Реферат: Народна педагогіка як прародителька й першоджерело українського національного виховання

Пішов, гидкий, пішов, стидкий,

Поганого роду…

При одруженні не обходиться без авторитетного слова й порад батька й матері. Добре виховані діти, коли стають на рушник щастя, не забувають попрости благословення своїх батьків. Батьківське благословення знаменує собою майбутнє щастя молодої сім’ї. Мудра порада батьків сприймається з глибокою вдячністю.

- Люба порадонька з тобою мій батеньку,

Що ви мені порадили

І до вінонька випровадили.

Як бачимо, народна педагогіка народила й виплекала той ідеал наречених, до якого треба прагнути, який треба утверджувати в житті.

Істини, проголошені народною педагогікою, вічні. Вони ніколи не старіють. Інша річ, що у втіленні цих істин кожна історична доба може вносити певні корективи.

Загальновідомо, що атмосфера для нормального виховання дітей визначається насамперед нормальними взаєминами їхніх батьків як подружжя, чоловіка й жінки. “Весілля, - кажуть в народі, - відбувається два дні, а молодим жити спільно треба все життя”.

Розгляду взаємин чоловік – жінка народна педагогіка приділила дуже велику увагу. І не випадково. Подружня пара – це вісь сім’ї. Кохання двох – чоловіка й жінки веде до виникнення третього, нового життя. Тому народна педагогіка бере під розгляд шлюбні відносини насамперед заради блага дітей. У належних стосунках між чоловіком і жінкою бачить великий педагогічний сенс. Добрі подружні взаємини, по-перше, служать надійним фундаментом для створення міцної сім’ї із здоровим мікрокліматом. По-друге, вони допомагають сім’ї успішно розв’язати виховні проблеми. По-третє, є тим взірцем для молоді, який найуспішніше формує майбутніх чоловіків і жінок, тобто кує потенціальний резерв майбутніх подружніх пар для створення нових сімей. Адже загальновизнаним є той факт, що діти, одружившись, як правило, будують свої шлюбні взаємини значною мірою за прикладом своїх батьків.

Взаємне щире й світле подружнє кохання народжує велику любов до дітей, запалює в їхніх серцях добрі, чисті, сердечні почуття і чуйність. Ідеалом української народної педагогіки здавна стала така сім’я, де взаємини складаються на основі рівноправності чоловіка й жінки, на засадах взаємного кохання і поваги, духовної спільності, трудового співробітництва та взаємодопомоги у вихованні дітей. Побудувати справжню сім’ю з добрим педагогічним мікрокліматом – це мистецтво жінки і чоловіка. Виконувати цю місію не просто, тому що вона багатогранна й кропітка.

Народна педагогіка висунула ідеали чоловіка й жінки. Спільним ідеалом чоловіка й жінки є взаємне кохання і подружня вірність, гарне виховання дітей. Кохання і взаємоповага надають подружнім взаєминам оптимістичної тональності (“Як чоловік жінку любить, то й лиха жінка доброю буде”).

Народна педагогіка робить усе, щоб взаємини між чоловіком і жінкою, а отже, і педагогічна атмосфера для виховання дітей були найкращими. Побутує чимало педагогічних висловів, які спонукають до зміцнення шлюбного союзу, до сумлінного виконання батьківського обов’язку (“Як сорочка біла, то й жінка мила”, “Батьки берегли дочку до вінця, а чоловіку берегти її до кінця”, “Жінку люби, як душу, а тряси, як грушу”, “Мені батько не рідня, мені мати не рідня, мені теща родина – мені жінку родила”). Звідси бачимо, що доля новоствореної сім’ї а отже і доля дітей, для народної педагогіки є найважливішою. Своїм ідеалом у родині народна педагогіка пропонує такі взаємини між подружжям, коли панують любов і злагода, піклування одне про одного і про дітей. Тоді в сім’ї створюється сприятлива атмосфера як для подружнього життя, так і для виховання дітей. Дітям подобається дружна сім’я. Їм хочеться жити в щасливій сім’ї, бути сином чи дочкою гарних батьків, радувати їх своїми вчинками. (“Як батьки друженькі, то й діти чемненькі”).

