Реферат: Націоналізм після комунізму Росія Україна Білорусь та Польща

Після 1945 р. і, головним чином, після 1953 р. події в радянському блоці в Європі та в світовому комуністичному русі загалом не лише перетворилися на складову частину Великого Змагання двох світових соціально-політичних систем, а й значною мірою стали фактором внутрішнього життя в СРСР, зокрема у сфері міжнаціональних відносин. Не варто розглядати 1991 рік в СРСР без звернення до подій 1956 р. в Польщі та Угорщині, «празької весни» 1968 року, Гданська та «Солідарності» 80-го — такий підхід був би надто обмеженим. Здається, цілком слушною є думка Андреаса Каппелера про те, що польський національний рух відігравав надзвичайно важливу роль у підриві основ російської імперії в XIX ст. та радянської імперії наприкінці XX ст. 30

Втілення ідеї «офіційної народності» радянського зразка після 1953-1956 pp. відбувалося не лише в нових міжнародних обставинах, а й в умовах відновлення протилежної тенденції — формування модерних націй. Виникненню цієї тенденції сприяла та обставина, що радянська влада зберегла за республіками деякі формальні ознаки державності. Наявність цих символічних атрибутів (територіально-адміністративних зокрема) значною мірою полегшила розпад СРСР 1991 р. Проте, зрозуміло, що СРСР розпався не тому і не лише тому, що на момент утворення суверенних спільнот, які прагнули перетворитися на національні держави, у них були власні адміністративні кордони. Не менш важливою була та обставина, що Москва й Ленінград утратили свою роль і статус центрів світової цивілізації. Не лише народи СРСР, а й самі росіяни шукали відповідей на свої питання на Заході. Радянський Проект як альтернативний варіант світової цивілізації зазнавав поразки у Великому Змаганні з капіталістичним Заходом 31. Першими це усвідомили східні європейці, згодом розуміння цього прийшло і до народів Радянського Союзу — роль авангарду тут відігравали прибалти, а в Україні — західні українці, які були постачальниками західних цінностей до Києва та сходу республіки.

Таким чином, у другій половині XX ст. набирали обертів процеси, подібні до тих, що відбувалися в Росії у XVIII ст. (див. Ґрінфелд вище). Відмінність полягала в тому, що цього разу неросійські народи й національно свідомі росіяни протиставлялися марксизмові-ленінізмові, радянській суспільній системі й територіально-політичному устроєві країни, який вони вважали імперським. Саме цей нонконформізм утворив ширші інтелектуальні, історичні й психологічні передумови того, що сталося 1991 року, — на це звернув увагу Джон Кіп у своїй «Історії Радянського Союзу з 1945 по 1991 рік». До 1991 р. ця тема здебільшого була поза увагою радянологів й однією з найбільших їхніх помилок було те, що вони не помітили поступової емансипації Росії від радянської ідеї.

Нації та націоналізм у посткомуністичну добу

Що нового про націоналізм дізнаємося ми з огляду на досвід змагання між ним та комунізмом після 1917 p.?

У книзі «Нації та націоналізм» Геллнер писав: «Націоналізм не є тим, чим він нам здається, втім, він також не є тим, чим він вважає себе сам». «Націоналізм, — пояснює Геллнер, — засадничо схильний до обману ча самообману. Справа в тому, що націоналізм є по суті масштабним упровадженням високої культури в суспільстві, де нижчі культури раніше панували в житті більшості, а до певної міри — і всього населення... Це творення анонімного, деперсоніфікованого суспільства, яке складається із самодостатніх індивідів, здатних заступати один одного, об’єднаних головним чином спільною культурою... [Це суспільство виникає] на місці попередньої складної системи локальних спільнот і фольклорних культур, які систематично самовідтворювалися на локальному рівні силами цих мікроспільнот. Ось що відбувається насправді.

Однак це — цілковита протилежність тому, що стверджують націоналісти і у що вони так палко вірують» 32. Очевидно, немає потреби сперечатися з Ґеллнером щодо того, чи справді всі націоналісти мають спокутувати цей гріх обману й самообману. Деякі націоналісти викладали свої погляди цілком зрозуміло, можна було б назвати їх представниками «наукового націоналізму» на протилежність націоналізму «утопічному». Серед перших варто було б згадати Фрідріха Ліста, його послідовниками в Росії були Сергій Вітте та Петро Струве 33. Проте зауваження Ґеллнера щодо того, що риторика націоналізму значно відріз