Реферат: Моральна відповідальність, сутність і специфіка

Питання про свободу вибору неминуче підводить до проб­леми відповідальності. Відповідальність — зворотна сторона свободи, яка нерозривно з нею пов'язана та завжди її супроводжує. Той, хто діє вільно, повністю відповідає за свої дії. Моральна відповідальність означає здатність передбачити наслідки кожного свого вчинку і прагнення запобігти можливому негативному ходу подій.

Моральна відповідальність, сутність і специфіка.

Кожний людський вчинок як наслідок обраного рішення в ситуації морального вибору так чи інакше порушує інтереси інших людей, суспільства. Оскільки моральний вибір виражає реальний зв'язок особистості з іншими людьми, а отриманий результат набуває певного значення для інших людей, це завжди накладає відповідальність на особистість. Ця відпові­дальність умовно може бути поділена на внутрішню та зов­нішню. Внутрішня відповідальність є атрибутом такої моральної категорії, як совість, вона виражає спроможність особистості усвідомлювати наслідки своїх вчинків, діяти відповідно до цих усвідомлень, керуючись нормами моралі. Зовнішня відповідальність виявляється у вигляді санкцій суспільства на дії особистості.

Відповідальність означає спроможність правильно зрозумі­ти потреби інших людей як свої особисті. Людина тоді пово­дитися відповідально стосовно інших, коли поважає в них особистість. Бути відповідальними означає розумне вміння ке­рувати особистою поведінкою, не даючи волі ірраціональним пристрастям.

Відповідальна поведінка супроводжується почуттям відпо­відальності, яке може виступати у позитивній та негативній формі. Позитивна форма — це почуття своєї значущості, відчуття певної влади над подіями, а також відповідно поваж­не ставлення до людей. Негативна форма відповідально­сті — це почуття бентежності, невпевненості у собі, страх «зіпсувати справу» недосконалістю своїх знань і вмінь.

Нести відповідальність означає приймати на себе всі на­слідки своїх вчинків. Відповідальній поведінці протистоїть безвідповідальна — це вчинки, які відбуваються без урахуван­ня наслідків для себе та інших. Безвідповідальність завжди пов'язана з байдужістю й легковажністю або з надмірною са­мовпевненістю. Насамперед, безвідповідальність означає спробу перекласти наслідки своїх вчинків на інших.

Безрелігійне, світське розуміння моралі приписує людині повноту відповідальності не за всілякі дії. Першою важливою умовою відповідальності є сама свобода здійснюваного вчин­ку. Якщо свобода вибору відсутня, то ми не можемо вважати індивіда морально відповідальним за те, що відбувалося з ним та навколо нього. Другою важливою умовою повноти мораль­ної відповідальності людини є навмисність її дій. Людина морально відповідає за те, що хотіла заподіяти, що усвідомлено обрала, до чого прагнула. Третє, що зумовлює відповідальність осудність (рос. вменяемость), тобто усвідомлення того, що відбувається, яка передбачає можливість завдяки волі припи­нити негативну дію або підтримати позитивну. Неосудними (неосудність — рос. невменяемость) можуть бути божевільні, одурманені наркотиками або алкоголем люди. Проте, юридичний закон не визнає ані наркотичного, ані алкогольного дурману. Навпаки, коли скоюється злочин, удаване божевілля може бути обтяжливим чинником. Треба зазначити, що проблема осудності та пов'язана з нею проблема відповідальності досить складна й не вирішена остаточно.

Моральна відповідальність — явище складне, від неї не можливо ухилитися, сховатися й утекти. Вона чекає на людину зсередини та ззовні. Саме тому моральна свобода є не тільки найвищим добром й великою цінністю для людини, а й дечим, від чого людина біжить, лякаючись відповідальності.

Головний зміст будь-якого людського вибору, передусім, у діянні, яке стає можливим на його основі. Вектор свободи ви­бору й морального самовизначення спрямовує діяльність лю­дини у цілісний і складний, сповнений суперечливих інтересів світ буття, де кожна дія стає символом певної суб'єктивної позиції, демонстрації тієї або іншої системи моральних цін­ностей.

