Пояснення насущної користі типологічного підходу, проте, лежить не в статистичному і біологічному, а навпроти, в динамічному і соціальному. Той факт, що людське суспільство розділене на класи, до цих пір має більший вплив, чим зовнішні зв'язки людей. Сліди суспільного придушення залишаються в душі індивідуума. Французький соціолог Дюркгейм, зокрема, показав, як і до якого ступеня ієрархічний соціальний порядок просочує індивідуальне мислення, відношення і поведінка. Люди формують психологічні «класи» з огляду на те, що на них віддруковуються різноманітні соціальні процеси.

Поверхнева заздрість. Феномен, що обговорюється тут, знаходиться не на тому ж логічному рівні, що і різні «типи» з високою або низькою кількістю балів, які ми охарактеризуємо далі. Насправді, він не поміщений усередині і немає сам по собі психологічним «типом», але, швидше, представляє конденсацію раціональніших, як свідоміших, так і підсвідомих проявів забобонів, оскільки вони можуть бути помітні на глибших, підсвідомих рівнях.

Синдром конформіста. Представляє стереотипи, що приходять ззовні, але інтегровані усередині особи в спільну узгоджену структуру. У жінок особливо виявляються витонченість і жіночність, біля чоловіків бути «справжнім» чоловіком. Забобони, очевидно, не виконують вирішальній функції в усередині психологічному пристрої індивідів, а є лише засобами зовнішньої ідентифікації з групою, до якої вони належать або хотіли б належати. Забобони у них виявляються в особливому сенсі: вони переймають ходячі думки від інших, не важко самостійно вникнути в суть справи. Існує антагонізм між забобонами і досвідом; їх забобон «нераціональний», так само як і слабо пов'язаний з їх власними тривогами, але в той же час, принаймні зовні, він не виражений детально, унаслідок характерної відсутності сильних імпульсів, завдяки повному сприйняттю цінностей цивілізації і «благопристойності». Хоча цей синдром і включає «вигодуваних антисемітів», він властивий, поза сумнівом, вищим соціальним шарам.

Авторитарний синдром. Суб'єкт досягає власної соціальної пристосованості, тільки отримуючи задоволення від підпорядкування субординації. Це включає в гру імпульси садомазохістської структури, так само як і умова і результат соціальної пристосованості. Картиною трансляції таких підкріплень в риси вдачі є особливий дозвіл Едипова комплексу, що визначають формування синдрому, про який тут йде мова. Трансформація ненависті в любов найбільш важке завдання, яке особа повинна виконати на ранньому етапі розвитку, ніколи не завершується повністю успішно. У психодинаміці «авторитарного характеру» частка попередньої агресивності вбирається і перетворюється на мазохізм, тоді як інша частка співвіднесена з садизмом, який шукає виходу в тому, з чим суб'єкт себе не ідентифікує, тобто в зовнішніх групах. Це двоякість всепроникаюча, причому виразно супроводиться сліпою вірою в авторитет і готовністю атакувати тих, хто проявляє слабкість і соціально личить як «жертва». Соціологічно, такий синдром особливо характерний для середніх класів Європи. У США ми можемо чекати його серед людей, чий дійсний статус відрізняється від того, якого вони домагаються.

Бунтівник і психопат. Замість ідентифікації з батьківським авторитетом може виявитися «бунт». Це, звичайно, в певних випадках ліквідовує садомазохістські тенденції. Проте бунт може виявитися таким чином, що авторитарна структура особи в цілому не торкнеться. Так, ненависний батьківський авторитет може зникнути лише для того, щоб поступитися місцем іншому авторитету. Це може привести до ірраціональної і сліпої ненависті до будь-якого авторитету, з потужним деструктивним доповненням, супроводжуваною таємною готовністю «здатися» і подати руку «ненависній» силі. Насправді украй складно відрізнити таке відношення дійсно неавторитарного, і майже неможливо досягти такої відзнаки на чисто психологічному рівні: тут, як і всюди, враховується соціополітична поведінка, що визначає, чи правда незалежна особа, або просто заміщає свою незалежність негативним перенесенням.

Крайнім представником цього синдрому є “крутий” хлопець, або «психопат» в термінах психіатрії. Ці індивіди найбільш «інфантильні» зі всіх: їм так і не удалося «розвинутися», випробувати цивілізації, що формують вплив. Вони «асоціальні». Кордон між ними і злочинцями хистка.

