Реферат: Моральне самопізнання особистості, його умови та способи здійснення

Моральна інтуїція проявляється на різних рівнях самопізнання у миттєвому пізнанні особою своїх суб`єктивних станів, пережитих у минулому (чуттєва інтуїція); у беззвітній самооцінці стереотипного вчинку, що не мотивується, здійснюється в елементарній ситуації (розважлива інтуїція); у бездоказовому (та нерідко дуже правильному) визначенні сутності своєї моральної позиції, лінії поведінки у складній конфліктній ситуації при гострому дефіциті часу та інформації (інтуїція розуму). Евристична роль інтуїції такого роду особливо велика у критичні моменти життя людини, коли вирішується її доля та виникає термінова необхідність оптимального самовизначення на основі „експрес-аналізу”. Функціонально така інтуїція виступає як неподільний, емоціонально-раціональний акт раптового осяяння („інсайту”), безпосереднього осягнення етичної цінності вчинків, способу життя, морального обличчя особистості без усвідомлення внутрішньої логіки цього процесу. Відсутність морального відчуття породжує моральну сліпоту та глухоту, своєрідний „дальтонізм” – неможливість розрізняти добро й зло у собі та інших. Водночас, генетично моральна інтуїція у будь-якій формі і на різних рівнях є продуктом та компонентом пошукової розумової діяльності, опосередкована набутим моральним досвідом, етичними знаннями. У кінцевому рахунку істинність інтуїтивного (як і дискурсивного) висновку про себе підтверджується або спростовується всією практикою соціального спілкування людини.

Специфічні труднощі самопізнання ще не дають основ для висновку про те, що воно завжди „залишається на рівні практичного знання, – не в силі піднятися на рівень науки”[39,117]. По-перше, емпіричні знання особистості про себе, включені у вигляді самоусвідомлення у соціологічні, психологічні, етичні дослідження, стають необхідною умовою наукової вірогідності останніх. По-друге, чим вищий теоретичний рівень наших знань про людську природу, тим більша вірогідність того, що цілеспрямоване самодослідження дозволить кожному досягати об`єктивно-істинного знання про себе. К.Д.Ушинський справедливо відмічав, що розумно мисляча людина стосовно до себе неодмінно виступає як історик, філософ і психолог, адже „ кожен робить спостереження над власним розвитком, над своїми психічними процесами; кожен робить досліди у психічній сфері та осмислює результати з цих дослідів”[176,98]. Ми не лише попадаємо у різні ситуації, але і самі обираємо та створюємо їх, приймаючи рішення й здійснюючи вчинки, піддаючи себе „випробуванню на міцність”, перевіряючи власну моральну надійність, „експериментуючи” над собою, завдяки чому ще краще пізнаємо свої моральні потенції. Опора на моральну практику та знання основ сучасної соціології, етики, психології буде сприяти все більш правильному та науково обґрунтованому розумінню особою моральної сутності своєї поведінки й характеру. Адже, моральне самопізнання „здійснюється, як і всяке пізнання у рамках відносних, а не абсолютних істин”[6,66]. Але й у всякому морально-етичному знанні людини про себе є зерна абсолютної істини, через що у своєму індивідуальному та історичному розвитку вона здатна наближатися до все більш повного та глибокого знання про себе через багато відносних істин.

Вищим ступенем розумного ставлення до світу та себе є мудрість. Істинна практична мудрість, на противагу хитромудрості, припускає піклування про власну гідність та доброчесний спосіб життя, уміле використання своїх знань і досвіду при виборі вчинків, – вважав Ф.Бекон [20,546]. На думку ж Гегеля, життєва мудрість проявляється на ступені моральності як „мудре знання того, що насправді є в собі і для себе справедливим та розумним”[45,375].

У сучасній етиці моральна мудрість розглядається як складна комплексна якість свідомості та поведінки особистості, що характеризує вищий ступінь її моральної культури, проявляється у здатності та прагненні ефективно використовувати етичні знання й життєвий досвід для прийняття оптимальних рішень у своїй моральній діяльності. Мудрість – вищий прояв духовності, сплав інтелекту, досвіду та морального почуття. Виходячи з наукової тези про самопізнання як „першу умову мудрості”, необхідно відзначити, що специфіка її - у найбільш глибокому та правильному проникненні у сутність буття людини, у її соціальне покликання в історично визначену епоху, у ясному розумінні змісту та мети власного життя, шляхів досягнення загального блага та власного щастя, у самовизначенні прогресивної моральної позиції, що вільно реалізується у гідний спосіб життя. „Мудрість життя у тому, щоб знати своє призначення та засоби виконати його”[1]. У всі часи істинний мудрець – це не безпристрасний резонер або праведний самітник, а жива особистість, що веде активну боротьбу з чужою та власною недосконалістю заради добра й справедливості. Мудрість проявляється у здатності проектувати свій життєвий шлях, адекватно прогнозувати власну поведінку та її наслідки за різних обставин, обираючи найбільш правильні, розумні їх варіанти заради реалізації свого соціально-морального призначення та покликання, а отже й досягнення щастя.