Реферат: Мотив кохання у романах Л. Толстого та Г. Флобера
Анна йшла, опустивши голову, обличчя її сяяло яскравим блиском. Але це сяйво було невеселим – воно нагадувало страшний блиск пожежі серед темної ночі. Це і є образ–символ кохання Анни до Вронського. Воно освітлювало життя героїні вогнем, у якому Анні судилося згоріти.
Ту близькість, яка виникла між Анною та Вронським, Толстой зображує як вбивство. Вронський – вбивця, Анна – його співучасниця. Це тіло, яке він позбавив життя, було їх любов’ю, першим періодом цього почуття: “Він взяв від мене все, що міг, і тепер я не потрібна йому”[18,360]. Герої Толстого своєю любов вбили любов. Мова йде про те, як життя, справжнє життя покликало до себе Анну, та цей поклик виявився запрошенням смерті.
Любов Анни та Вронського не мала майбутнього. “Моя любов стає все пристраснішою і себелюблячою, а його все згасає й згасає, ось чому ми розходимося”[18,360] - такими, на думку Анни, були причини їх розриву. Вона гадала, що Вронський йшов їй назустріч. Однак цей зв’язок не був тривалим, бо кожен в процесі руху пішов своєю дорогою. І змінити цього вже герої не можуть. Якби Анна могла бути кимсь іншим, а не коханкою, яка пристрасно любить Вронського, то очевидно зв’язок між особистостями не перервався б. Але вона не може і не хоче бути ні ким іншим. І цим бажанням Анна відштовхує коханця від себе і залишається самотньою.
Ще однією причиною приреченості кохання Анни та Вронського, на нашу думку, є порушення святині сім’ї. Лев Толстой засуджує розрив сім’ї і одночасно засуджує ті сім’ї, де нема любові. Автор проводить чітку межу між не осудженням Анни та засудженням самого по собі розриву сім’ї. Толстой вважав це протиріччя безвихідним, що втілюється в таких словах Анни: “Невже вони не пробачать мене, не зрозуміють, що все це не могло бути по-іншому?” [17,298]. Сама природа покликала Анну кохати, але вона й засудила героїню за цю любов.
Свою роль в загибелі кохання відіграв і сам Веронський. Риси характеру вказують, що герой не був створений для справжнього почуття. Вронський навіть чимось був схожий на Кареніна. Він, як 1 чоловік Анни був пасивним у суспільному житті, жив лише у своєму власному світі, за своїми правилами та законами: “Життя Вронського було тим особливо щасливе, що він мав ряд своїх правил, які без сумніву окреслювали все, що потрібно і не потрібно робити” [18, 339].
Вронський ніколи не виходив за межі цього кола. Всі його правила могли бути нерозумними, смішними, але вони були незаперечними і він завжди виконував їх. Тільки в останній час Вронський відчув, що його відносини з Анною не підходять в ту рамку правил, яку він становив для себе. Молодий денді розумів, що ці стосунки виб’ють його із сідла, як це й сталося насправді під час кінних перегонів: “Анна була для нього порядною жінкою, котра подарувала йому свою любов, і він любив її, і тому вона була для нього жінкою, яка заслуговує такої ж і навіть більшої поваги, ніж законна дружина” [18,339]. Але все-таки вона і стала тією силою, яка порушила рівновагу життя Вронського. Він, як і будь-хто інший, не міг жити лише однією любов’ю, і намагався замінити справжнє штучним життям. Як довів автор, Вронський виявився дилетантом як на перегонах, так і в самому житті.
Тому немає нічого дивного в тому, що віддалення Анни й Вронського розпочалося уже з самого початку їх зближення. Вони розпочали два різних романи. Він – великосвітський, вона – роман всього свого життя і смерті: “ Анна вічувала себе такою злочинною і винною, що їй залишалося лише принижувати себе і просити пробачення ... Вона на нього і фізично відчувала своє приниження” [17,168]. Анна була повністю під владою Вронського. Він для неї – цілий світ, але не герой її роману. Ця жінка не була героїнею його історії. Але любов поєднала їх. Доторкнувшись до справжнього почуття, Вронський зрозумів, що зіткнувся з чимось зовсім нелогічним. Він не зумів піти за покликом серця і зберегти це почуття, не оцінив всю його силу.
