Реферат: Мартін Лютер – засновник реформації
Звідси Лютер розгортає своє вчення про. У ньому править Христос, інкарнований син Божий, за допомогою. Він є головою правовірних християн. Вони складають його містичне тіло. Царство Христове як визначається трьома елементами:
1) царственою гідністю Христа;
2) його правлінням, яке розуміється як життєдайний вплив на членів
3) народом, вірним Богові. Воно складається з людей, які вирвалися з-під влади диявола завдяки Христові. До таких належать виключно правовірні християни, а не ті, хто тільки так називається. Вони перебувають під духовним і внутрішнім правлінням Христа і його законів, оскільки тільки «словом і духом Господнім... вони управляються». Це царство Христове, відоме тільки вірним християнам, є царством милості, любові, співчуття і свободи і аж ніяк не царством панування влади.
Царству Христа протистоїть, царство людства, чужого і ворожого Богові, яке є цариною грішних пристрастей і Божого гніву. Воно також складає містичне тіло, , де владарює Сатана.
Між не існує жодної правової спільності. Саме тому концепція єдиної правової спільноти всього людства, заснованої на єдиному божественному природному праві, для Лютера неприйнятна. Право кожної окремої людини залежить від її громадянства в одному з царств: «Спершу маємо згадати, що існують дві частини дітей Адама: одна частина — в Бозі та під владою Христа, інша ж — у царстві світу під владою іншого, у яких є два закони» . Ніхто не може бути одночасно громадянином обох царств.
Тим самим структура Лютерового вчення про право фундаментальне відрізняється від середньовічно-схоллстпчного: якщо є два царства, то. згідно Лютера, мають бути два природних права. Обидва об'єднуються тільки в одній божественній правовій волі. В ній знімаєте: діалектичне залежна поняттєва пара закону» : «Євангелії», «виправдання» і «правоти». Людина— так само як Хрнстос— перебуває в цьому напруженні і безпосередньо стикається з болінням всемогутнього й усюдисущого Бога, який у два способи сповіщає у своєму слові про свою всеохопну правову волю. Отже, вчення Лютера про право є теологічним вченням, частиною його теології, «головною ідеєю» якої є вчення про виправдання вірою.
У царстві милості шанується божественна правова воля, яка проявляється для людини як цей божественний природний закон Бог заповів усім людям; це загальний закон. Більше ніколи жодному законові Бог не надавав подібної універсальності. Його онтологічним підґрунтям в Бозі є любов, тому він проявляється як право лише тоді, коли особа, для якої створено цей закон, вільно погоджується шанувати його як закон. Це, звичайно, можливо лише у царстві Христовім. Невірній «природній» людині цей закон уявляється безумством, несправедливістю га сваволею, хоча насправді він не що інше, як любов, мудрість та справедливість. Закон Божий — це «чистий Дух Божий», творче слово Господнє, спрямоване на, серце якої охоплене Божим Духом, він є правотворчою волею суверена Бога, є порядком божественної любові, рівності і свободи. Христос повернув цьому природному законові його істинний смисл, оскільки лише відкриває дійсне розуміння. Звичайним пізнанням людина ніколи не зможе осягнути сутність божественної справедливості і любові.
Поряд з після створення людини постало позитивне божественне право, на якому здавна грунтуються обидва порядки суспільного життя людей: церква та родина. Суспільне життя колись було «образом внутрішньої любові до Бога й одне до одного в родинній спільноті».
Цей космічний порядок було зруйновано гріхопадінням. Божественному природному законові протиставлено світське природне право. Але в серці «природних» боговіддалених людей, навіть після гріхопадіння, залишається викарбуваним божественне прагнення справедливості. Проте в ньому вже немає того духовного смислу, тому постає з нього світське природне право, що має за мету земне благо. Новоявлена правова та моральнісна свідомість людини залишає, хоча й не так виразно, як колись, спрямування на пізнання божественного природного закону. Таким чином, Бог керує навіть у відпалому світі будь-яким земним творенням та виконанням права у ним же передбачений спосіб. Для Лютера неможливо помислити світський природний закон, який був би незалежним, автономним щодо божественної правової волі: (тобто, світське природне право). До того ж це природне право перебуває у розпорядженні Творця, який його, за свідченням Біблії, неодноразово порушував. У зв'язку з цим Лютер піддає нищівній критиці людську яка ставить на місце божественного закону природний людський правопорядок і вважає, що мірило справедливості можна вивести тільки з самого розуму людини. Вона є первинним гріхом, завдяки якому розум, благородний дар людини, перетворюється на повію. Тим не менш Лютер вшановує світське природне право як «право героїв», як «взірець земної юстиції і моральності» та «благородний скарб» . Його нормативним виразом є золоте правило: «Що хочете, аби люди робили вам, те ж і самі робіть іншим!» І по сьогодні вражає його взірцеве матеріально-правове формулювання в другій таблиці декало-гу.
