Реферат: Ллитературная Одесса 20-30-х гг. XX века

Після громадянської війни матеріалом для його літературних ви­ступів послужив побут Першої Кінної армії. Перша його опо­відь із циклу “Конармія” з’явилась у 1923 р.[20] У “Конармії” Бабель роз­кри­ває перед читачем правдиві та повні трагізму сторінки літопису громадянської війни в Росії.

Надалі творчість письменника, що стосується тематики, роз­ви­ва­лася дво­ма основними напрямами: з одного боку, він пише ряд но­­­вел, об’єд­наних у книгу “Конармія”, з іншого – розробляв на ма­те­­ріа­лах єв­рей­­ського містечкового побуту п’єси для театру (“За­хід”) і кіне­ма­тографічний сценарій (“Беня Крик”). Останні, в свою чергу, чітко по­­діляються на автобіографічні та епіко-романтичні, го­ловним персо­на­жем яких є Беня Крик.

Своєю ходожньою манерою Бабель виділяється навіть серед яс­к­равих та своєрідних літературних талантів 20-х років. В ньому, за ви­словлюванням головного редактора журналу “Красная новь” Во­ро­н­ського: “…мечтатель сталкивается…с реалистом, ощутившим глу­бо­кую правду непосредственной реальной жизни, может быть, гру­­бой, но полнокровной и цветущей. Столкновением этих про­ти­во­­положных эмоций и настроений питаются основные движущие мо­­тивы его тво­р­чества, причем реалист Бабель решительно по­беж­дает мечтателя”[21] .

Бабель чудово знає те особливе середовище та тих пер­сона­жів, яких описує. За спогадами К. Паустовського, Бабель взагалі писав спи­­раючись тільки на те, що бачив, спостерігав сам. Він казав Паус­то­вському: “Я не умею выдумывать. Я должен знать все до пос­ле­­дней прожилки, иначе ничего не могу написать. На моем щите вы­ре­зан де­виз – подлинность!”[22] Саме тому над “Одесс­кими рассказами” витає осо­бливий дух Молдаванки, дивна суміш бандитизму та мі­с­течкового міщанства: торговки “тьоті Пєсі”, “ари­с­тократи” і богачі Тартаков­сь­кі та Ейхбауми, рабіни і прикаж­чики створюють з бан­ди­та­ми свій світ з особливим побутом, пра­ви­лами та етикою. Найголо­в­ні­ший ге­рой “Одесских рассказов” Беня Крик – химерне поєднання цьо­го мол­да­ванського міщанства, бан­дит­ської сміливості, диво­ви­ж­ної сприт­но­с­ті та вправності. Герої Бабеля завжди в русі, в дії. Письменник чу­до­во володіє діалогом. Його пер­сонажі розмовляють своєю мовою, в діа­лозі немає літературщини, стилізації.

Літературна мова та різні пласти живої розмовної мови були тією стихією, в якій Бабель почувався вільно. В мові героя, в само­му

її складі, у тих словах та виразах, які він застосовує, Бабель чу­дово передає характер людини, її світогляд.

У 1930-ті рр. присутність Ісака Еммануїловича в літературі бу­­ла майже епізодичною. Його мовчання стало притчею во язицех, а після смерті у 1936 р. могутього патрона Бабеля – Максима Горь­ко­го, про­сто небезпечним. Він розумів це, але виправити станови­ще вже не міг. Проте мовчання Бабеля зовсім не означало творчого безпліддя. Важ­ли­вим свідоцтвом цього є спогади фізика Олексан­д­ра Вайсберга, автора спогадів про радянські в’язниці, що відвідав Іса­ка Еммануїло­ви­ча в Москві у 1932 р.: “…я спросил у писателя: “По­чему вы больше не пишете?”На что Бабель ответил: “Кто вам сказал, что я не пишу?” – и показал на полке десяток пере­плетен­ных томов. Но это были ру­ко­писи. Бабель сделал иро­ничное заме­ча­­ние о возможной судьбе этих текстов, если бы он предложил их издательству. Где эти неизданные произведения?”[23]

Через сім років можна було запитати: а де ж сам Бабель?

Письменника чекала жахлива доля. У травні 1939 р. його ареш­­­­тували. 17 березня 1941 р. Ісак Еммануїлович Бабель був роз­стрі­ля­ний в одному з підвалів московських в’язниць[24] .

Бабель загинув, тому що не вписувався як художник у Вели­кий Радянськмй Міф. Саме уявлення Сталіна про розвиток літера­ту­ри в СРСР у корні протирічило естетичним поглядам Бабеля.

Після смерті Сталіна в 1953 р. Бабеля було реабілітовано і його твори знову почали видаватися.

У наш час творчість Бабеля має багато прихильників. Він був, безумовно, дуже талановитою людиною. Його люблять за ори­гі­наль­ність та неповторність, почуття гумору та оптимізм.

4. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ ЮРІЯ ОЛЕШІ

Олеша Юрій Карлович народився у 1899 р. в Єлизаветграді (тепер Кіровоград). Дитячі та юнацькі роки провів в Одесі, де і по­чав займатися літературою. У цей час знайомиться з В. Катаєвим, Е. Багрицьким, І. Ільфом, які входили до “Колективу поетів”. З 1922 р. жив у Москві, працював як фейлетоніст у редакції газети “Гу­док”, з якою в цей час також співпрацювало багато інших ві­до­мих письменників та поетів (М. Булгаков, В. Катаєв, І. Ільф, Є. Пе­т­ров та інші)[25] .

У своїй художній прозі та драматургії Олеша в своєрідній емо­­ційно-гострій формі відображає боротьбу двох світів, двох куль­тур, яка розгортається ним у плані боротьби ідейно-психоло­гі­ч­­них принципів.

Олеша – яскравий художник, великий майстер форми. Він вмів підмітити та передати ту чи іншу деталь, чуттєвий образ явищ дійс­но­сті. Широко використані автором метафори та порівняння відріз­няю­ться свіжістю і гостротою; він передав ними відтінки настроїв ге­роїв, своє авторське життєставлення.

Перший великий твір Олеши – роман-казка “Три товстуни” (1924) – відразу ж отримав визнання в читачів. Однойменну п’єсу поставлено у багатьох театрах, зокрема українських, однойменний фільм вийшов у 1967 р.; балет (композитор – В. Оранський) з’яви­в­ся у 1935 р., опера (композитор – В. Рубін) – у 1956 р.[26]

Особливе місце у радянській літературі 1920-х рр. займає ро­ман Ю. Олеші “Заздрість”, головним героєм якого є слабка, непри­ла­штована, рефлектуюча людина Микола Кавалеров. У живий, ен­е­­р­­гійний час, час інтенсивної організації нового життя пасивний спо­гля­дач, мрійник, поет не доречний…Проте Олеша описав цілком реаль­ний тип свого сучасника – своєрідний сатиричний варіант “зайвої лю­ди­ни”. Та невдаха, усіма принижений, програвший все життя Ка­вале­ров тим не менш у чомусь вище за своїх героїв-переможців Андрія Ба­бі­че­ва та Володі Макарова. Слабкості Кавалерова обер­таю­ться на його позитивні якості: він слабкий, тому делікатний, па­с­ивний, тому спос­те­реж­ливий, бездіяльний, але він поет. Проте сим­патії та антипатії пись­менника не заважають його іронічному ставленню до відображе­них людей та подій. Олеша сміється над Ка­валеровим, його заздрістю, його капітуляцією перед життям, смієть­ся над “ковбасником” Андрієм Бабічевим – удачливою, силь­ною, цілеспрямованою людиною, яка ба­чить світ тільки через своє харчове підприємство. Сміється над Іваном Бабічевим – цим повели­телем тьми, що викликає потвор, над його мни­мою величчю. Тому роман “Заздрість” – це траги­комедія, що іскриться блискучою, тонкою іронією.[27]

Коли на початку 1930-х рр. з’являється потреба у літературі Со­ціа­лістичного Реалізму (позитивного відображення комуністи­ч­них ге­роїв у реальному житті), Олеша зрозумів, що не може писати так, як того вимагав час. Він відкрито говорить стосовно своїх сум­нівів та передчуттів на зустрічі у Спілці радянських письменників у 1934 р. Після цього ім’я Олеші зникає з радянської літератури, що ви­кли­­кає на Заході чутки про те, що його було арештовано і зас­ла­но до трудового табору[28] .

Небагато відомо про його діяльність у післявоєнні роки. Тіль­ки

після смерті Сталіна ім’я Олеші повторно входить у радянську лі­тературу. Публікація у 1956 р[29] . збірника його творів сигна­лі­зу­ва­ла про повну реабілітацію. Після цього з’явилося ще кілька видань йо­го праць, які також включали твори, що раніше не друкувалися.

Олеша помер 10 травня 1960 р. у Москві.[30] Своїм життям він показав приклад сміливості та мужності. Олеша намагався відстояти свою думку, незважаючи при цьому на небезпеку, яка загрожувала в радянські часи кожному, хто мав сміливість виступи­ти проти системи. В його творах за іскристим сміхом та сатиричною усмішкою відчувається сила та незламність духу. Своїм життям та творчістю Олеша заслужив на повагу та любов багатьох поколінь читачів.

5. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСЬ ВАЛЕНТИНА КАТАЄВА

Катаєв Валентин Петрович народився в Одесі у 1897 р. Перша публікація – у дитинстві (вірш в газеті 1910 р.). У 1914 р. познайо­мився з І. Буніним, це багато чого визначило у житті та творчості Ка­таєва[31] .

