Реферат: Мартін Лютер – засновник реформації
«Папа і єпископи мають бути єпископами і проповідувати Слово Боже. Вони облишили це, стали світськими правителями і правлять за законами, які стосуються лише тіла й благ». Світське ж панство не тільки «пригнічує й обдирає», здирничає на своїх землях, але також хоче «правити душами у духовний спосіб». Коли сзітське панство править отак духовним чином, а духовні князі — світським, тс переймаються вони виключно справою Сатани. Здійснення богопротивного поєднання церковної та державної влади Лютер вбачав уже в каїнськш, в якій зліплено до купи всю духовну і тілесну владу для створення «церкви диявола» і безмежного панування ненависті до Бога.
Таку ж небезпеку вбачав Лютер у намаганні «мрійників» і селян принести в царство світу духовний порядок свободи і рівності Божого царства за допомогою земних мечів, замість того щоб використовувати безвладне слово, як це робив Христос. «Диявол призвав анабаптистів... та Папу, щоб вони нападали з мечем, що Христос повністю заборонив своїм апостолам і наступникам». «Мрійники», анабаптисти та повсталі селяни загрожують обом типам панування, оскільки той, хто «ці два царства хоче змішати, як це роблять наші червоні лжепровидці, той пересаджує гнів у царство Бога, а милосердя — у світське царство, той навіть пересаджує диявола на небеса, а Бога поміщає в пекло» . Світом не можна управляти за Євангелією, оскільки так довго вірою проживе не кожен . Усі спроби встановити царство Христа у цьому світі закінчуються натомість богопротивним духовним законодавством або зловживанням «християнською свободою» .
Цей гострий, пристрасний і навіть безмірний виступ проти захисту «мерзотного змішування типів панування» свідчить, що вчення Лютера про типи панування уникає усіх значень функціонального й інституціонального аспектів і що воно натомість занурене в есхатологічну драму боротьби обох царств . Цим самим у Лютера пояснюються варті уваги динамізація та персоналізація понять. Вони є конкретними способами здійснення справи Бога у світі.
Лютер не розвинув систематичного викладу стосунків між обома типами панування. Важлива межа для нього пролягає не між обома пануваннями, а між Ця протилежність пронизує всі порядки цього світу. Отже, лише вірний може осягнути до кінця значення панувань, розрізняти їх і відповідно з цим зорієнтовувати свої вчинки. Тільки він може зрозуміти своє становище як в межах світського панування а тому здатен провадити політику, вільну від ідеології та зосереджену на справах.
Лютер, керуючись стосунками церкви і, розгортає свою політичну етику в напруженні між розрізненням і підпорядкуванням обох типів панування. Лютер-теолог розвинув її. виходячи з положення християн і церкві; в цьому світі. Його вислови щодо питань про світський порядок слід тлумачити, виходячи з його теологічного внеску; вони є лише функціями специфічних теологічних концептів в контексті його загальної теології. Загальну теорію політики та соціальну етику, які виводилися б виключно з теологічних засновків, не збиралися розвивати ані Лютер, ані інші реформатори. Лютер займався деталями політичної дійсності лише тоді, коли їх заторкували вірні або ставили перед ним завдання поглиблювати християнське сумління. Він «не мав права наказувати правителеві, а хотів лише навчати його серце, що має значити й відбуватися з усіма правами, словами, судженнями та вчинками» . Тільки проникнення в сутність церкви та її права дало йому мірило для винесення суджень про та її порядки.
Незважаючи на вимоги чітко розрізняти обидва типи панування, людське суспільство та земна церква перебувають у неосяжному сполученні, що пояснюється тими фактами, що земні урядовці можуть бути водночас і членами духовної церкви. До того ж Лютер вбачає у, тобто в організованому опікуванні християнською вірою та конфесією країни службовий обов'язок християн, зайнятих у світському управлінні, що називається. Проповідник же «стверджує, посилює та допомагає утримувати будь-яку владу, всякий тимчасовий мир, вгамовує невдоволених... та навчає всіх світських чиновників та всі стани» .
З цього підпорядкування не слід ні робити висновок, шо Лютер все ж дотримувався уявлення про справжню «християнську державу» з діархією світської та духовної влади , ні закидати, що він надає та визнає за церквою право світської влади. У своїх пізніших проповідях Лютер з точки зору теологічного права не легітимує ні панування «християнської держави», ані панування суверенної церкви. Йому також не можна приписувати безпосередню відповідальність за пізніше духовне та правове занепадання євангелічної церкви до статусу державної установи. Однак він причетний до цього процесу тією мірою, якою виступав не з повною енергією, з очевидного церковно-політичного опортунізму, проти ініціаторів законодавчого підкорення церкви світській владі в силу помісності. І Лютер, і Кальвін, і прибічники Реформації, і контрреформаційні католики XVIст. уникали спроби дозволити світській владі перебудовувати церкву, перетворювати державу на «стражника десяти заповідей» та надавати їй величезних повноважень. Так само не могли уникнути своєї долі конфесійні церкви — самим врешті-решт підпрягтися до новоутвореної церковно-політичній всевладності абсолютної держави. Тоталітарний ухил конфесій, що виявився в політиці XVI ст., було зруйновано через зовнішні та внутрішні підстави протягом релігійних воєн, і він завершився в XVII ст. секулярним абсолютизмом держави.
5. Християнин у Politia
Відмова від уявлень про дійсну християнську державу, а також усвідомлення того факту, що відмінність між царством Бога і царством світу пролягає не через певні предметне визначені регіони речей, а через осіб, привела до питання про становище християн у земних порядках, особливо.
Істинний християнин є громадянином для нього є чинним тільки духовний закон у його витлумаченні на основі Заповідь любові проповіді на горі в повному обсязі складає соціально-етичний масштаб для його поведінки в спільноті. Оскільки ці норми не відповідають світові, який відпав від Бога, а підмінені світським природним правом та порядком зовнішнього примусу, то християнин не підлягає порядкам світ?