Реферат: Міжнародні відносини та зовнішня політика
По-перше, до того, що традиційна система, охоплюючи інтегральність становища не тільки миру, але й війни, може практично розглядатися як нескінченна. З виникненням війни ця система не розпадалася, а переходила в нову фазу. Більш того, стан війни відігравав роль одного з факторів розвитку системи, фіксуючи на міжнародно-правовому рівні зміни економічної і політичної ваги різних держав світу. Поява засобів масового враження та їх перетворення на ядро військового потенціалу провідних держав світу створило реальну можливість самознищення людства. Війна, яка своїм імовірним наслідком має ліквідацію людської спільності, перестала бути елементом міжнародних відносин. Тим більше війна втратила колишню роль фактора їх рівноваги. У цьому ж напрямі почали змінюватися і функції війн меншого масштабу, які безпосередньо не пов’язані із загрозою загального знищення, однак можуть його спровокувати.
По-друге, традиційна система міжнародних відносин охоплювала переважно політичну сферу. В таких умовах вплив на зовнішню політику внутрішніх соціально-економічних процесів, позначався переважно в надзвичайних кризових ситуаціях. Дипломатія, за допомогою якої формувалися міжнародні відносини, була значною мірою автономна. Це забезпечувало волю і простір маневру при прийнятті зовнішньополітичних рішень, жорстко не зумовлених обставинами внутрішньополітичного характеру. Нині при зростанні потреби в такій волі можливості маневру скоротилися. У міжнародні відносини включено економічну, політичну, ідеологічну сфери. Реалізуючись через них, вплив внутрішньополітичних факторів отримує більш безпосередній характер, що сприяє властивому для сучасного етапу різкому зростанню ролі мас у формуванні зовнішньої політики. Революція в галузі засобів інформації звузила чисто технічну автономію дипломатії.
По-третє, у XIXст. міжнародна система – це рівнодіюча зовнішній політиці деяких великих держав і декількох десятків середніх і малих. Сучасні міжнародні відносини – це зовнішня політика більш як 180 держав, серед яких переважна більшість – молоді країни, що розвиваються. Ускладнення системи міжнародних відносин приводить до зростання конфліктів, збільшення імовірності зрушень в орієнтації окремих країн, частоти зовнішньополітичних регіональних і глобальних угруповань. Зросло значення свідомого, цілеспрямованого втручання у функціонування системи міжнародних відносин як єдиної цілісності.
Необхідність створення певних форм глобального управління спирається на кілька основних тверджень: світове співтовариство є функціонально взаємозалежною цілісною системою; загальні, спільні інтереси є вищими за будь-які приватні інтереси (національні, соціальні, конфесійні); загальні інтереси одержують моральну санкцію у новій системі цінностей та ін.
Глобальне управління характеризується, принаймні, двома важливими особливостями: воно є управління соціально-політичними процесами, а не територіями; управління здійснюється в умовах, коли відсутній суверенний агент влади (на глобальному рівні). Елементами глобального управління є наступні інститути і механізми: міжнародне право, що зумовлює принципи і правила поведінки держав та інших учасників міжнародної системи; міжурядові організації, створені і діючі на основі делегованих суверенними державами повноважень; контроль з боку міжурядових організацій за дотриманням нормативних вимог міжнародного права, включаючи організацію колективних дій; лідерство великих демократичних держав, здатних служити дієвою опорою міжурядовим організаціям у вирішенні глобальних проблем, що стоять перед світовим співтовариством, на основі консенсусу.
Висновок: На сучасному етапі модель системи міжнародних відносин, що складається, покликана забезпечити перехід до цілісності світового співтовариства, зазнати подальшої істотної еволюції. Активна взаємодія і всебічне взаємозбагачення глобальних тенденцій (зміцнення безпеки і розширення співробітництва) здатні породити якісно нову закономірність світового розвитку.
2. Зовнішня політика держави. Роль армії в забезпеченні зовнішньої політики держави.
Зовнішня політика – це курс держави в міжнародних справах, що забезпечує специфічними засобами і методами захист її суверенітету, незалежності, досягнення життєво важливих національних інтересів та цілей.
Зовнішня політика – складна система відносин між суверенними державами чи визнаними міжнародним співтовариством політичними утвореннями, що мають свої особливі (для держав – національні) інтереси. Кожна держава зобов’язана будувати свою зовнішню політику, виходячи із своїх власних інтересів та інтересів своїх партнерів. Зовнішньополітична мета історично конкретна і змінюється в залежності від економічних, науково-технічних, внутрішньополітичних та ін. факторів. Зовнішня політика будь-якої держави формується на основі багатьох факторів, зумовлених географічним розташуванням, історичними зв’язками і менталітетом нації, її релігійними, моральними, світоглядними особливостями.