Якщо категорія обов'язку позначає, як ми бачили, надання уявленню про належне форми конкретного практичного завдання певного людського суб'єкта, то категорія відповідальності, у свою чергу, характеризує згаданого суб'єкта з точки зору виконання ним цього завдання, цієї вимоги обов'язку. Якою мірою людина виконує свій обов'язок або ж якою мірою вона винна в його невиконанні — це і є питання про її моральну відповідальність. Категорія відповідальності тісно пов'язана з уявленням про свободу людини. Цілком очевидно, що, не маючи свободи, людська особистість не була б у змозі відповідати за свої вчинки: вони поставали б або як вираження якоїсь чужої волі, провідником і знаряддям якої виявилася дана особа, або ж як результат сліпого випадку, прояв байдужої гри природних сил. Коли шибку у вашому вікні розіб'є футбольний м'яч, пущений хлопчаком з подвір'я, вам не спаде на думку картати м'яч, бо він, як просте фізичне тіло, не міг довільно змінити траєкторію свого руху. Коли ваш собака стягне зі столу скатертину, ви можете на нього нагримати, але ж не будете всерйоз звинувачувати його в хуліганських діях, всерйоз ображатися на нього.

Щодо людини вважається, що їй притаманна свобода дії, свобо­да вибору, що вона здатна осмислено, з урахуванням можливих наслідків обирати той або інший варіант по­ведінки, — а тому має нести відповідальність за обране і вчинене нею.

Втім, легко переконатися, що й стосовно людини міра справжньої свободи завжди є величиною конкретною, тому моральні висновки про ступінь відповідальності будь-кого в кожному разі мають бути зваженими. Хтось, почуваючи себе зле, впав і розбив дорогу річ; хтось не висловив належного співчуття своєму приятелеві, оскільки й гадки не мав про нещастя, яке з ним трапилося; хтось, щиро прагнучи зарадити якомусь лиху, фізично не спромігся цього зробити — маючи сумління, люди можуть у таких випадках докоряти самим собі, але чи вправі висловлю­вати їм докір інші? Чи мали вони достатньо свободи, аби нести відповідальність перед цими іншими? Вже з огляду тільки на це зрозуміло, що питання про відповідальність здебільшого не просте й вирішується неоднозначно.

Серед чинників, які потрібно враховувати при розгляді проблем, пов'язаних з моральною відповідальністю, — повнота обізнаності з реальними обставинами даного поведінкового акту, можливість їхнього адекватного усві­домлення, внутрішній стан суб'єкта, його здатність до відповідної дії, ймовірність бажаних і небажаних резуль­татів останньої, актуальність альтернативних варіантів по­ведінки тощо.

І все ж, коли йдеться про — підкреслимо! — власну відповідальність, людина із сумлінням найчастіше схильна поширювати її далеко за межі своєї реальної свободи в конкретній ситуації дії. ЇЇ не влаштовують «заспокійливі» міркування відносно того, що, мовляв, усе передбачитинеможливо, а вище голови не стрибнеш. Треба сказати, що неспокій сумління у подібних випадках, хоч яким би очевидним було наше, сказати б, ситуаційне алібі в них, має свої підстави. Адже за будь-яких можливих обставин людина як така, як представник свого роду, є істотою принципово свободною, отже — відповідальною; якщо ми не хочемо зректися власної людяності, ми маємо роз­глядати себе крізь призму цього нашого ідеального родо­вого стану, маємо, незважаючи на всі конкретно-ситуа­ційні складності, «підтягувати» себе до нього (що, звісно, ще не дає підстав накидати такі завищені мірки іншим — тут кожен тільки сам собі суддя).

До проявів цього загальнолюдського статусу свободної й відповідальної особистості належить та цілком реальна обставина, що людина здатна сама виборювати, прак­тично забезпечувати для себе простір свободи, котрий потрібен їй для виконання своїх моральних зобов'язань. Ще І.Кант звернув увагу на те, що, власне кажучи, для людської особи не стільки свобода є передумовою усві­домлення обов'язку, скільки, навпаки, усвідомлення обо­в'язку є передумовою свободи, потрібної для його реа­лізації: відчуваючи необхідність виконати свій обов'язок, особа створює собі можливості для цього. Причому йдеть­ся не про якісь надзвичайні взірці морального героїзму: кожному відомі випадки, коли, скажімо, для того, щоб доглядати за хворою матір'ю, дбайлива дочка відмовля­ється від кар'єри (тобто забезпечує собі таким чином потрібну для догляду свободу) тощо. У цьому розумінні кожна порядна людина тією чи іншою мірою здатна пос­тавати творцем власної свободи.