Дивак. Це люди, які не змогли пристосуватися до світу, сприйняти «принцип реальності», які не зуміли знайти рівновагу між зреченням і задоволеністю, і чиє внутрішнє життя визначається запереченнями, що накладаються на них ззовні, не лише протягом дитинства, але також і протягом дорослого життя. Ці люди ввергаються в ізоляцію. Вони повинні побудувати помилковий внутрішній світ, часто близький до ілюзії, наполегливо протиставляючи його зовнішній реальності. Вони можуть існувати тільки завдяки самовозвеличення, у поєднанні з потужним запереченням зовнішнього світу. Вони високопроективні і підозрілі. Не можна пропустити схильність до психозів: вони «параноїдальні».

Функціонер-маніпулятор. Цей синдром, потенційно найбільш небезпечний, визначається стереотипами в крайньому ступені: жорсткі представлення -швидше, мета, ніж засоби, і весь світ розділяється на порожні, схемні, адміністративні поля. Практично повністю відсутні об'єктивні катексис і емоційні зв'язки. Розривши між зовнішнім і внутрішнім світом в цьому випадку виливається в реалізм, який розглядає всіх і вся як об'єкт для маніпулювання, управління, який береться для власних теоретичних і практичних цілей. Особливо виявляється любов до «виконання» при глибокій байдужості до змісту виконуваної роботи. Тверезий розум, разом з майже повною відсутністю яких-небудь прив’язанностей, робить їх самими безжалісними зі всіх.

Досягнення цілей широкої політичної участі людей значно залежить від мотивів, якими керується особа в своїй політичній діяльності, бо сама мотивація може опинитися з погляду суспільних інтересів настільки негативною, що не сприятиме ні зміцненню демократії в суспільстві, ні етичному вдосконаленню і всесторонньому розвитку особи. Питання про мотивацію політичної участі або неучасті є дуже складним. Тут з політологією стикається соціологія і психологія.

Із цього приводу висловлювалися різні думки. Г. Лассвеллом була висунута теорія, яка пояснювала властиве частці людей прагнення до політичного лідерства. Суть її полягає в тому, що прагнення людини до влади є віддзеркалення його низької самооцінки, що за допомогою влади така особа прагне компенсувати низьку самооцінку, підвищити свій престиж і здолати відчуття власної неповноцінності. Ця точка зору, хоча і досить поширена, проте не отримала загального визнання. Висловлювалася і інша думка: низька самооцінка гальмує залучення особи до політичного процесу знижує її можливості в розгортанні активної політичної діяльності.

І в тому і іншому випадку проблема мотивації політичної участі сильно психолізується, тобто питання про мотиви політичної діяльності зводиться до особистих, психологічних якостей учасників політичного життя. Тому для повнішої адекватної картини питання про мотивацію політичної діяльності слід поставити в ширшому соціальному контексті.

Наголошувалося, що участь в управлінні державою і суспільством, в політичному процесі представляє для громадянина в одному випадку право реалізувати свої можливості, в іншому - морально-політичний обов'язок, в третьому - зацікавленість (морально-політичну або матеріальну).

Активне включення особи в політичний процес вимагає певних передумов. Їх можна розділити на три групи: матеріальні, соціально-культурні і політико-правові. Досвід показує, що для участі людини в нормальній політичній діяльності необхідне первинне задоволення його потреб в основних продуктах харчування, товарах і послугах, житлово-побутових умовах, досягнення певного рівня загальноосвітньої і професійної підготовки, спільної і політичної культури.

У зарубіжних політологічних дослідженнях взаємозв'язок добробуту суспільства і його політичної системи розглядується принаймні в трьох аспектах.

По-перше, цілком обґрунтована теза що, чим багатше суспільство, тим воно відкритіше демократичним формам функціонування. У економічно розвиненому суспільстві основні за чисельністю і по впливу соціальні групи не належать ні до бідних, ні до казково багатих; різка, по суті двох смугова, майнова поляризація зникає, утворюється сильний "середній клас", який по своєму положенню в суспільстві і об'єктивним інтересам складає опору демократичного режиму.

По-друге, рівень добробуту надає помітний вплив на політичні переконання і орієнтації людини. С.М. Ліпсет прийшов до висновку, що матеріально забезпечені люди є ліберальнішими, а бідніші є і більш інтолерантними (нетерпимими).

