Реферат: Мусульманське право 3

1. Особливості виникнення

та загальна характеристика мусульманського права

Найсуттєвішою відмінністю мусульманського права від романо-германського та англосаксонського є його нерозрив­ний зв'язок з релігією ісламу[1] . Власне кажучи, мусульман­ське право виступає як одна з форм прояву цієї релігії, що виникла на початку VII ст. н.е. серед арабів-кочівників Аравійського півострова і, з плином часу, стала однією з світових релігій. Засновник ісламу Магомет (Мухаммед) (571—632) походив з багатодітної родини. Ще молодим у комерційних справах він часто відвідував сусідні з Аравією країни. Набувши нових знань та різноманітних вражень, він починає цікавитись релігійними проблемами.

На той час більша частина арабських племен вела кочо-|вий спосіб життя і тому вони були між собою розрізнені. |Кожне плем'я, рід поклонялись своїм божествам, які І нібито були покровителями саме цього племені або роду. Але поступовий перехід до осідлого способу життя, виник­нення постійних поселень, а потім і міст обумовлювали (необхідність сукупного життя значних мас людей. За цих |умов язичеське багатобожжя не сприяло єдності арабських (племен. Зрозумівши це, Магомет активно виступив проти големінних божків і проголосив себе останнім пророком Іединого Бога — Аллаха, в ім'я якого і почав об'єднувати розрізнені арабські племена.

Прихильники старої релігії та пов'язаних з нею порядків і звичаїв спробували чинити збройний опір діяльності Магомета, але він зумів прилучити до своєї релігії декілька кочових племен і за їх підтримкою створити їз своїх послі­довників об'єднану жорсткою дисципліною 10-тисячну ар­мію. За її допомогою Магомет розгромив своїх противників, був проголошений посланником Аллаха, а звідси — абсо­лютним правителем Аравійського півострова. Відтак виник Халіфат — перша держава, заснована на ісламі. Магомет займав в халіфаті абсолютно панівне становище: намісник

Аллаха, засновник і єдиний тлумач нової релігії, законода­вець, виконавець своїх же законів і верховний суддя.

За переказами, Магомет не ставив за мету створення права у прямому значенні цього слова. За необхідне вва­жав навчити людей, як треба поводитись у життєвих си­туаціях, як сприймати ті чи інші явища, події. Тому мусульманське право не надає великого значення юридич­ним тонкощам (за винятком детального регулювання окре­мих видів відносин, наприклад, наслідування), вирішення яких покладалось на розсуд правовірних. Основним напрямком його стало визначення загальних орієнтирів по­ведінки.

Іслам, на відміну від християнства або іудейства, ніколи не зазнавав переслідувань з боку держави. Більше того, іслам став основою створення арабської держави, чим і пояснюється швидкість, з якою набув авторитету і паную­чого становища у суспільстві. Досягши пануючого станови­ща в суспільстві, іслам і до наших днів загалом зберіг ті форму і зміст, які йому надав Магомет.

Невід'ємною частиною ісламу є шаріат ("шлях правед­ного життя"). Це — сукупність норм мусульманського пра­ва, релігійних та обрядових настанов і правил, що покли­кані регламентувати не тільки поведінку мусульманина в усіх сферах суспільного та особистого життя, а й його думки і почуття. При цьому практично всі нормативні приписи виходять з ідеї обов'язків людини перед Аллахом, а не з ідеї прав, свобод і гідності людини.

Шаріат містить чотири групи приписів: 1) норми, які фіксують релігійну догматику ісламу, це те, у що зо­бов'язаний вірити мусульманин; 2) норми, які закріплю­ють основи мусульманської моралі та етики; 3) норми, які регламентують відносини віруючих з Аллахом (порядок виконання основних релігійних обов'язків); 4) правила по­ведінки між мусульманами та з немусульманами. Дві ос­танні групи норм є нібито "практичними", тобто такими, що регулюють вчинки правовірних і утворюють "фікх" — нормативну частину шаріату. Фікх називають мусульман­ським правом у широкому розумінні, складовими якого є не тільки власне юридичні норми, а й правила суто релі­гійного характеру. Мусульманським правом у вузькому ро­зумінні називають ту групу норм, що регулюють виключно взаємовідносини між людьми.

Зважаючи на те, що юридичні норми походять від релігійних настанов і що мусульманська держава завжди надавала обов'язковості та забезпечувала примусове вико­нання суттєвої частини релігійних обрядових правил, у науковій літературі термін "мусульманське право" вжи­вається (якщо не обумовлено інше) саме в широкому ро­зумінні. Отже, норми шаріату охоплюють релігію, мораль, право. В основі всіх його приписів лежить ідея неоплатного боргу людини перед Аллахом та нерівності людей (між чоловіком і жінкою, між мусульманами і немусульманами тощо). Шаріат має не територіальний, а персональний характер: усі правовірні мусульмани, де б вони не проживали, утво­рюють одну общину, а тому зобов'язані безвідмовно підко­рятися його приписам.