При всьому цьому свобода — це лише простір для від­повідальності як особливої моральної скерованості людського суб'єкта, онтологічний виток якої — існування у стані відповідання на неповторний дарунок буття, тобто екзистенція як респонденція. Саме осмислюючи безпосе­редність власного буття загалом як здійснення свого непов­торного життєвого призначення, як вдячну, сповнену серйоз­ності й творчого піднесення відповідь на дозвіл бути, — людина потрапляє до духовної атмосфери, де утверджується і власне моральна відповідальність. І саме тому остання є невіддільною від гідності, осмисленості й індивідуальної неповторності людського буття. Тож виявляючи здатність по-справжньому відповідально ставитися до своїх мораль­них проблем, особистість засвідчує тим самим і свою причетність до перелічених духовних якостей буття людини — його гідності, осмисленості, індивідуальної не­повторності. Ще раз нагадаємо думку ЕЛевінаса: відпові­дальність — це індивідуація, самий принцип індивідуації...

Стосовно зв'язку відповідальності й індивідуації доречно навести один красивий хасидський вислів (хасиди — благочестиві — єврейська релігійна течія, що поширюється в Україні і навколишніх районах Схід­ної Європи із середини XVIII ст.)- Як переказують, хасидський рабі Зуся з Аніполі незадовго до своєї смерті говорив учням: «Якщо мене спитають (ідеться про потойбічне царство. — В М), чому я не був Мойсеєм — я знаю, що відповісти. Але якщо мене спитають, чому я не був Зусею — я нічого не зможу сказати» (Бубер М. Хасидские рассказьі // Избраннне произведения. Иерусалим, 1979. С.146). По суті, в цих декількох словах — ціла філософія відповідання й відповідальності.

Разом з тим власне моральна відповідальність — це, звичайно, не синонім екзистенційного відповідання як такого, вона має особливі риси, пов'язані із специфікою моральності. Показовим для неї є насамперед осмислення відповідання як гарантованого дотримання певних мо­ральних зобов'язань, принципово відкритого для контро­лю з боку тих, перед ким ці зобов'язання прийняті (ін­шими словами, морально відповідальна людина не може робити власну порядність проблемою). Своєрідне смис­лове поле, в якому нагромаджується потенціал моральної відповідальності, має, сказати б, два виміри, дві вісі коор­динат, що визначаються тим, за що відповідає людина — і перед ким вона відповідає (розмежування цих питань веде до окреслення різних аспектів відповідальності, що їх виділяють деякі сучасні дослідники, — так звані від­повідальність за і відповідальність перед).

В арсеналі загальників сучасної моральної свідомості існують усталені, наче самі собою зрозумілі відповіді на зазначені питання, відповіді, на які, проте, варто погля­нути критичним оком.

Ці відповіді такі: справді морально свідома людина відповідає, по-перше, за все — або мусить відповідати за все — і, по-друге, відповідає головним чином перед самою собою (тобто не перед якимись зовнішніми інстанціями, під страхом покарання, а перед власним сум­лінням).

Що стосується першої узвичаєної нині формули — «я відповідаю за все», —то для її популяризації, безперечно, найбільше зробили представники філософії екзистенціалізму, особливо ж метр французьких екзистенціалістів Ж. П. Сартр. «... Якщо мене мобілізовано на війну, — писав, зокрема, Сартр з цього приводу, — це моя війна, я винен у ній і я її заслуговую. Я її заслуговую передусім тому, що міг ухилитися: стати дезертиром або покінчити з собою, якщо я цього не зробив, виходить, я обрав її, став її спільником».

Немає сенсу заперечувати, що в основі такої позиції лежить певний елемент моральної шляхетності. Вище ми вже бачили, що порядній людині властиво підносити міру власної (знову підкреслимо: власної) відповідальності. Але ж кожен при цьому відповідає зі свого особливого місця в бутті, від свого Я — тому не може й, власне кажучи, не має права перебирати на себе сутнісне відповідання ін­ших. Разом з тим не варто забувати, що відповідальність має і практичний аспект: її замало декларувати, треба реально бути в змозі відповідати за щось. Якщо осо­бистість справді бажає розширити обрії своєї відповідаль­ності, вона повинна працювати над цим, збільшувати реальну вагомість і конструктивний потенціал своїх учин­ків, без цього гордовите «Я відповідаю за все!» в її вустах залишиться лише красивою фразою.