Світське природне право є «головним законом, правилом і мірою» всіх інших людських законів : . Від нього походить «моральнісна сила і підкорення панівній силі переконання» позитивного, виданого світським керівництвом права, людського. Епоха цього права почалася ще від часів синайського законодавства.
У порівнянні зі «здоровим» природним правом Лютер розглядає всяке позитивно-правове його втілення як ознаку забруднення життєвого смислу права у певного народу, як «суєтне уподібнення та жебрацтво» Він глибоко засуджує «дикість законів» та партикуляризм у законах, які створені через надмірну кількість позитивних законів: «...Іще ніхто ніколи довго не правив у громаді, де є багато законів» . Лютер вважає ідеальним правителем того, хто, відповідно до порад розуму, керується тільки природним правом .
Природне право встановлює межі людяності, справедливості та праведності, без чого людське позитивне право не могло постати. Положення, які не зважають на ці масштаби, неправомірні, вони не обґрунтовують жодного обов'язку, їх навіть не можна виконувати. «Не керівництво створює позитивне право, а природне право, керівництво ж лише йому слугує» . Отже, правовий позитивізм пізніших століть не може спиратися на Лютера.
Всередині царства Бога, ліворуч від Нього людське право, виконує подвійну функцію:
1) за допомогою воно здійснює духовне покарання грішних «природних» людей;
2) за допомогою Бог проявляє свою любов у грішному світі. За допомогою закону він поборює міць гріха, а також використовує його як протизасіб від духовного і тілесного зубожіння боговіддаленого людства. Таким чином і людське позитивне право стає знаряддям вияву божественної волі в службах та інституціях, якими Бог послуговується у своєму світському пануванні.
4. Вчення про панування
Від обох «царств в основному сенсі» Лютер, хоча й не завжди з необхідною термінологічною однозначністю, відрізняє поняття «панування». Панування Бога розповсюджується на весь світ, тобто діє в обох царствах. Воно незаперечне, оскільки Христос править навіть своїми ворогами у грішному світі, а вірою Христос може протистояти пануванню Сатани.
Бог виявляє своє панування через слово, яке вірні сприймають тоді як невірні сприймають тільки, відповідно до чого й живуть. Оскільки вони не приймають слово Господнє серцем, то Бог змушений виявляти своє панування через зовнішній примус. У той самий час панування над вірними є виключно духовним. «Отже, є подвійне панування у світі, так само як подвоєно людство на вірних і на невірних» 47 .
Вчення про панування підкреслює функціональний характер здатності Бога правити і помітно спрощує заплутану проблематику вчення про два царства. Редукування вчення Лютера про два царства до одного вчення про панування аз призводить до відокремлення та функціоналізації певної частини проблеми, що містить загрозу применшення геологічної змістовності лютерівського вчення про церкву і світ, закон, справедливість та панування . Вчення Лютера про панування пов'язане лише що здійснюється в царстві милості проповіддю церкви, словом та святістю, а також у царстві світу за допомогою. що спирається на покарання і примус світського керівництва. Це вчення містить в собі основну формулу політичної етики Лютера: «І тому Бог повелів про два панування, одне — духовне, яке складається з християн і добрих людей святим духом Христовим, і друге — світське, утворене з нехристиян і злих людей, аби завдяки їм ззовні підтримувався мир та спокій».
Обидва типи панування грунтуються на безпосередньому божественному повелінні і мають своє власне незалежне значення у священному плані Бога . За їхньої допомоги Бог править світом у два способи Ч Духовне панування у світі закликає до віри шляхом дотримання заповідей Бога і провіщення святої Євангелії щодо Символу віри. У світському ж пануванні Бог зберігає своє творіння від руйнування його Сатаною. Для реалізації обох видів панування Бог фундує владні структури та інституції, в яких люди діють відповідно волі Його. Лютер встановлює їх як земному образі церкви духовне панування перетворюється на «плацдарм, з якого благовість Об'явлення входить до світу». Тим самим духовне панування здійснюється в церкві так, що зовнішнім чином репрезентується Царство небесне. Отже, Лютер не ототожнює повністю земну церкву, тобто розмаїття конфесій з духовним типом панування. Вона, як певний земний інститут, як, пов'язана із законами цього світу та його недоліками. Це вказує зокрема на недовершеність земного церковного правопорядку. І все ж церква залишається, навіть після гріхопадіння, інститутом позитивного божественного права. За Божим правом до церкви належить лише той, хто по істині вірує. Оскільки для людей відділити істинних християн від невірних неможливо, то, відповідно до заповіту християнського братерства, необхідно розглядати всіх хрещених як тих, хто належитьдо церкви. Тільки Бог знає, хто належить до лжецеркви .
