Реферат: Народництво і українофільство

Джерело матеріалу:

“Велика історія України” в 2 томах

Упорядник – Микола Голубець

Київ “Глобус” 1993

?????????? ?????????????

Смерть царя Миколи І, що не могучи перенести поразки в т. зв. кримській війні, отруївся, була гаслом до заведення ліберальнішої системи в управі Росією. Цар Олександер II мусів піти на шлях суспільних реформ, з яких найважнішою було скасування кріпацтва . Почалося з амнестії для політичних вязнів і засланців, а в їх числі для членів Кирило-Методіївського брацтва. Куліш, Костомарів, Білозерський та Шевченко знову сходяться, а хоча не на рідному, а петербурському грунті, то молодечі думки про волю й освіту для народу не покидать «братчиків» ні на хвилину. Ореоля мучеництва за святу справу й слава геніяльного поета, окружає тепер Шевченка й зєднує йому однодумців навіть серед московського громадянства. Гасло визволення селян з кріпацтва проповідуване Шевченком, стає гаслом дня; підтримують його вагу й безпоседні «Народні Оповідання» Марка Вовчка (Марії Марковички), що саме тоді зійшла як нова зоря на горизонті українського письменства. Тургенєв перекладає «Оповідання» на російську мову й вони стають не тільки грімким обвинуваченням старого суспільного ладу, але й основою могутнього напрямку серед української й московської інтелігенції, т. зв. «народництва ».

Та оскільки російське «народництво» мало суто соціяльний характер, то його українська відміна мала ще й яскраву національну закраску. В однаково тяжкому положенню, як суспільно-економічне становище українського селянства, була його мова та історична традиція, й рятуючи перше треба було йти назустріч другому. Україна демократична, як співав Шевченко «без холопа й без пана», Україна запоріжського козацтва, стала тепер ідеалом українських народників, що так ще недавно захоплювалися Україною великих князів та гетьманів. Місце старих літописів і дворянських документів зайняла тепер народня поезія, козацькі думи, як еманація старого українського демократизму.

Зразу осередком народницького руху стає Петербург. Тут живе Шевченко, тут працює Костомарів і Куліш, що на кошти українських багатіїв Тарновського й Галагана закладає друкарню й налаштовує видавничу справу. «Записки о Южной Русі» та перша й одинока в своїм роді історична повість «Чорна Рада» — Куліша, твори письменників українського відродження (Котляревського й Квітки) та сучасних (Шевченка, Марка-Вовчка), перші українські проповіди о. Василя Гречулевича, були літературним викладниками того українського народництва. Нарешті вдається українській кольонії в Петербурзі створити перший літературно-науковий місячник «Основа». А хоч він удержався всього тільки два роки (1861—62) то його вага для українського руху першорядна. Окрасою журналу були в першу чергу твори Шевченка, Костомарова, Куліша й Марка-Вовчка, але на її сторінки попадали й праці співчуваючих українській справі москалів. В «Основі» почали свою літературну й наукову працю такі українські письменники, як Антонович, Руданський, Кониський, Свидницький та інші.

Особливо характеристичною для тогочасних настроїв була «Моя сповідь» Володимира Антоновича . Цей польський шляхтич з роду й виховання започаткував своєю «Сповідю» поворот ополяченої української шляхти до народу, з якого вона вийшла, стався батьком і носієм т. зв. «хлопоманства ».

«Сповідь» В. Антоновича

«Судилося мені — писав Антонович у «Сповіди» — родитися шляхтичем на Україні. Дитиною були в мене всі навички паничів і довго я тримався всіх станових і національних неприхильностй тих людей, поміж якими виховався. Колиж прийшов час моєї самосвідомости, я розважно оцінив своє становище в краю; я зважив усі недостачі його, всі змагання громади, серед якої доля мене постановила й побачив, що моральне її становище не має виходу, коли вона не відцурається своїх думок, своїх бундючих замірів на край і національність. Я впевнився, що ті поляки-шляхтичі, що живуть на Україні, перед судом власної совісти, мають тільки два виходи: або полюбити народ, серед якого вони живуть, перейнятися його інтересами й вернутися назад до тієї національности, що її колись відцуралися їх предки, та запопадливою працею і любовю, по спроможности, спокутувати те лихо, що заподіяли народові, який вигодував стільки поколінь вельможних зайд, і котрому ці зайди, за його піт і кров віддячували огидливістю, наругами, негіошануванням його віри, звичаїв, моральности й особи. Колиж на такий крок бракуватиме в поляків сили, то слід їм перебратися на польську землю, заселену польським народом на те, щоб не додавати зі себе в краю ще більше дармоїдів та лякатися сумних докорів самому собі за те, що і я зайда, плянтатор, живу з чужої праці, заступаю стежку до розвитку тому народові, до якого хати я заліз некликаний, непроханий, та ще й належу до того табору, що дбає про припинення розвитку народу-автохтона. Але я вибрав перший вихід. Бо хоча я був попсований шляхетським вихованням, звичаями й мріями, але мені легше було відректися від них, ніж від того народу, серед якого я зріс, який я знав, котрого важку недолю я бачив на власні очі. Цей народ я полюбив більше, ніж власні шляхоцькі навички й мрії. Я... стався «перевертнем».