Зовнішня політика держави складається: з усвідомленого і наміченого власного курсу, спрямованого на досягнення мети держави (національних інтересів) на міжнародній арені; з об’єктивного „виносу” у зовнішню політику певних внутрішніх процесів і явищ, що розвиваються в державі і суспільстві; з необхідності для держави так або інакше враховувати об’єктивні умови, що існують або здатні виникнути в системі міждержавних відносин; з необхідності впливу на інших суб’єктів міжнародних відносин або, навпаки, реагування на їх дії, оскільки вони прямо чи побічно торкаються інтересів держави.
Виникають закономірні запитання: В чому полягає сутність зовнішньої політики держави? Який характер взаємозв’язку між її зовнішньою і внутрішньою політикою? Для з’ясування суті зовнішньої політики варто врахувати міркування американського політолога Ганса Моргентау: „Суть міжнародної політики ідентична політиці внутрішній. І внутрішня, і зовнішня політика є боротьба за силу, яка модифікується лише різними умовами, що складаються у внутрішній і міжнародній сферах”.
Таким чином, зовнішня і внутрішня політика як дві грані складного, але єдиного процесу об'єктивно існують і, природно, взаємно залежать одна від одної. Сутність і зміст зовнішньої політики змінюються в залежності від внутрішнього становища держави та від міжнародної обстановки. При визначенні стратегічної мети зовнішньої політики можна виділити мету, характерну для більшості держав, особливо підкреслити необхідність забезпечення національної безпеки держави; зростання загальної могутності (потенціалу) держави; підвищення ролі міжнародних позицій і престижу держави.
Реалізація зовнішньої політики здійснюється у різних формах в залежності від конкретних умов і можливостей.
Пасивна – характерна для економічно, політично і військово слабких держав, що виражається в зміні внутрішньої політики держав під впливом міжнародного оточення. Політично це означає відмову від частини суверенітету, перехід на позиції об’єкта зовнішньої політики інших держав.
Агресивна – характеризується формуванням експансіоністської мети, примусом зміни зовнішньої і внутрішньої політики інших держав.
Активна – характеризується активними пошуками рівноваги між зовнішньою і внутрішньою політикою.
Консервативна – характеризується активною, іноді навіть агресивною політикою захисту досягнутого раніше балансу між внутрішньою і зовнішньою політикою.
З особливостями зовнішньої політики як специфічної сфери діяльності держави пов’язані її мета і функції.
Основна мета зовнішньої політики будь-якої держави – це забезпечення її безпеки, суверенності, цілісності та недоторканності, що пов’язано із захистом та охороною прав і інтересів країни, а також її громадян за межами державних кордонів.
Функції зовнішньої політики
Вищезазначена захисна функція зовнішньополітичних зусиль держави полягає також у її пристосуванні до системи міжнародних відносин. Реалізація захисної функції спрямована на запобігання загроз для держави, на пошук мирних політичних рішень виникаючих спірних питань і проблем. Ефективна реалізація захисної функції залежить від здатності держави, її спеціальних органів і інститутів виявляти (визначати) потенційні джерела загрози і небезпеки, не допускати небажаного перебігу подій. Спеціальними інститутами, призначеними для такої мети, є посольства, консульства, представництва, органи розвідки і контррозвідки. Найважливішим завданням зовнішньої політики є посилення економічного і політичного потенціалу держави. Від зовнішньої політики, становища держави на міжнародній арені залежить і економічний розвиток країни, і її політична стабільність. Зовнішня політика має сприяти ефективному функціонуванню економіки, зростанню добробуту суспільства, а тому її завданням стає забезпечення для держави більш вигідної участі в поділі праці, пошук більш дешевих ресурсів (сировинних і трудових), забезпечення більш вигідних умов збуту продукції, збереження стратегічних ресурсів країни тощо. Зовнішня політика здійснює важливу економічну функцію, яка спрямована на встановлення стійких економічних, торгових, науково-технічних та інших зв’язків з іншими державами. Інформаційно-представницька функція зовнішньої політики знаходить своє вираження в діяльності відповідних органів з метою створення позитивного іміджу держави у світовому співтоваристві. Спеціальні органи інформують свої уряди про наміри інших урядів, забезпечують контакти держави з іншими країнами. Представницька функція реалізується за допомогою впливу на суспільну думку і політичні кола тих чи інших країн, щоб забезпечити сприятливі умови для успішного вирішення зовнішньополітичних завдань. Інформаційно-представницька функція реалізується в межах культурних і наукових обмінів, проведення переговорів, укладання міжнародних договорів. Регулююча функція зовнішньої політики спрямована на створення сприятливих зовнішньополітичних умов для діяльності держави, на збереження рівноваги в системі політичних зв’язків.
Засоби зовнішньої політики
З метою реалізації зовнішньої політики держави використовуються наступні види засобів: політичні, економічні, військові, інформаційно-пропагандистські.
Політичним засобом насамперед є дипломатія – офіційна діяльність держави в особі спеціальних інститутів та за допомогою спеціальних заходів, прийомів, методів, допустимих з позицій міжнародного права, які мають конституційно-правовий статус. Дипломатія здійснюється у вигляді переговорів, ві