаманні всім людям якості й особливості. Людина як біологічний вид має: – характерні тілесні ознаки (прямоходіння, руки пристосовані до праці тощо); – високорозвинений мозок, здатний відобразити світ у поняттях і перетворювати його відповідно до своїх потреб, інтересів, ідеалів; – свідомість як здатність до пізнання сутності як зовнішнього світу, так і своєї особистої природи.
Біологічні особливості людини передаються від покоління до покоління, записані в генетичній програмі. Генетична програма розвитку організму забезпечує видову визначеність людини; расову належність; впливає на тип вищої нервової діяльності та на численні індивідуальні особливості морфологічного характеру (ріст, колір волосся, форму обличчя, силу голосу, тривалість життя тощо). В новонародженої дитини вони від початку є людськими. Біологічно визначаються й певні підструктури особи, зокрема темперамент, окремі риси характеру, статеві та вікові властивості психіки, природні здібності (пам'ять, художня творчість, обдарованість, тощо).
Вроджені анатомо-фізіологічні особливості людини зумовлюють її здатність оволодіти мовою, мисленням, забезпечують її здібності до засвоєння певних соціальних програм, до трудової діяльності та здатність стати особистістю. Біологічно обумовлені також і ряд параметрів людського життя, наприклад вікові етапи життя (дитинство, зрілий вік, старість) та його тривалість.
Кожна людина унікальна, неповторна, і її унікальність зумовлена біологічно, бо неповторною і унікальною є в кожної людини комбінація генів, яка несе інформацію, щодо ознак властивих лише даній людині.
Безперечно, людина як біологічний вид належить до природного світу і біологічні закономірності й чинники відіграють значну роль в її життєдіяльності, їх не можна ігнорувати. Проте специфіку людського існування не можливо пояснити дією природних сил. Якісну відмінність соціального життя не можна пояснити біологічним механізмом, бо вона є несумісною з корінним принципом біоеволюції — природним добором. Біологічними чинниками не можна пояснити і духовність людини, вона не є похідною від певного набору генів. Такі прояви людської духовності, як совість, відповідальність, моральність та інше, аж ніяк не потрібні для виживання, для пристосування до оточуючого середовища. При натуралістичному підході до людини вони просто втрачають свій сенс. Тому визначення природи, сутності людини неможливо здійснити тільки за допомогою нескінченного перерахунку її біологічних властивостей і якостей.
Прояв, розвиток або, навпаки, гальмування певних природжених особливостей людини (нервово-психічних реакцій, темпераменту, деяких обдарувань, музичних, математичних) залежать від соціальних умов, від навчання й виховання. Але і ставши істотою соціальною, людина не позбулася біологічної індивідуальності. Хоч які не були б соціальні умови, вони не можуть усунути генетичної різноякісності людей згідно з хромосомною теорією спадковості.
Дійсно необхідно визнавати наявність, значення і відносну самостійність біологічної природи людини, бо вона має величезне значення в його соціальному житті, але все ж таки треба визнати те, що на завершальній стадії формування людини, як «особливої» вирішальне значення мають вже не біологічні, а соціальні чинники: виникнення й розвиток трудової, предметно-практичної діяльності, розбірливої мови, перетворення стада людей на первісний родовий колектив.
2. Діяльність людини, її соціальні, духовні ознаки
Загальновідомо, що людина починає своє буття в світі як біологічний організм. Однак у процесі розвитку вона стає частиною соціуму і усвідомлює необхідність задоволення соціальних потреб та інтересів, керуючись певними цінностями та правилами поведінки. Природа і сутність визначається її особливим способом існування в світі, включеністю в два світи: в природний (людина - частина природи, але вже не зовсім природна істота, вона втратила багато своїх природних рис) і в соціальний (людина - частина суспільства, культури, вона усвідомлює своє існування і хоче зрозуміти сенс свого життя).
У ході історичного становлення відносна роль соціальних чинників безперервно зростала в міру їх формування в процесі становлення людини, а роль біологічних факторів поступово знижувалася.