Слідом за Антоновичем стало таких «перевертнів» більше.

«Громади» на Україні

Вслід за першою українською «громадою» в Петербурзі, почали творитися анальогічні гурти з такимиж завданнями скрізь по Україні — в Києві, Чернигові, Харкові, Полтаві та інших українських містах.

Звичайно починали справу студенти висілих та середині шкіл, а там приставало до гурту й старше громадянство. Діяльність «громад» була більш за все культурницька, хоча тут і там попадають спроби політичного характеру. «Громадівці» дбали про народню освіту, шкільництво, поширення української книжки й дорогою відчитів, концертів та драматичних вистав, старалися ввійти в безпосередній звязок з масами. Самі вони, як «народники» з душі й переконання, пробували виявляти це й назверх. Тому одягалися по народньому, співали українські пісні та заводили звичку й поміж собою розмовляти по українськи. Та головною працею громадівців і співчуваючого їм громадянства була пропаганда розкріпачення селян.

Знесення кріпацтва

Вже в рік по вступленню на престіл заявив цар Олександер II представникам дворянства, що він думає взятися за постепенне але неминуче скасування кріпацтва. Мають селяне розкріпачитися самі, краще це зробити тим, що мають владу. На прикінці 1856 р. утворився при царському уряді потайний комітет, що мав підготовити реформу селянської справи, «повільну, без крутих і різких переворотів, по докладно й дбайливо обміркованому пляні». Першими з дворян, що заявили готовість добровільно порозумітися з селянами, були дідичі литовсько-білоруських губерній. Видно, що натиск з долу й вплив «народницької» пропаганди, позначився в тих губерніях найрізкіше. Цар приняв заяву білорусько-литовських панів до відома й звелів заснувати по губернських столицях спеціяльні комітети для обміркування метод реформи. В 1858 р. справа скасування кріпаччини зробилася питанням дня й проводилася явно-славно по всім губернським комітетам і головному в Петербурзі. Нарешті дня 19 лютня 1861 р. Державна Рада приняла й оголосила дорогою царського маніфесту закон про знесення кріпацтва. Воля дісталася селянам не даром. Подібно як у Галичині, селяне мусіли заплатити за землю, на якій, колись працювали на панів, а тепер мали працювати на себе. При цьому, колись поміщицьку а тепер селянську землю, оцінено дуже високо й селянам довелося заплатити за неї майже вдвоє стільки, що вона була варта. На Україні розділено землю в той спосіб, що на голову припадало 2—6 десятин землі, але ціла маса селян, що досі працювала по панських дворах, як прислуга, опинилася без земельного наділу. Позатим, нібито звільнених селян поставлено під особливу опіку адміністрації й звязано свободу їхніх рухів з волею громади, до якої вони належали. Не знесено теж понижуючої кари різками, якої вже не було для інших суспільних кляс. Все те викликало невдоволення, навіть чинний спротив серед селянства та неприхильні урядові настрої серед радикальної інтелігенції. Селяне зрозуміли, що їх обманено, повної волі не дано, а землю за дорогі гроші продано. На тому грунті змоглася суспільно-революційна пропаганда «народників» та настороженність уряду, вслід за якою пішли реакційні репресії.