По-третє, достатньо високий національний добробут служить необхідною базою формування компетентної цивільної служби, корпуси професійно підготовлених управлінських кадрів. В умовах бідності важко добитися в масовому масштабі високого рівня загальноосвітньої і професійної підготовки, необхідного для ефективного управління на демократичній основі.

Агресивне (насильницьке) в політиці є таким типом поведінки, яка несе загрозу благополучному існуванню індивіда, групи осіб, соціально-політичного інституту позбавлення їх волі в своїй діяльності і реалізації основних принципів на теоретичному і практичному рівні. Агресія, отже, це не лише така поведінка, яка завдає фізичного збитку суб'єктові політичної діяльності, але і здійснює етичну, духовну, ідеологічну загрозу. Агресивність в політиці пов'язана з реалізацією інтересів суб'єкта агресивної поведінки, бажанням добитися підпорядкування тих, що оточують шляхом насильницької влади або інших форм контролю, пов'язаних з насильницькою дією.

3. Агресивні форми поведінки в політиці

До форм яскраво вираженої агресивної поведінки, що носить політичний характер, слід віднести військові дії (поведінка військовослужбовців в період бою, підготовки до нього), що стимулюються політиками (вручення бойових нагород, підвищення в званні і ін.), політичний тероризм, витоки якого можуть викликатися національними, релігійними, особовими мотивами. Агресивна поведінка виступає часткою спільного процесу дегуманізації особи, в ході якого особа не лише втрачає властивості свого людського «Я», але і позбавляє такій можливості собі подібних.

Агресивна поведінка служить також одній з форм самоствердження в політиці шляхом насильницького нав'язування опонентові невластивих йому політичних дій і теоретичних концепцій. Агресивність компенсує відсутність інших атрибутів особистості-логіки політичної дії, конструктивних підходів і ін. Особливо самостверджуючу роль агресії характерна для молодіжних неформальних угрупувань, де панує культ сили як норма поведінки і взаємовідношення між членами групи.

Серед чинників, сприяючих закріпленню агресивної поведінки як норма, слід назвати зовнішню середу (природну і соціальну) - на особистий простір, інтенсивність і якість спілкування, повітря. Водні і температурні чинники, дія шуму, алкоголю, наркотиків і тому подібне Слід враховувати також гормональні чинники агресивної поведінки.

Тероризм, як вже мовилося раніше, є типом агресивної політичної поведінки. Політичний тероризм став об'єктом наукового аналізу в останні десятиліття, а його становлення як помітного явища в політичному житті зазвичай датують кінцем 60х-началом 70-х років.

Труднощі у вивченні тероризму починаються вже з його визначення. Сам термін «тероризм» викликає однозначно негативну реакцію і пов'язаний з підвищено емоційним відношенням до феномену, часто використовується як ярлик для не зв'язаних між собою і досить різнорідних типів політичної поведінки.

Не багато політичних явищ сучасного миру пов'язано із стількома загадками, як тероризм, що увібрав в себе квінтесенцію екстремістського світогляду, змовницькій політичній ментальності і нігілістичний психології. У західній літературі існує більше 100 визначень «тероризм». Не має сенсу перераховувати їх, скажемо тільки, що, на думку фахівців, тероризм є специфічною формою озброєного насильства. «Загроза застосування насильства, - відмічає відомий дослідник тероризму Б. Дженкінс, - індивідуальні акти насильства або кампанія насильства, збуджуючі відчуття страху, можуть бути визначені як тероризм».

Серед найбільш істотних характеристик і аспектів тероризму слід виділити насамперед політичний аспект, пов'язаний з наявністю політичної спрямованості в діяльності терористичних груп, незалежно від їх орієнтації, етнічної, соціальної і демографічної структури або особистих устремлінь бойовиків.

Основні методи політичної боротьби терористичних організацій наступні:

- Провокація озброєного заколоту, повстання або військового перевороту для захоплення влади;

- Порушення системи державного управління за допомогою політичних вбивств, шантажу, нагнітання страху, безвихідності і відчаю;

- Руйнування основ цивілізованого життя і створення хаосу у функціонуванні систем зв'язку і життєзабезпечення, транспортних засобів, роботі організацій і установ сучасного суспільства.