Реферат: Найпоширеніші мовні сімї і групи

Вважають, що уральська мовна єдність проіснувала до VІ-V тис. до. н. ч. і в ІV тис. до н. ч. розпалась. Значна частина угро-фінів на початку ІІ тис. н. ч. була асимільована московитськими племенами радимичів і в´ятичів і становить значний відсоток у російському етногенетичному процесі.

Зокрема, такі народи як меря і мурома повністю асимільовані росіянами, увійшли до російського етносу.

ІІІ. Тюркська (алтайська) сім´я мов включає в себе понад 30 мов: турецьку, узбецьку в Узбекистані та Афганістані, азербайджанську в Азербайджані та Ірані, татарську, туркменську, башкирську, казахську, киргизьку, чуваську, алтайську або ойротську та ін.

IV. Семіто-хамітська (афразійська) сім´я включає: семітську, берберську, кушитську, чадську мовні гілки. Про розгалуження гілок цієї мовної сім´ї нема одностайної думки в лінґвістичних колах. Найпоширенішою із семітської гілки мов є арабська, якою розмовляють жителі всіх арабських країн. Іврит та ідиш сьогодні відроджуються, але досі залишаються малопоширеними.

V. Кавказька сім´я мов має такі гілки:

картвельску або іберійську (що включає такі мови: грузинську, занську або мегрелочанську, сванську);

абхазо-адигейську (кабардино-черкеська, адигейська, абхазька, абарзинська мови);

нахсько-дагестанську (аварська, лезгинська, лакська, даргинська, чеченська, інгуська та ін. мови).

VI. Китайсько-тибетська сім´я мов посідає друге місце за поширеністю в світі. Вона має дві гілки:

китайську або хань і дунганську або хуей;

тибето-бірманську (бірманська, тибетська мови).

VII. Австронезійська сім´я мов включає понад 150 мов, які поділяються на 4 великі гілки, і посідає третє місце в світі за кількістю людей, що розмовляють нею. Це населення численних островів Південно-Східної Азії. До цієї сім´ї входять такі гілки:

індонезійська;

полінезійська;

меланезійська;

мікронезійська.

VIII. Папуаська сім´я мов може бути названа так лише умовно, бо ці мови мають різне генеалогічне походження і не є однотипними. Ними розмовляє населення Нової Ґвінеї, Соломонових островів.

ІХ. Америндська мовна сім´я (індіянська) дуже різноманітна внаслідок пізніших асиміляційних процесів. Однак, вчені стверджують первісну єдність усіх індіянських мов аборигенів Америки, яка сформувалась ще 15-20 тис. років тому. Нині деякі індіянські мови вже позначені впливом міґрантів з Азії.

Крім цих названих мовних сімей, існує ще багато мов, які не піддаються класифікаціям (напр., японська та корейська). Важко встановити споріднені зв´язки між албанською, грецькою та вірменською мовами тощо.

Мовознавці визнають, що в прадавні часи могла існувати балто-слов´янська мовна спільнота, яка розпалась на рубежі ІІ-І тис. до н. ч., а формування окремої праслов´янської мови відбувалося в лісостеповій Україні, особливо в Середньому Подніпров´ї протягом усього ІІ тис. до н. ч. Саме тут переважають найархаїчніші форми слов´янських назв річок.

Сучасний поділ слов´янських мов на групи має не генеалогічний а чисто територіальний принцип. Це три групи:

східно-слов´янська (українці, білоруси, росіяни) П. Й. Шафарик відніс до них ще й четверту - новгородців або північно-русів;

західно-слов´янська (поляки, полабські слов´яни, лужичани, чехи, словаки);

південно-слов´янська (болгари, серби, хорвати, словінці, македонці).

Слов´янська прамова виділилася з індоєвропейської прамови та існувала впродовж 2 тисяч років. Слов´янські племена були досить рухливими, часто змінювали свої насиджені місця, мандруючи в пошуках кращих просторів для своєї господарської діяльності. Однієї влади над ними не було, тому й не виникло передумов для створення єдиної державної мови. Тому на своїй прабатьківщині праслов´янська мова розпалася на безліч місцевих діалектів, з яких пізніше сформувалися окремі слов´янські мови. Період формування цих мов тривав близько чотирьох століть (VI-Х ст.).

П. Й. Шафарик вказував, що східнослов´янських народів є не три, як це досі було прийнято вважати, а чотири. Четвертим народом, що має свої мовні й етнографічні особливості, він назвав північно-русів або новгородців. Цю думку слов´янського дослідника в ХХ ст. підтримав українець-етнолог Д. Зеленін, який дослідив етнографічні особливості північно-русів і виявив суттєві відмінності новгородців від власне московитів-росіян.

Асиміляція новгородців, що здійснювалась цілеспрямовано за наказами московських царів, починаючи від Івана Грозного, далася взнаки насамперед в їхній етнічній свідомості (ми - русичі, значить "русскіє"), однак, свої окремішні мовні та етнографічні особливості вони зберегли впродовж багатьох віків.

Висновок: вивчення мовних явищ, їх поширення, генетичної спорідненості та інших якостей дає змогу краще пізнати етногенез народів, що є носіями тих чи інших мов. А це розширює наші пізнавальні можливості, дає змогу краще зрозуміти світ і себе в ньому.