Реферат: Міграційні процеси та зміни етнічного складу населення України наприкінці XVIII - початку XX ст.

Цей розділ присвячено розгляду розселення українців на своїх рідних землях, які входили до складу Російської й Австро-Угорської імперій.

У 1719 р. на землях, підкорених двома імперіями, мешкало майже 5740 тис. українців, у тому числі на землях Росії — 4449,8 тис, або 77,6%.

Наприкінці XVIIIст. загальна кількість українців тут зросла до 10 440 тис. осіб, з них у Росії — 8163,7 тис. осіб (78,2%).

Через 100 років українців стало 26 195,5 тис. осіб, у тому числі в Росії — 22 380 тис. осіб (85,5%).

Наведені дані говорять про те, що основна частина українців, або понад три чверті, мешкала в межах російських кордонів.

Загарбання споконвічних українських земель Російською імперією до XVIIIст. було одним з основних напрямів експансіоністської політики Москви і мало попередню багатосотрічну історію.

На початку XIVст. невеличке Московське князівство займало лише частину Володимиро-Суздальської землі, і ця частка дорівнювала 2—3 районам сучасної України. На кінець цього сторіччя внаслідок територіальних завоювань Московське князівство володіло вже площами, які приблизно в чотири рази перевищували метрополію.

Наприкінці XV— на початку XVIст. територіальна експансія Москви значно розширилася. До неї була приєднана вся північ європейської частини сучасної Росії (включаючи Північний і Південний Урал).

Починаючи з середини XVIст. до перших десятиріч XVIIIст. Московське князівство захопило Казанське та Астраханське ханства, Башкирію, приєднало північно-східну частину України, Західний і Східний Сибір, південно-східне Заволжя, землі тунгусів, якутів, бурятів, усю Гетьманщину, частину Слобідської України, майже весь Далекий Схід (крім Примор'я, Сахаліну і Камчатки).

Захоплюючи величезні земельні простори, московські царі дійшли думки, що така локальна назва їхньої держави не відповідає сучасному становищу. 22 жовтня 1721 року її перейменували у Всеросійську імперію, а її населення отримало назву «росіяни» замість старих — «московити», «московини», «москалі». Одночасно поширюється тиск на український етнос з метою заміни назви «українці» на принизливе «малороси».

З набуттям нової назви загарбницькі намагання Росії тривали.

У 1721 р. молода імперія захопила Естляндію, Ліфляндію, частину узбережжя Фінської затоки. Процес підкорення земель і народів тривав протягом наступних років XVIIIст. Імперія приєднує до себе Запорожжя, значну частину земель від Троїцька до Петропавловська (на південному Уралі і Заураллі), Волинь, Полісся, Східне Поділля, Білорусь і Курляндію, Причорномор'я і Приазов'я, північно-західну частину Північного Кавказу та Крим.

Активні загарбання Росії продовжувалися і в XIX ст.: були приєднані Середня Азія та Закавказзя, Далекий Схід, Фінляндія, Бессарабія, Польща, Казахстан, Бухара та Хіва, Північний Кавказ.

Початок XXст. для Росії — це російсько-японська війна, однією з основних причин якої були територіальні суперечки.

Продовженням територіальних вимог стала Перша світова війна. її наслідки призвели до розвалу чотирьох європейських імперій: Росії, Австро-Угорщини, Німеччини й Туреччини. На їхніх територіях утворилися нові незалежні держави, більшість населення яких в основному становили народи, що мешкали на цих землях.

З кожним кроком розширення своїх земельних просторів перед російським урядом усе гостріше поставало питання про їх утримання під своєю владою.

Жодна із загарбницьких імперій не використовувала у своїх намаганнях такої кількості представників інших народів, як це робила Росія. Одним з таких народів став український етнос. Саме цим можна пояснити те, що чим більше захоплювала чужих територій Росія, тим більше українців на них оселялося.