Ісламські правознавці формулюють низку принципів ша­ріату, одним з яких є принцип рівності. Але, за шаріатом, рівність поширюється лише на правовірних і не стосується немусульман. Навіть серед мусульман немає формальної рівності. Норми шаріату прямо говорять і про принижене щодо чоловіків становище жінок.

Принципом шаріату мусульманська теорія вважає бра-. терство, посилаючись при цьому на норми, що зобов'язу­ють багатих допомагати бідним. Проте у шаріаті значно більше норм, метою яких є найжорстокішими засобами захищати власність та інтереси багатіїв від зазіхань на них незаможних.

Свобода — також один з принципів шаріату, що обумов­люється, насамперед, дозволом для "невірних" зберігати свою релігію. Але цей дозвіл не узгоджується з положення­ми шаріату про священні війни з "невірними" з метою насильницького обернення до ісламу людей, що сповідують іншу релігію.

Принципом шаріату вважається і справедливість, її сут­ність вбачається в обов'язку общини і правителя забезпе­чити кожному мусульманину рівність перед судом. "Чисто­та" і цього принципу піддається сумніву, якщо зважити на те, що правосуддя повинно чинитися суддями (каді), які призначаються правителем, а сам правитель не підлягає людському суду і підзвітний лише Аллаху.

Отже, навіть короткий огляд принципових настанов шаріату, повною мірою притаманних мусульманському праву як його невід'ємній частині, свідчить про існування в його межах суперечливих, а то й взаємовиключних норм. Це обумовлює можливість використання тих чи інших при­писів мусульманського права відповідно до потреб певних осіб або груп, які на даний момент перебувають при владі.

2. Джерела мусульманського права

Особливу цінність мусульманського права ісламські до­слідники вбачають, насамперед, в особливостях його поход­ження. Якщо інші правові системи світу є наслідком люд­ської діяльності, то мусульманське право — результат бо­жественного одкровення. Воно подароване людям Аллахом через пророка Магомета. Як наголошується в одному з досліджень: "мусульманське право — божественне право за своїми джерелами і основними нормами. Воно черпає свою силу не в державній владі, а у волі Аллаха".

Вихідна точка мусульманського права визначається во­лею Аллаха. При цьому для усвідомлення волі Аллаха мають значення і заповіді, і вчинки, і навіть мовчання Магомета, з яких слід виводити загальні правила, що і становлять норми мусульманського права. Що ж до ма­теріальних джерел мусульманського права, то першим і найголовнішим з них є Коран (з арабської: "читання") — вічна і незмінна книга мусульман, в якій містяться про­повіді Магомета, які були навіяні йому безпосередньо Ал­лахом, а також подані у переказах Магомета древні леген­ди і навчання та низка його полемічних виступів проти християнства та іудейства.

Коран складається з понад б тисяч віршів. З них, за оцінками мусульманських правознавців, лише від 200 до 500 містять правила поведінки, яких повинні дотримува­тись правовірні, а у 140 визначено правила відправлення релігійних ритуалів — молитов, паломництв, додержання посту тощо. З-поміж норм Корану, що регулюють взаємо­відносини між людьми, переважають загальні положення, які мають характер релігійно-моральних орієнтирів. Це до­зволяє урізноманітнити їхнє тлумачення і конкретизацію. Ті ж нечисленні конкретні правила поведінки, що закріплені у Корані, хоч і сформульовані як божественне одкровення, мають казуальний характер. Більшість з них виникли у зв'язку з вирішенням пророком конкретних конфліктів, оцінкою ним певних діянь чи відповідями на запитання, які йому задавали віруючі.

Слід зауважити, що Коран — це витвір, який створю­вався стихійно, без будь-якого плану. Записи проповідей, умовлянь, історико-релігійних розповідей та пророцтв Магомета робились випадково і були особистою справою його слухачів. За легендою, у 651 р. всі одкровення Магомета, які збереглися у пам'яті та в приватних записах, були зібрані і зведені до одного списку. Саме цей тект ви­знається єдиним істинним словом Аллаха.

Другим джерелом мусульманського права є суна — кни­га, де зібрано оповіді про життя і діяння пророка Магоме­та, які й мають бути взірцем поведінки для віруючих у повсякденному житті. Ці оповіді (адати) про поведінку і висловлювання Магомета були зафіксовані не самим про­роком, який був неписьменним, а його найближчими со­ратниками і послідовниками. Тому для встановлення дійсності наведених у суні фактів і висловлювань ще в IX ст. найавторитетнішими докторами ісламу була здій­снена велика дослідницька робота. За її результатами лише деякі акти залишилися сумнівними щодо їх істинної пов'язаності з Магометом. Переважна частина норматив­них приписів, які містить у собі суна, має казуальне по­ходження. Багато з них збігаються з відповідними нормами Корану, є й нові нормативні приписи.