Втім, ця фраза з красивої може перетворитися на страш­ну, якщо її застосовувати не до себе, а до інших. При розгляді відповідальності інших людей неприпустимими є будь-які перебільшення; потрібні чіткі, зважені уявлення про її реальну міру й межі. Так, війну, про яку говорить Сартр, хтось розв'язав, хтось радо напнув новий гене­ральський мундир, незважаючи на його криваву підклад­ку, хтось брехав по окупаційному радіо, грабував населен­ня, знущався з жінок і дітей — ну, а когось просто мобілізували на ту прокляту війну, і він не пустив собі кулю в лоба — можливо, й тому, що вважав самогубство гріхом... Хіба можна тут до всіх підходити з єдиною мір­кою? Або звернімося до наших найчорніших часів: хтось катував людей, розстрілював, морив голодом, хтось писав доноси, хтось свідомо поширював відверту брехню. Інші ж — більшість народу — покірливо призвичаювались до віри у «світле майбутнє», до наклепів та арештів, тяжко працювали, пишалися своєю Вітчизною, захищали її на полях боїв... Так, є спільна відповідальність, але в її межах лишається все ж таки дуже важливим, хто саме й за що конкретно відповідає.

Але звернімося до другого питання: перед ким від­повідає людина?

І тут слід зазначити, що в думці про те, що головний суддя для моральної людини —її власне сумління, безпе­речно, є сенс, адже страх перед зовнішнім покаранням не може бути джерелом моральної поведінки. Проте, зва­живши на цю обставину, слід взяти до уваги й інше: саме наше сумління досить легко може стати на шлях ілюзій і улесливого самообдурення, якщо його постійно не витве­режуватиме певний реальний адресат нашої відповідаль­ності, реальне Ти, контакт з яким розриває нашу духовну самозамкненість. Ще раз нагадаємо: Христос заповідав любити ближніх. Любити ближніх найважче, бо вони ре­альні, й відповідати перед ними в їхньому реальному стражданні саме для людини із сумлінням інколи не­зрівнянно важче, ніж вислуховувати поважливі докори власного морального Я. Все це не означає якоїсь не­дооцінки нашого сумління, нашої совісті; але щоб голос совісті не замовк, потрібно, щоб за нею стояли інші. І щоб відповідали ми не тільки перед нею, а й — через неї — перед іншими, перед конкретним Ти, так само, як і перед ідеальною людською спільнотою.

Тема відповідальності мала досить непросту долю у філософії й духовній культурі XIX—XXст. Слідом за романтичною критикою просвітницьких уявлень про все­владдя універсального Розуму (зокрема в його моральній іпостасі) на саму ідею моральної відповідальності й по­в'язаних з нею цінностей обрушується Фрідріх Ніцше. Із твору у твір цей апологет «волі до влади» розвінчує «хибне уявлення» про свободу волі, начебто вигадане «місти­ками» «задля вдоволення бажання знайти винного», мо­ральну рефлексію, в основі якої лежить, мовляв, «воля до самокатування» тощо. Все це варто мати на увазі, оскільки позбавлена «моралістичних забобонів» «білява бестія», випущена Ніцше на свободу, викликала справжній захват у середовищі естетизованої європейської інтелігенції кін­ця XIX — початку XX ст., котрій до смерті набрид «нуд­ний» світ буржуазних ціннот. «Філософія життя», яка ба­гато в чому продовжувала рух думки Ніцше, успадкувала від нього і його ставлення до проблем моральної відпо­відальності. Втім, ідея життя, котре, мовляв, завжди має рацію і не мусить соромитися ані звітуватися ні перед ким, досить швидко перейшла зі сфери рафінованої філософії в площину ідеологічної «обробки» мас — тих самих мас, котрих так зневажав Ніцше. Але ж думка про безвідповідальність життя набрала вже розгону; і коли Гітлер звільняв своїх вояків від моральних сумнівів, він лише примножував руйнівну інерцію цієї фатальної думки.