Порівняно з духовними інститутами інституції світського панування стоять на доволі нижчому рівні. Світська влада «ніяким чином не може зрівнятися з духовним сповіданням», оскільки вона не сприяє блаженству. Держава виявляється лише необхідним порядком Бога, що протистоїть гріху. Але навіть із цією поправкою держава визнається знаряддям Бога у «царстві ошую» його «власною сутністю» за межами духовного ладу, її «визнають в теологічному плані як загальну сутність із власною світською легітимністю». Проте не можна ототожнювати світське панування із порядком світської влади. Держава є лише однією з конкретностей панування Бога у царстві по ліву руку від нього. Вся область секулярного суспільства та його структури, весь зорганізований людьми світ належить до світського панування, що, зрештою, є для у широкому розумінні цього слова. Тому політична свобода і справедливість є абсолютними віддзеркаленнями свободи й справедливості християн.
До інституцій, які підпадають під світське, інституційне природне право світського панування, належить ще від часів гріхопадіння родина . Панування батька вдома є першим земним правовим чином упорядкованим владним зв'язком . Таким чином, сім'я стає, з якого виводиться державний порядок всередині боговіддаленого світу. Коли Лютер сприймає керівництво в термінах «батьківства», то тим самим підпорядковує його вимозі четвертої заповіді.
Це патріархальне уявлення про державу відповідає практикам панування, які мали місце за часів Лютера в німецьких князівствах. Відповідно до них ідеалом правителя є добрий батько, який сумлінно турбується про своїх рідних, тоді як піддані, немов діти, мають коритися його владі. Важко заперечити, що ця фіксація політичного на патріархальне інтерпретовані взаємини виконавців влади і їхніх підлеглих все більше звужувала в наступні століття лютеранське розуміння держави. Насамперед в індивідуально-етичному аспекті розглядалися не лише взаємини між підданими та державною владою, але й уся царина конкретних державних порядків, інституцій та конституцій залишалась зовсім незрозумілою та чужорідною величиною. Лютер, на відміну від Кальвіна , грунтовно ніколи не висловлювався щодо найкращої державної та урядової форми . Теоретичні та спекулятивні питання, що стосувалися б власне побудови держави, цікавили його дуже мало. Важливішим за будь-яку зовнішню форму для нього був внутрішній вишкіл вищих служб, яким Бог доручив три завдання, для виконання яких використовуються як християнські, так і поганські зверхники:
1) творити Божий суд мечем «сумлінно», але й милосердно, у царстві господнього гніву заради збереження спокою та безпеки;
2) бути знаряддям Його співчутливої любові, яка творить справедливий суспільний порядок, адже тільки там, де у світському пануванні переважає справедливість та спокій, можна доладно проповідувати Євангелію;
3) діяти як намісник Бога у царстві ошую від імені Його. Заради цього останнього завдання Лютер називає світське керівництво «порядком, якого потребує Бог».
Загалом же він не мав ніяких ілюзій щодо світського керівництва та його представників. Лютер владу як таку злом не вважав, але вона підносить людину надрівними їй і спокушає її як до тілесного, так і до духовного зловживання керівним становищем . Нерідко він свідчить про своє глибоко песимістичне уявлення щодо світської царини панування: «Вони взагалі є найбільшими дурнями та жадібними шахраями на землі, тому необхідно завжди чекати від них підступів та біди, особливо в Божих справах, за що їхні душі нестимуть відповідальність».
І все ж підданим забороняється підіймати повстання, навіть якщо правитель неправедно використовує своє керівне становище. В за повстання необхідно карати на смерть, оскільки воно спрямовано проти загальної сутності та природного права . Але й обов'язок підданих підкорятися має свої межі. Він закінчується там. де світська влада переступає межі природного права. У цьому випадку дозволяється пасивний спротив. Спротив тим більше дозволений тоді, коли уряд має нахабство «давати закони для душі» і втручатися в духовне панування Бога, або коли уряд відкрито виступає проти Євангелії і в такий спосіб вносить безлад у стосунки між обома типами панування.