Національний характер українського народництва насторожив проти себе не тільки московську владу, але й спочуваюче йому дотепер московське громадянство. Бож як не ліберальні були вони під суспільним оглядом, то під національним вони були такіж ряні обрусителі, як і найскрайніші реакціонери. Словянофільство в їхньому розумінню було тільки покришкою для русофільства, а мрія Пушкіна про те, що «всі словянські ріки повинні влитися в московське море» була основою їх світогляду. Вже з 1861 р. починається нагінка на українство й то збоку його дотеперішних «союзників». Як москалі так і поляки, без огляду на свою партійну приналежність, почали доказувати, мовляв українство це ніщо, як відміна польщини чи московщини, українці це ніякий народ, але польське або московське племя й підтримувати розвиток української культури, це все одно, що йти на руку «Германській інтризі», що завзялася на поляків чи москалів і т. д. Що вже говорити про поляків чи москалів, а то й жиди на Україні підняли крик проти «українського сепаратизму».

Загострив положення вибух польського повстання в 1863 р. Польська повстанча агітація, хоч і не мала особливого успіху серед правобережних українців, а навіть спровокувала поворот частини спольщеної шляхти до українства, все таки насторожила проти нього уряд та поліцію. Вслід за паперовими напастями московських публіцистів, посипалися на українців куди дошкульніші урядові репресії. Московський публіцист Катков підняв крик, що як попустити українському рухові, то скорше чи пізніше треба буде мобілізувати військо проти українських сепаратистів. Його крик підхопили поменчі газетярські підголоски, а за ними все московське громадянство зайнялося полумям нечуваного шовінізму. З усіх усюдів посипалися доноси на українських діячів, мовляв вони, під покрищкою культурницької праці, готуються до «відколення України від Росії». Даремне бився в груди Костомарів, даремне заявляли такі люди, як Антонович, Рильський, Житецький, Чубинський, що вони «вживають всіх своїх сил тільки на те, щоби дати народові освіту й громадське усвідомлення». Українські «громади» порозвязувано, членів поарештовано, а багатьох, по довгих слідствах і судах, позасилано до північних губерній Росії. Короною репресій був славний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва з 1863 р., яким заборонено видавати популярні книжки українською мовою, мовляв — «не було, нема й бути не може ніякої української мови ».

Хто з українських діячів злякався й «навернувся», хто пішов у підземелля, а хто звернув увагу на Галичину, що відзискавши в 1860 р. конституцію стала захистом для дальшого культурно-національного українського життя.

«Жвавий український рух тим способом раптом припинено й пригноблено саме серед його розмаху. Але це мало той наслідок, що він з Росії перекидається до Галичини; перший оце раз за стільки віків, починається поворотний культурний рух зі східньої України на західню, тим часом як перед тим, під натиском польського панування, живіші елементи з західньої України відпливали на схід» (М. Грушевський).

Шевченко

Велика популярність Шевченка, як геніяльного поета а почасти громадського діяча, не йшла в парі з належною оцінкою його ваги для України. Загально підкреслювалося Шевченкове народолюбство й словяно- а навіть польонофільство, ненависть до кріпацтва й патріотизм, а доволі рідко говорилося про нього, як про першого й найбільш безкомпромісового ідеольога української, державної самостійности. Кирило-методіївське брацтво, до якого належав молодий Шевченко було еманацією національно-політичного світогляду, на який здобулася в 40-х роках духова верхівка тогочасного українства. Костомарів, як звязковий поміж Харковом і Києвом, прийшов до кирилометодіївців з словянофільськими ідеалами лівобережних масонських льож і тайних товариств, але під політично-національним оглядом він чимало завдячував Шевченкові. Вже в перших своїх поемах «Сон» та «Кавказ», що їх Шевченко читав Костомарову, був ясно, хоча й поетично сформулований ідеал політичної незалежности України. Той самостійницький елємент, що пробивався в енунціяціях кирило-методіївців, це власне вклад Шевченка в програму першого політичного угрупування на Україні. Протягом свого важкого життя Шевченко міняв чи пристосовував свої погляди до ріжних питань, але ідеал державної самостійности України присвічував йому на кожному кроці, в кожній його думці, слові й ділі.

«І власне з того боку поезія Шевченка має для нас епохальне значіння: вона зробила з темної етнографічної маси націю, вона розбила назавжди можливости існування українського руху як «южно-рускаво» провінціоналізму. Не геніяльний стиль та форма, але політичний зміст поезії Шевченка зробив його національним пророком» (Ю. Охримович).