Для Анни, як стверджує автор, любов означала набагато більше, ніж для Вронського. Згодом вона починає розуміти, що найніжніше в світі почуття віддала зовсім не тому чоловіку. Вронський теж відчував, що найкраще щастя було вже позаду. “він дивився на неї, як дивиться людина на зірвану нею квітку, яку вже зів’яла. І в цій квітці уже з великими труднощами він пізнає ту красу, заради якої зірвав її і погубив” [17,397].
Вронський не міг до кінця зрозуміти й того, що Анна сумує за своїм сином Сергієм. “Присутність цієї дитини викликала у Вронського та Анни відчуття мореплавця, який бачить по компасу, що напрямок, по якому він пливе з великою швидкістю, зовсім не співпадає з необхідним. Та зупинити цей рух було не в його силах, і кожна хвилинка віддаляє все далі і далі від необхідного напрямку. І зізнатися собі в цьому відхиленні – те ж саме, що зізнатися в смерті” [17,325]. У погляді Вронського Анна не бачила любові й більше не бажала побачити її. З цієї хвилини вона відчувала байдуже ставлення до коханого. Анна відчувала свою загибель. Вронський, як і Каренін, також виявився антиподом Анни в головному питанні: у відношенні до життя.
Важливим у житті героїні було прагнення до любові. Анна переступила через всі моральні канони того часу, не побоялася бути щасливою. Більшість молодих жінок навіть заздрили Анні, її сміливості, її прагненням до кращого. Але Вронський не допоміг їй досягнути цього бажаного результату – стати щасливою. І все ж було б жорстоко та несправедливо покласти всю провину й відповідальність за смерть Анни на Вронського. Автор стверджує, що цей чоловік був найкращим з тих, кого героїня могла зустріти в суспільстві. Вронський кохає її так, як може й ми не маємо права звинувачувати його й шукати в його коханні недоліки: “Вронський цілував свою долоню в тому місті, де вона доторкнулася до нього” [17,159].
Особисті якості Вронського мають неабияке значення в романі. Вони ще в більшій мірі, ніж особисті якості Кареніна, загострюють теми самотності Анни, самотності кохання, протиставлення жадоби справжнього життя та несправжнього, життєвості – безжиттєвості, фальші реальної дійсності. Любов Вронського обмежена, тому що таким є весь зміст його життя, його душі. Його любов не може бути справжньою, тому що все його життя несправжнє.
1.2 Реальність та ілюзія як моделі поведінки
В образах Кареніна і Вронського виражається загальна думка автора про те, що любов не може реалізуватися в тому суспільстві, в тій дійсності, тому що суспільство відчужене від справжнього життя. Розрив Анни саме з тими людьми, з якими було безпосередньо пов’язане її життя, особливо гостро виражає тему роз’єднання людей в пустині дійсності. І очима нелюбого їй Олексія Олександровича Кареніна й очима коханого Олексія Вронського на Анну дивилося не живе суспільство, несправжнє життя: “Дві людини, чоловік і коханець, були для неї двома центрами життя і вона постійно відчувала їх близькість” [17,231]. Толстой не засуджує Анну за її втечу в кохання.
Вирішальною причиною смерті героїні автор визначає любов, що перетворилася в почуття лише для себе. Вронському постійно необхідно було перебувати в суспільстві, серед своїх друзів. Він жив своїм життям, для себе. “Якби Вронський любив Анну, то розумів би всю складність її становища і вивів би її з безвихідного стану ” [18, 335]. Вона відчуває свою провину, стає нервовою та ревнивою. Анна не бачить виходу з цього глухого кута.