Ті чоловік і жінка, які вміють творити велике, безцінне духовне багатство подружнього життя – взаємну повагу й любов, мають у своєму домі найсприятливіший для виховання дітей мікроклімат – незмінне кредо народної педагогіки.

Усе, що шкодить добрим взаєминам між чоловіком і жінкою та псує атмосферу сім’ї, народна педагогіка засуджує. Це стосується насамперед пияцтва, ледарства, образ, брехні і лицемірства, сварок, бійок і чвар, несправедливості й грубості, ревнощів, подружньої зради і статевої розпусти (“Не заглядай на чужих жінок, бо свою загубиш”, “Коли п’яниця в шинку скаче, то жінка вдома плаче”, “Пий пиво, та не лий, люби жінку та бий”). Украй негативно народна педагогіка ставиться до розлучення, яке особливо болюче травмує дітей. Вона вчить чоловіка шанувати жінку, а жінку – шанувати чоловіка. Перші жінки й чоловіки – найкращі. (“Жінка перша від бога, друга – від людей, а третя – від чорта”). А звідси й застереження: “Жінка – не рукавиця, мінять жінку не годиться”, “Драний кожух – не одежа, чужий чоловік – не надежа”).

Повноцінною сім’я стає лише тоді, коли в подружжя з’являються діти. Отже, справжній сенс спільного життя чоловіка і жінки – мати дітей.

Ідеал народної педагогіки – повна сім’я: чоловік, жінка, діти. Ця ідеальна гармонія повної сім’ї знайшла поетичне вираження у таких словах народної колядки:

Ясен місяць – пан господар,

Красне сонце – жона його,

Дрібні зірки – його дітки!

Великий дар природи – продовжити себе і повторити в своїх дітях. Про щастя мати дітей йдеться у цілому ряді українських прислів’їв та приказок, де діти порівнюються з ясними зірочками (“Малі діточки, що ясні зірочки: і світять, і радують у темну ніченьку”), з квітами (“Діти як рожеві квіти”). Якщо хтось комусь бажає добра, то насамперед спрямовує свої погляди до дітей: “Година вам щаслива! Щоб ви бачили сонце, світ і дітей перед собою”. Думка ця червоною ниткою проходить і через педагогіку інших народів: “Без гілок – не дерево, без дітей – не сім’я”, “Де діти, там і радість”, “З дітьми багато клопоту та без них – і світ немилий”, “Діти – окраса дому”. Народ послідовно обстоює думку, що кожна сім’я повинна мати дітей. Побудувавши нову хату, молодий господар на новому обійсті саджає кущ калини як символ краси, достатку і радості, “щоб діти велися”, “щоб калина малих дітей колисала”. Свідченням величезної любові до дітей є також та багатюща за змістом, духовним і емоційним вираженням родинна обрядовість, яку створив народ, пов’язану з народженням дитини, вибором кумів, першим купанням і постриганням тощо.

Діти зміцнюють сім’ю. Вони прикрашають життя і дарують радість, продовжують людський рід і несуть естафету від покоління до покоління. Діти – це опора сім’ї, це майбутні трудівники й захисники рідної землі. На спокійну старість може розраховувати лише той, хто має дітей. Коли на схилі літ бачиш онуків і правнуків перед собою, то вже не так страшно вмирати, бо знаєш, що в них продовжується життя. Народ дбає, щоб у родині була щира співдружність, заснована на взаєморозумінні між батьком і матір’ю, дружбі і повазі між старшими і молодшими, справжнього братства між дітьми. Узи побратимства в педагогіці вважаються непорушними. Вихованню саме цих рис у молодого покоління трудова сім’я приділяє значну увагу. Не випадково вислів “Любіться, як браття і сестри” став крилатим.

Народна педагогіка підтримує любов і гуманне ставлення до дітей. Дітей треба пестити, приділяти їй велику увагу, віддавати тепло і ласку. Дітям народ присвятив свої найкращі твори. Поза увагою не залишилась і доля позашлюбних дітей. До таких дітей, які не зазнали ласки батьків, народна педагогіка ставиться з глибоким співчуттям. Вона виступає категорично проти того, щоб ставити позашлюбній дитині у вину те, за що повинні відповідати батьки. “Не байстрюкові гріх, а батькові”, - кажуть у народі.