Катаєву довелося воваюти на фронтах Першої світової війни. У 1919 р. його мобілізували до Червоної Армії. А з 1922 р. пись­ме­нник перебуває у Москві, де працює у газеті “Гу­док”. Його фейлетони також друкуються у “Правді”, “Труді” та в ін­ших газе­тах і журна­лах. Початок 1920-х рр. – час фактичного всту­пу Катає­ва у велику літературу, у періодичній пресі та вида­в­ни­цтвах з’яв­ляю­ться його оповідання та романи. 1920-ті рр. – дуже плі­дний період для В. Катаєва. Один за одним видаються декілька збі­рників його опо­­ві­дань, повість, кілька романів та п’єс. До пись­ме­нника прихо­дить попу­лярність, його твори відмічає преса.[32]

Основний мотив творчості Катаєва, який повторюється у різ­них варіаціях: життя прекрасне та “виправдано” “само по собі” тим, що воно – життя. Найбільшого вираження цей мотив дістав у по­ві­с­ті “Батько”, за власним визнанням автора – найулюбленішої та пе­р­ежитої ним речі (1922-1925)[33] . Хворий, виснажений та кволий ста­рий батько беззавітно та віддано любить свого сина, зворушливо до­глядае за ним. Коли той у біді, продає свої останні пожитки, щоб охайно приносити передачу арештованому. Та син молодий, здоро­вий та егоїстичний, хоче втіхи, і коли його зрештою звільняють з в’яз­ниці, він зовсім забуває про батька. Хто ж, за Катаєвим, має ра­цію: батько чи син? На думку письменника – обидва. Батько вмирає самотнім та у бідності, але сина він цілком виправдовує.[34]

Катаєв не залишається осторонь тих подій, які відбуваються на­вколо нього. Не обминуло його перо й таке явище, як індустріа­лі­за­ція. У своєму романі “Час, уперед!” він пише про возведення ме­та­лургійного гіганта. Герої його книги прокидаються раніше, ніж потрібно. Вони не можуть, як говорить письменник, “довірити та­ко­му, по суті, простому механізму, як годинник, таку дорогоцінну річ, як час”[35] . Праця для них – битва, новобудівництво – фронт, бе­тон­ники втупають у зміну, як у бій. А з роботи повертаються у ба­рак, як з фронту в тил. Герої роману Катаєва зображені у стрімкому розбігу думок та почуттів. У книзі природа, машини, будівлі вклю­че­­ні у суспільний бурхливий потоп, підкорені розмахом небачених в історії темпів. Особливо яскраво динаміку часу підкреслює образ стрімкого вітру.

Крім романів та повістей Катаєв також писав сатиричні фейле­то­ни. А сатирик він талановитий. У 1920-ті рр. сатиричний напрям його творчості є домінуючим. Приблизно за п’ять років Ка­таєв ство­рює цілу галерею образів пристосованців: від наївних (“Витри­мав”), до агресивних (“Емильян Чорноземний”). За цей час напис­а­но цілий ряд гумористичних мініатюр (“Козел на городі”, “Бо­­ро­да­те малятко” та інші), але провідне місце займають опові­дан­­ня, спря­мо­вані проти обивательщини, войовничого, метушли­во­го міщанства (“Наші за кордоном”, “Ігнатій Пуделякін”, “Два гу­­сари”).[36]

Немало створено Катаєвим фейлетонів, які прийнято вважати злободенними, недовговічними. Та письменник зумів обрати теми актуальні і нині. Такими, наприклад, є зарапортовані бюрок­ра­ти у “Тяжкій цифроманії”, які дуже схожі на сьогоднішніх люби­те­лів дутої статистики, чи очумілий від нескінченного потоку хво­рих горе-лікар (“Вагітний чоловік”). Цілком сучасний тяжкий образ “до­вгого ящика” (фейлетон “Довгий ящик").

Катаєв помер 12 квітня 1986 р. у Москві.[37] За своє довге та цікаве життя письменник встиг створити немало чудових творів. Та всеж найбільш плідними для нього були 1920-30-ті рр. Саме в цей період він пише як і великі серйозні твори так і яскраві сатиричні фейлетони. Невтомна уява Катаєва, цого чуттєвість та новизна зробили його одним з найбільш видатних радянських авторів, чия популярність незгасла й донині.

5. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ КОСТЯНТИНА ПАУСТОВСЬКОГО

Костянтин Георгійович Паустовський народився в Москві 1893 р. Навчався в Київському, а потім у Московському уніве­рси­те­тах. Працював на металургійних заводах у Юзівці (тепер До­нецьк), Єкатеринославі (Дніпропетровськ), Таганрозі, кондуктором трамваю у Москві; під час Першої світової війни був санітаром, мат­росом, репортером та редактором газет. Брав участь у гро­ма­дя­н­сь­кій війні[38] .