Соціальне виникає з біологічного, біологічне передує соціальному, створює для нього історичні природні передумови. Соціальне буття не заперечує біологічне. Навпаки, біологічне в людському розвитку під впливом соціального змінюється, трансформується на вищий рівень розвитку, завдяки чому і існує взаємозв’язок, взаємообумовленість і єдність біологічного та соціального. Природно-біологічний бік існування людини опосередковується й «олюднюється» соціокультурними чинниками. За будь-яких обставин новонароджена людина стає людиною тільки за умови своєчасного проходження певного періоду соціалізації. Якою вона буде — доброю чи злою, байдужою чи співчутливою, щедрою чи жадібною — залежить від якості соціального середовища. Тобто людина підпорядкована як законам живої природи, так і суспільним законам, законам власної цілісності. Людина не існує поза суспільством, але її немає і без особливого роду природних якостей. Біологічне і соціальне в людині нерозривно пов'язані.
Праця постає як засіб перетворення людиною природи. Людина впливає на природу та використовує її з метою виробництва матеріальних благ, необхідних для задоволення своїх потреб. Вона має предметний і духовний характер. Її результат - матеріальні предмети і у цих предметах людина втілює своє розуміння світу, розум, властивості, інтереси, потреби, почуття.
Перетворюючи природу, людина перетворює і себе. Використовуючи знаряддя праці, які виготовлені знаряддями праці людина розриває залежність людських (біологічних) властивостей від наявної ситуації, вона отримує можливість діяти вибірково, тобто універсально, виходячи з властивостей тих предметів, з якими має справу. З часом коло і розмаїття цих предметів дедалі розширюються, складнішими стають знаряддя, створюється особливий, "надприродний" світ техніки. Діючи універсально, людина й сама стає істотою універсальною. Вона може побудувати і житло, і греблю. Людина модулює майбутній результат творення в мозку, а потім завдяки праці переносить його в реальність. Вона ставить собі цілі, змінює їх згідно зі своїми новими уявленнями, домагається втілення їх у життя. Цілеспрямованість притаманна лише людині. Саме в процесі праці людина, з одного боку, інтегрує соціальні відносини навколишнього середовища, з іншого — виробляє своє особливе ставлення до зовнішнього світу.
В результаті її трудової діяльності і соціальних форм життя, взаємної підтримки для людини втрачають вирішальне значення процеси й закони природного добору і набувають основного значення соціальні закономірності, розвиток і наступність у сфері матеріальної і духовної культури, тобто того людського світу, який творимо ми самі.
Над біологічною спадковістю надбудовується і стає специфічною, визначальною для людини культурна наступність, яка здійснюється через передачу від покоління до покоління створених предметів, знарядь, техніки, досвіду, через навчання й виховання. Вже з моменту свого народження людина не залишається наодинці із самим собою, у чотирьох стінах свого індивідуального кругозору, вона стає невід’ємною частиною соціального середовища, долучається до всіх звершень минулого і сьогодення, до думок і почуттів всього людства. Кожне нове покоління стоїть на плечах попереднього, спадкоємно переймаючи в нього історичний досвід. Це свідчить, що соціальність має історичний характер.
Завдяки соціалізації люди реалізують свої потреби, можливості й хист, налагоджують відносини з іншими членами суспільства, їх групами, соціальними інститутами і організаціями, з суспільством загалом. Все це дає змогу їм почуватися в суспільстві, соціальному житті впевнено. Соціалізація є найважливіший чинник стабільності суспільства, його нормального функціонування, наступності його розвитку. Найвищими принципами життя людини і суспільства стають зростання, оновлення, розвиток.
Праця i надалі розвиватиме людину, дасть можливість нагромадити знання, сформувати найтонші технології, дозволить оволодіти силами природи, але лише за однієї умови: працю треба спрямувати на саму людину. Але можливості лише праці, самої праці в людинотворчому процесі якісно вичерпались. Праця не можлива в одиночному прояві, і з самого початку виступає як колективна, соціальна. У процесі освоєння природи і соціальної історії з метою організації, упорядкування, нормалізації суспільних відносин у людей виникає потреба у визначенні суспільної свідомості (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), у формуванні духовних потреб людей.
Процес духовного виробництва як процес формування і функціонування об'єктивних форм духовного життя — мистецтва, моралі, релігії; філософії, науки, культурних цінностей, суспільних цілей, ідеалів, а також таких явищ культури, як виховання, освіта стають основою самоорганізації і самозбереження суспільства.