У своїх передсмертних думках Анна розмірковує про те, що навіть при отриманні розлучення та одружені з Вронським вона ніколи не налагодить відносини між закоханими. І від цієї думки Анна прагнула звільнитися. Її гнітило те, що все було даремно: вона пожертвувала сином, дочкою, собою заради примарного кохання “Чому і не загасити свічку, коли дивитися більше нема на що, коли гидко дивитися на все це?” [18,364].
Ми бачимо, що автор протиставляє Кареніна - Анні, Вронського - Анні. І суть цього протиставлення полягає у їх відношенні до життя. Жити в тому суспільстві можуть лише штучні люди. Анна занадто жива і справжня для життя серед цих людей.
Це фальшиве суспільство ненавидить кохання. Воно мстить йому за те, що любов може розкрити всю брехню тогочасного стану речей. І чим сильніша любов, тим вона беззахисніша. Чим сильніше прагнення до справжнього, повного, змістовного життя, тим впевненіше воно веде до смерті. Чим сильніше прагнення Анни до життя, тим повніше і яскравіше вона усвідомлює своє право на щастя, тим ближче вона стає до смерті. Анна витримала б всю ненависть суспільства. Про це говорить її відкритий виклик суспільним порядкам – присутність в театрі, коли весь світ заздрісно й страхітливо дивився на неї. Але занадто сильним був цей натиск на Анну. Ми маємо думку, що це безжиттєве суспільство і винне в смерті Анни. Ця дійсність вбиває кохання тим, що обмежує його зміст. Мертвий схоплює живого.
Любов в такому суспільстві завжди на межі смерті. Толстой очима самої любові подивився на сучасну йому дійсність. Він зробив любов критерієм перевірки і оцінки всієї дійсності, і відкинув та прокляв її. І якщо говорити про провину Анни, то вона виявляється лише в одному, в коханні. Анна – трагічна героїня, тому що сама виявляється трагічною героїнею в дійсності. Вона створена для великого кохання, прекрасного захоплюючого, створена жити за законами краси. Але такий світ існує лише в ідеалі.
Передсмертні думки Анни – холодні і невблаганні залізні істини суспільства відчуження. Сім’я, де не існує любові, виступає в романі як загальний образ беззмістовного життя суспільства. І в цьому значенні можна сказати, що тема Сергія – це тема втраченого ключа любові, якого так і не судилося знайти Анні.
Всі люди чужі один одному, не можуть зрозуміти ближнього. Якщо нема любові, то є тільки загальна ненависть, і життя тоді поєднується зі смертю. А якщо так, то нема різниці, жити чи померти: “Все неправда, все брехня, все зло!” [18,364]. Толстой говорить про ці думки Анни так, адже вона вже чітко зрозуміла суть того світу, який відкрив їй всю правду життя. Анна зрозуміла закони цієї дійсності, яка вбила її.
Розповідаючи нам про життя Анни, Толстой звертає нашу увагу на те, що головна проблема героїні була, все-таки, у ній самій. Анна вже надто прагнула стати ідеалом для Вронського, хотіла замінити собою все, що він залишив заради неї. Єдиною метою свого життя Анна бачила лише бажання подобатися і служити коханому. І разом з тим вона загинула від ланцюгів почуття, якими скувала себе і Вронського. Анна кохала, але не могла уявити собі, що все може зруйнувати суспільство, яке не могло й не прагнуло вибачити Анні її кохання. Покарана має бути не Анна, автор пропонує судити те суспільство, в якому нелюдське керує людським.
2. Модель ідеального світу в романі Г. Флобера “Пані Боварі”
Гюстав Флобер був одним з тих видатних західноєвропейських письменників, які в міру своїх сил і таланту, мужньо ставали на захист правди, гуманності й краси, проти варварських норм суспільства.
Гюстав Флобер відчував себе художником “переходу”, а в одному з листів зазначав, що революція 1848 року вирила безодню між двома Франціями. Її поразка зруйнувала віру в утопічні ідеали. Флобер не поділяв великої надії позитивістів на роль науки і техніки, навколишній світ здавався йому ницим і вбогим. Працюючи над романом “Пані Боварі” Флобер наголошував: “Пишу сірим по сірому”. Еміль Золя пізніше зазначав, що публікація цього роману засвідчила нову епоху в літературі. Особливость цієї епохи полягала у намаганні знайти відповідну форму для зображення змісту тогочасного життя. Г.Флобер звертається до романтичних тем (романтична туга, мрія про ідеальне, всепоглинаюче кохання) і водночас із точністю до наукової відтворює сцени провінційного життя.