За рівнем визначеності норми Корану і суни поділяють на дві категорії. Перша — це однозначно визначені припи­си, які навіть теоретично не допускають будь-якого іншого тлумачення. Цю категорію складають правила, що стосу­ються релігійного культу, та лише деякі з норм, що регу­люють взаємовідносини між людьми. Норми цієї категорії виступають як однозначно зрозумілі правила поведінки, які повинні беззаперечно застосовуватися на практиці. Другу групу норм становлять абстрактні і не досить зро­зумілі приписи. Вони не тільки допускають різне тлума­чення їхнього змісту, а й передбачають їх конкретизацію з метою регулювання поведінки людей в кожній конкретній ситуації.

Норми Корану та абсолютна більшість норм суни вважа­ються такими, що мають божественне походження, а то­му — непогрішимі, вічні та незмінні. Але, як вже зазнача­лося, і ці джерела мають приписи, суперечливі за своїм змістом. Крім цього, плин часу, виникнення нових су­спільних відносин все гостріше виявляють недостатність приписів Корану і суни як соціальних регуляторів. Це призвело до виникнення численних прогалин у соціаль­ному регулюванні, зокрема у праві мусульманських країн. Необхідність усунення цих прогалин обумовило визнання й інших, крім Корану і суни, джерел мусульманського права.

Таким, третім за значенням, джерелом мусульманського права є іджма. Іджма — це збірка одностайних рішень докторів ісламу (муджатахідів) щодо вирішення питань, які не врегульовані Кораном та суною, які запроваджували нові загальнообов'язкові правила поведінки. Цікаво, що авторитет рішень, які не виходять безпосередньо з Корану і суни, обумовлюється двома положеннями саме з цих джерел. В одному з них говориться від імені Аллаха: "Моя громада (мається на увазі певна сукупність правовірних мусульман) ніколи не прийде до помилкового рішення". А в іншому стверджується: "те, що мусульмани вважають справедливим, справедливо і в очах Аллаха". Але для того, щоб норма права стала складовою іджми, немає потреби у визнанні її всіма або більшістю віруючих. Йдеться лише про єдність думки компетентних осіб, які офіційно покли­кані встановлювати право.

Єдність думок щодо принципових положень мусульман­ського права співіснує з можливістю розбіжності поглядів щодо певних його нюансів. Це також обумовлюється відпо­відними положеннями із святих джерел. "Розбіжність ду­мок, — говориться в одному з адатів, — це вияв божої милості". Відповідно до цього всередині мусульманського світу співіснують різні школи, які по-своєму тлумачать певні положення Корану і суни. Ці школи склалися у другому столітті гіджри[2] і в основному поділяються на дві групи: сунітське та шиїтське[3] право. Кожна з цих груп, у свою чергу, складається із значної кількості шкіл. Школи сунітського напрямку поширені у Сирії, Афганістані, Са­удівській Аравії, Пакистані, а шиїтського — в Ірані, Іраку.

Основні суперечності між сунітами і шиїтами полягають у вирішенні питання про наступність верховної світської та релігійної влади, у визнанні канонічними деяких релігій­них джерел. Відповідно до того, прибічники сунітських чи шиїтських шкіл знаходяться при владі у конкретній дер­жаві, в якій і застосовується відповідний тип іджми.

Слід зазначити, що в наш час практичне значення іджми як джерела мусульманського права важко перебіль­шити, тому Коран та су на залишаються основними джерелами мусульманського права. Виходячи з їх принципових положень, знавці ісламу встановлюють норми шаріату і у такий спосіб дають остаточне тлумачення Корану і суни. Отже, Коран і суна становлять історичну та концептуаль­но-ідеологічну основу мусульманського права, а іджма — формулює конкретні норми права, що застосовують у тих , чи інших життєвих ситуаціях. Саме тому більшість конк­ретних норм права застосовуються тільки тоді, коли вони підтверджені іджмою.

Набуття впливу численними школами мусульманського права зумовило різке зростання значення як джерела му­сульманського права праць засновників і найавторитетні­ших теоретиків цих шкіл. їхні праці стали основою науки про мусульманське право — правову доктрину (фікх). Незважаючи на їх теоретичний характер, дослідження самі по собі стали безпосередньо чинним правом, адже їх зміс­том було обгрунтування рішень, які приймалися суддями. Нині фікх утворюють майже 6 тис. праць, які були напи­сані в середні віки. Склад фікху ніким не затверджувався. Він формувався протягом віків, виходячи з авторитету ав­торів окремих праць і відповідно до потреб практики. Після того, як судді при розгляді конкретних справ почали обґрунтовувати свої рішення доктриною тієї чи іншої шко­ли, стало можливим говорити про те, що "мусульманське право в своєму сьогоднішньому вигляді є в основному доктринальним"[4] .

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--