Духовність і моральність виникли як результат реалізації потреби розвитку людства. Їх значення як норм і критеріїв оцінки та регулятора людей дедалі більше зростали у подальшому розвитку людини. Моральність та духовність не випливають з праці, не є її наслідком. В цьому відношенні ці якості надприродні, бо їх немає ні в якій природній системі. Мораль виникає там, тоді i настільки, де, людство включає механізми самообмеження для регуляції стосунків на новій основі, які потрібні для подальшого розвитку. Перші моральні норми в діяльності кожного окремого індивіда підтримуються зовнішнім соціальним примусом. Але поступово нові норми стосунків стають традицією, стереотипом поведінки. Новосформований стереотип, нова традиція стають законом функціонування, i з власної ініціативи окремий індивід добровільно цей закон не порушить. Моральні заборони стали базою подальшого розвитку духовності людини.
Кожне суспільство в своєму розвитку ґрунтується на певній системі цінностей, норм, ідеалів Принципи і норми моралі не вічні, а, будучи зумовленими певним суспільним буттям людей, постійно змінюються з розвитком суспільства, в першу чергу виробничих відносин.
У сучасних умовах духовного розвитку все більше актуалізується роль і значення формування в суспільній свідомості моральних цінностей, які суттєвим чином активізують процеси моральної регуляції суспільних відносин, культурно-морального розвитку людини, прогресу суспільства в цілому.
У соціальному відношенні праця призвела до формування нових, соціальних якостей людини: мови, мислення, спілкування, переконання, цінності орієнтації, світогляду. Єдність біологічного і соціального буття людини стає можливою лише внаслідок наявності духовної складової в бутті людини. Ці три форми буття лише в єдності можуть розкрити її сутність. Розуміння людини як біосоціальної істоти з неминучістю потребує визнання певного рівня цінності людини, але підставою такої цінності не є наявність біологічних ознак і не є можливість групового існування (що притаманно і тваринам), а саме духовність, яка є специфічною ознакою людини і властивою лише людині формою буття.
3. Визначення людини в сучасній філософії
За сучасними науковими поглядами, людина — це високоорганізована істота, яка має природну основу, але набуває і реалізує свою сутність тільки в суспільстві. Людина здійснює активну, цілеспрямовану, осмислену трудову, предметно-практичну діяльність, застосовуючи при цьому створювані нею ж знаряддя праці, техніку. Вона має свідомість і самосвідомість, мову, розум, волю, певною (історично зростаючою) мірою свободу, яка проявляється в здатності вибору й самовизначенні.
Сучасна наука при визначенні природи, сутності людини вимагає виходити з наступних посилок: по-перше, визнати, що стійка природа людини як даність існує, по-друге, вона характеризується як мінливістю, так і сталістю, по-третє, вона проявляє себе через поведінку, дії людини в соціокультурних феноменах, створених людиною, по-четверте, вона виявляється у певних стійких, типових характеристиках, по-п'яте, вона являє собою єдність біологічного і соціального, фізіологічного і духовного.
Розвиток зазначених ідей в даний час здійснюється за допомогою подолання двох основних крайнощів у трактуванні сутності людини: перша полягає в тому, що сутність людини бачиться в індивідуальності, неповторності, специфічності кожної конкретної людини, друга - в тому, що людина розуміється або як частина природи, або як частина суспільства, чи як і частина природи, й частина суспільства (у першому випадку сутнісне в людині витягується з внутрішньої її природи, у другому - з зовнішнього, навколишнього її світу).
Зараз виникає системна теорія людини, яка синтезує всі переваги попередніх теорій і розвиває їх далі. У ній людина розуміється як складноорганізована істота, в якій є всі провідні якості. Вона вважає, що основними, сутнісними якостями людини є:
- природність (вона показує зв'язок людини з навколишнім світом, наявність у нього цілісної системи біологічних якостей, зближують його з будь-яким живою істотою);
- соціальність (вона означає зв'язок людини з навколишнім суспільним середовищем, наявність у нього цілісної системи соціальних якостей, що відрізняють його від будь-якого іншого живої істоти),
- духовність (вона означає зв'язок людини з духовною культурою суспільства, наявність у нього цілісної системи духовних якостей, що додають йому неповторності, індивідуальність, унікальність).