Двотомник Флобера, виданий рідкісним для України 250-тисячним тиражем, зник з книгарень за кілька днів. До відомого письменникового зітхання “Емма Боварі – це я”, можна б додати зауваження проникливого Шарля Бодлера. Він вважав, що пані Боварі своєю енергією, честолюбством, фантазією належить до чоловічої статі. “Як Паллада, що вийшла у всеозброєнні із голови Зевса, цей химерний андроген зберіг усю чарівність чоловічої душі в прекрасному, жіночому тілі” [4,115] Гюстав Флобер завжди писав добре, блискучою в нього була і стилістика. До передмови переписки Флобера і Жоржа Санда Гі де Мопассан помітив деяку наївність письменника, яку він зберіг до самої смерті. “Виключно вроджена прямота, чесність і благородність, які проявилися у всіх його почуттях, у всіх рухах душі – такими є безперечні джерела цієї постійної наївності його душі” [11,165]. Ці особисті якості Флобера відіграли не останню роль в розвитку сильних сторін його творчості. Він істинний метр, взірець для наслідування, сама досконалість. У своїх романах, як про сучасність, так і про древні цивілізації, Флобер був безпристрасним режисером, який вміло приховував свої думки і почуття. Він зізнавався, що в ньому живе два письменники: один – закоханий в ліризм, патетику, широкий орлиний політ, дзвінкість фраз і височину думок, інший – невтомний шукач неправдивого, який хоче змусити вас відчути майже матеріально те, що відтворює.
Гюстав Флобер зміг досягнути за своє життя таких вершин, до яких мало кому вдавалося дійти. Він зумів відновити все, що інші шукають впродовж усього життя. Флобер був постійно в пошуках сюжетів своїх творів. Так, місцем дії свого твору “Пані Боварі” автор вибрав провінцію. На думку деяких дослідників творчості письменника, а саме Миколи Омельяновича, цей вибір було обґрунтовано тим, що дане середовище найтупіше та найплодючіше на великі безглуздя, найщедріше на нестерпиних дурнів [4,115]. Ми не погоджуємося з цією думкою, адже провінція завжди була для багатьох письменників джерелом самобутніх і неповторних образів, духовно багатих і щирих. Флобер прагнув аби його героїня була більш-менш гарною, мала нерви, амбіції, непогамовану тугу за вищим світом – і вона виявиться цікавою для світу. Та й сам опис завдяки цьому буде шляхетним, а наша грішниця матиме принаймні ту, відносно навіть невелику перевагу, що відрізнятиметься від чванькуватих героїнь минулої епохи.
Флобер хотів створити демонстративно правдиву книгу, про що свідчить підзаголовок “Провінційні звичаї”. Жодних вигадок, фантазій – таке враження мала вона справити на читача. Тому історія кохання та розчарування Еммі Боварі може бути взірцем нецікавого сюжету. В романі не відбувається жодних яскравих подій, усе буденно й звичайно. Проте причина невмирущої слави твору полягає у іншому. Флобер із небаченою глибиною та драматизмом розкрив той конфлікт між мрією та реальністю, з яким доводиться зіткнутися людям в житті.
Основна тема роману – протиставлення романтичної ілюзії дійсності. Проте на відміну від більшості романтиків Флобер розкрив не лише простоту життя, а разом з тим і всю його нікчемність. Автор зобразив крах надій, що зіткнулися з усією реальністю життя. Флобер обрав своєю героїнею жінку з провінційного середовища, мало освічену, яка живе почуттями, а не розумом. Перед письменником стояло складне психологічне завдання. Треба було вивчити мотиви поведінки героїні, пояснити причини її нудьги. Слід було