Вихованню дітей слід приділяти велику увагу. І тут місія батька і матері як вихователів дуже відповідальна. На батьків постійно спрямовані довірливі погляди дітей. І тому для дорослих є справою честі гідно виконувати свій виховний обов’язок. Дуже вагомими в педагогічному потенціалі сім’ї є взаємини між батьком і матір’ю, на плечі яких повністю лягає не тільки створення виховної атмосфери в домі, а й усієї системи сімейного виховання. Справедливо кажуть у народі, що дітей виховує вся сім’я, але долю виховання вирішують батьки.

Історія людського суспільства поклала на батьків головну відповідальність за виховання своїх дітей, за організацію життя родини, коронувавши їх як найперших і незамінних вихователів у житті кожної людини. “Виховує, звичайно, сім’я в цілому, - зазначав В. О. Сухомлинський, - її загальних дух, культура людських стосунків. Але хто творить це й дух, цю культуру? Звичайно ж, батьки. Без батьківської мудрості нема виховуючої сили сім’ї. Батьківська мудрість стає духовним надбанням дітей; сімейні стосунки, побудовані на громадському обов’язку, відповідальності, мудрій любові й вимогливій мудрості батька й матері, самі стають величезною виховуючою силою. Але ця сила йде від батьків у них – її коріння і джерело”. Про силу виховного впливу батьків красномовно говорять такі українські народні прислів’я і приказки: “Які мама й тато, таке й дитятко”, “Який кущ, така й хворостина, який батько, така й дитина”, “Яка мама, - така сама”.

Народна педагогіка на почесний п’єдестал поставила як вихователів і батька і матір. За її справедливим твердженням, у сім’ї однаково важлива роль належить як батькові, так і матері. Слово батька для дитини має авторитетне значення (“Не послухаєш тата, послухаєш ката”).

Батько й мати в українців мають спільну назву – батьки, подекуди – родичі, рідні. Матері й батькові в народній педагогіці відводиться найвища, авторитарна роль. А в живому спілкуванні слова батько і мати вимовляються шанобливо й поважно. З їхніми образами пов’язується утвердження добра, правди й справедливості (“Тільки в світі правди, що рідний отець і мати”).

Діти на знак глибокої поваги за народною традицією звертаються до матері й батька через ввічливу форму Ви. Народ засуджує тих, хто не виконує своїх батьківських обов’язків. Народна педагогіка вимагає, щоб дітей спільно виховували батько з матір’ю. Слова отець-мати, батько-мати належать до одного з найбільш характерних атрибутів українського фольклору.

Мати, мама, няня, ненька, матуся. Все найрідніше, найдорожче, наймиліше увібрало в себе це дивовижне, містке, сонячне слово, перше слово, яке з радісною усмішкою вимовляє дитина. Походить воно від дитячого лепету “ма-ма-ма”. Ідеал матері, яка виносить дитину під своїм серцем і приводить на світ, зігріває теплом, ласкою і палкою любов’ю, виховує в ній доброту і світлий розум, плекає чуйність і доброзичливість, широко втілений у українському фольклорі. Рідна мати – перший педагог, від якого розпочався родовід вихователів та й самого виховання, і її ніким замінити не можна ("“ема в світі цвіту цвітнішого, як маківочка, нема ж і роду ріднішого, як матіночка”, “На світі знайдеш усе, крім рідної матері”). Справжня мати нічого не пошкодує для своїх дітей. Вона ніколи не залишить дитину в біді, а тим більше не кине її напризволяще. Мати завжди зрозуміє дитину, завжди поспішить її на допомогу, не вагаючись віддасть останній шматок хліба, а за врятування дитини – навіть життя. Мати невтомно піклується про своїх дітей, навіть за таких нестерпних умов, “коли дітей тяжче годувати, ніж камінь глодати”. У народній педагогіці не раз зазначається, що любов матері до дитини найсильніша в світі. (“Дитина плаче, а матері боляче”, “У дитини заболить пальчик, а в мами – серце”). Любов материнська найбільша, найсвітліша, найбезкорисливіша, безмежна. Яка б у матері дитина не була, вродлива чи не вродлива, здорова чи хвора, талановита чи безталанна, везуча чи невдаха, материнському серцю вона наймиліша (“Людям – як болото, а матері – як золото”). Мати готова зробити все, щоб її дитина була найкращою, найщасливішою.