Проте справа не тільки в Ніцше й характері засвоєння його ідей; не вичерпується вона й злочинами гітлерів­ського нацизму. Принаймні з початку Нового часу в Єв­ропі наростають тенденції волюнтаризму й утилітаризму, з яких крок за кроком утворюється та «вибухова суміш», що зрештою у XX ст. приводить людство до небаченої кризи — соціальної, духовно-моральної, екологічної. Й лише тоді, коли наслідки цієї кризи вже далися взнаки, — в цивілізованому світі набирає розмаху зворотна, дедалі потужніша тенденція до відродження занехаяних і прини­жених цінностей загальнолюдської моралі, відновлення у правах свідомості моральної відповідальності. Сучасна людина дедалі більшою мірою усвідомлює, що нині вона справді мусить і здатна взяти на себе відповідальність за виживання свого роду й за продовження життя на планеті Земля загалом, — адже її технічний і науковий потенціал став чинником справді планетарного масштабу, й від того, як його буде скеровано, залежить подальша доля ци­вілізації й життя. (Показовим симптомом зазначених ду­ховних змін став, зокрема, широкий розголос, що його дістала книга німецького філософа X. Йонаса «Принцип відповідальності» (1984). Автор обґрунтовує відповідальність сучасної людини як за виживання людства, так і за світ у цілому, за все, що є в ньому живого й неповторного.)

Нарешті, на закінчення розгляду проблеми відпові­дальності, згадаймо ще раз максиму: «Я відповідаю за все». Суттєві аргументи, що спонукають критично поставитися до неї, вже наведеш, і відмовлятися від них не слід. Проте чи не спадають вони на думку, коли ми, наприклад, читаємо в Достоєвського пристрасну сповідь Дмитра Карамазова, що як своє найглибше, найважливіше особисте відкриття проголошує: «всі за всіх винні»? Або коли в тому ж романі старець Зосима повчає, що з відчаю і злості на людей за їхню гріховність є один лише вихід: «візьми себе й зроби себе ж відповідачем за весь гріх людський... Тільки-но зробиш себе щиро за все і за всіх відповідачем, так одразу ж побачиш, що воно так і є насправді, і що ти і є за усіх і за все винен».

Вище вже йшлося про те, що людині з розвиненим сумлінням властиво завищувати міру своєї відповідальності; це глибоко людський порух душі, здатність до якого в будь-якому разі свідчить про моральну доброту даної осо­бистості. Саме наявність цього «вектора завищення» влас­ної відповідальності і в «Братах Карамазових» Достоєв­ського принципово відрізняє позицію Миті й Альоші від позиції їхнього брата Івана. Якщо Івана співчуття до страж­дань безвинної дитини й обурення жорстокістю світу ве­дуть до неприйняття цього світу і відкидання його законів, то той же старець Зосима вчить робити з цього обурення і співчуття зовсім інші моральні висновки. «Якщо ж лиходійство людей обурить тебе гнівом і скорботою вже непоборною, навіть до бажання помститися лиходіям, то понад усе бійся цього почуття; відразу ж іди й шукай собі мук так, наче сам був винним у цьому лиходійстві людей. Прийми ці муки і перетерпи, і вгамується серце твоє, і зрозумієш, що й сам винний, бо міг світити лиходіям навіть як єдиний безгрішний і не став. Коли б світив, то світлом своїм осяяв би й іншим шлях, і той, котрий учинив лиходійство, може, не вчинив би його при світлі твоєму». Наведені слова Зосими — глибока моральна відповідь на бентежні, збурюючі душу питання Івана; цю відповідь кожен по-своєму і реалізують самим своїм жит­тям брати Івана — Дмитро й Альоша.

Так, ця відповідь уразлива, особливо якщо звести її до абстрактно-логічної форми, позбавивши того відчуття жи­вої соборності, спільного духовного подвигу діяльної лю­бові, що надає їй її внутрішньої глибини. Зрештою, щоб відповідати за інших, мало власного ентузіазму, важливо знати, чи влаштовує це самих «інших»: тут є моральна пастка, в яку, до речі, потрапив і Достоєвський, коли йому спало на думку, що сама Росія могла б у всесвітньому масштабі стати таким «відповідачем за всіх», здатним да­вати останні відповіді на корінні питання буття інших народів і країн...

Висновок

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--