В противенстві до своїх попередників що як і він плакали на румовищах українського минулого, Шевченко не то що шукав за причинами упадку нації, але находив дороги і засоби для її подвигнення. Пасивність своїх попередників заступив Шевченко активністю борця-революціонера. Уроджений під селянською, до тогож кріпацькою стріхою, під впливом ідеольогії «Історії Русів» і польської визвольницької поезії (Міцкевич) Шевченко дуже скоро найшов місце своїй самостійницькій ідеольогії на перехрестю думок і почувань як до ворогів так і прихильників України в минулому й сучасному, зрозумів теж, чим слід надхнути своїх земляків-однодумців «живих і ненароджених, в Україні й не на Україні сущих».

Бунтуючись і протестуючи проти сучасної йому дійсности, Шевченко вмів не тільки сам зненавидіти її спричинників, але й надхнути тією ненавистю мільйони. Великою, творчою ненавистю, що була тільки відворотною сторінкою великої, безмежної любови Баьківщини. Шевченкові попередники любили теж Україну, та ламали руки над її змарнованим минулим, але бунтувалися тільки проти тих, проти яких влада не заборонювала бунтуватися. Вони оспівували напр. боротьбу України з «бісурменами», з поляками й католицтвом, але похваляли москвофільство українських мас у минулому й сучасному. Шевченко — демократ з походження й переконання, вмів захоплюватися державно-творчими аспіраціями українських гетьманів, що дорогою монархізму змагали до незалежности України, різко осуджуючи демократизм і демагогію тих діячів українського минулого, що йдучи назустріч всяким «чорним радам» козацької черні, підготовляли й закріплювали грунт під її царо- й москвофільство, Шевченко апотеозує напр. Хмельницького, за його повстання проти Польщі, але не може йому вибачити переяславського трактату з Москвою. З однаковою любовю розсипав він світла на тих сторінках української історії, що свідчили про самостійницьке змагання її діячів, з однаковою теж ненавистю громить «грязь Москви, як і варшавське сміття». Шевченко не докоряє Мазепі за «зраду» Москви, як докоряли йому його сучасники й наслідники, але тільки за те, що не найшов спільної мови з «хвастівським полковником Палієм», щоб одностайно стати проти всіх ворогів України, без огляду на те, кого вони собі обібрали на союзника.

Хмельницький першої доби, Дорошенко, Мазепа, Полуботок, оце герої Шевченкового самостійництва, проти яких ставить під суд таких, на його думку прислужників Москви, як «дурний гетьман» Скоропадський, «дурний попович» Самійлович та Розумовський, що «лизав мов собака патинки цариці». Підкреслюючи промахи, осуджуючи нерішучість і пятнуючи національну зраду в усіх її формах, як у минулому так і сучасному, Шевченко жде і вірить у прихід українського Вашингтона, вірить у те, що «домовина розвалиться, а зпід неї встане Україна», й тому закликає в свому «Заповіті» — «порвати кайдани й вражою злою кровю окропити волю». Борітеся — поборете, було гаслом життя і творчости Шевченка, воно теж сталося його заповітом для грядучих українських поколінь.

Таким бачимо Шевченка сьогодня, але його сучасники й безпосередні наслідники, можна сказати, не зрозуміли Шевченкового самостійництва й не поквапилися піти за його дороговказами. Вгинаючися під тягарем умов політичного життя, тікаючи перед нагінкою московського шовінізму й репресіями уряду, вони перейняли від Шевченка тільки те, що «можна», а «з великого революціонера» духа зробили апостола льояльного братерства й згоди». (Ю. Охримович). Далеко від Шевченкової ідеольогії відбіг Костомарів у «зрілому» віці своєї письменницької праці й громадської діяльности, по свойому, по «хуторянськи» інтерпретував Шевченкову музу Куліш .

Народини українофільства

Українці заскочені московським шовінізмом і поліційними репресіями, відбивалися як могли. Залякані ворожим наступом, вони принишкли й пробували, на сторінках «Основи» представити український рух, як чисто культурницьке, аполітичне явище. Дехто навіть поспішився з заявами льояльности, аби тільки вороги відчепилися. Тим разом лиху прислугу зробив українській справі Костомарів . Той сам, що в 40-их роках, як ідеольог кирило-методіївців голосив ідеали українського «федералізму що відзначався яскравим автономізмом, майже самостійництвом, республиканізмом і суспільним радикалізмом», в 70-их рр. стався ідеольогом безполового, аполітичного «українофільства».

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--