Для реалізації своїх намірів правлячі кола Росії використовували різні засоби створення сприятливих умов життя на чужих землях: звільнення від податків, військової служби, наділення у великих розмірах землею, високі службові посади, зарахування до російського дворянства, ордени тощо.

Внаслідок визвольної війни під проводом Б. Хмельницького в основному Україна приєдналася до Московського царства.

На початку XVIIIст. до складу Росії входили Лівобережна Україна, частина Новоросії, Курська та Воронезька губернії, значною мірою заселені українцями. Обидві Галичини увійшли до складу Австро-Угорщини в 1772 р. внаслідок першого поділу Польщі. Закарпаття було частиною Королівства Угорського. За другим та третім поділами Польщі в 1793 р. і 1795 р. до Росії відійшли Правобережна Україна, Білорусь та Литва, де мешкали українці. В 1812 р. до Росії приєднали Бессарабію, де в частині повітів, особливо Хотинському, жила значна кількість українців.

За рішенням Віденського конгресу 1815 р. до Росії увійшло царство Польське, в якому українців за переписом 1795 р. було 5%.

У1719 р. в Лівобережній Україні українців мешкало 1755,4 тис. осіб, або 95,9% загальної кількості населення, у Правобережній — 2138 тис. осіб (86%) і Новоросії — лише 7,5 тис. осіб (1,6%), загалом 3900,9 тис. осіб, які становили 87,6% українців імперії (табл. 4).

Протягом XVIIIст. загальна кількість українців на цих землях швидко зростала. У 1795 р. на Лівобережжі їх стало 3121,6 тис. осіб (93,1%), Правобережжі — 3006 тис. осіб (87,9%). У зв'язку з прискореним освоєнням земель у Новоросії їх стало 848,3 тис. осіб (52,5%). Таке швидке зростання кількості й питомої ваги українців у Новоросії — яскраве відображення їхньої провідної ролі в освоєнні земельних просторів цього краю. Загальна кількість українців зросла до 6975,9 тис. осіб.

Наведені дані свідчать, що за цей період при зростанні загальної кількості українців на Лівобережжі та Правобережжі їх питома вага серед місцевого населення дещо знизилася, лише в Новоросії зросла. Також знизилася і питома вага українців серед усіх тих, що мешкали в кордонах Росії, до 85,4%.

З одного боку, це свідчить про переселення українців зі своїх етнічних земель, з іншого — про переїзд на наші землі представників інших народів.

Значний вплив на штучне скорочення кількості українців на їхніх землях мала русифікаторська політика російського уряду, яка особливо активізувалася за царювання Петра І, Катерини IIта у другій половині XIX ст. (валуївський циркуляр 1863 р. та Емський акт 1876 р.).

Тенденції, які чітко визначилися у XVIIIст., набули подальшого розвитку протягом XIXст.

Так, у 1897—1900 рр. загальна кількість українців у зазначених трьох регіонах зросла до 18105,1 тис. осіб. їх стало більше на Лівобережжі — 6118,7 тис. осіб, Правобережжі — 7357,5 тис. осіб і в Новоросії — 4628,9 тис. осіб. При зростанні загальної кількості українців у всіх згаданих трьох регіонах тривало падіння їх частки: на Лівобережжі — до 80,3%, Правобережжі — до 76,9% і навіть у Новоросії — до 42,9%.

У 1910—1917 рр. українців на їхніх землях стало 24109,4 тис. осіб, а їх частка серед українців імперії зменшилася до 77,8%, тобто їх стало за межами України понад 6,9 млн. осіб, тоді як наприкінці XIXст. їх там було майже 4,3 млн. осіб. Скорочується і їх питома вага серед українців імперії в цілому до 80,9%. Ці тенденції тривають і протягом перших десятиріч XXст. На Лівобережжі частка українців зросла до 81,6%, Правобережжі — до 77,8%, а в Новоросії зменшилася до 41,3%. .