Реферат: Національні інтереси України та альтернативи стратегії безпеки розвитку

· інтеграція в європейський та світовий цивілізаційний простір (5,455%);

· забезпечення та закріплення верховенства права (5,255%);

· підтримання екологічно та технологічно безпечних умов життєдіяльності (4,854%);

· система стратегічного партнерства та підтримання регіональної безпеки, в тому числі з країнами Центральної і Східної Європи та Чорноморсько-Каспійського регіону (4,854%).

Важливим є інтерес, який, незважаючи на вагомість, не має вирішального значення для добробуту країни. Важливі інтереси пов’язані з тенденціями економічного, політичного та ідеологічного характеру, стосовно них можна вести переговори з потенційним супротивником. У даному випадку політики, як правило, доходять висновку, що доцільні переговори та компроміс, а не конфронтація, навіть тоді, коли результати незадовільні. Якщо ситуація загострюється настільки, що подальший компроміс для розв’язання конфлікту неможливий, питання має життєво важливе значення.

До останньої групи національних інтересів — периферійних, недотримання яких може завдати збиток, що суттєво не вплине на життєво важливі інтереси, можна віднести:

· раціональне використання природних ресурсів (4,693%);

· механізми громадського контролю над сектором безпеки (4,139%);

· підтримка української діаспори за кордоном (2,848%).

Периферійні національні інтереси серйозно не впливають на добробут держави, хоча можуть завдати шкоди приватним інтересам громадян країни за кордоном.

Основу стратегії національної безпеки держави мають становити національні інтереси, засновані на національних цінностях. Виокремлені нами групи національних інтересів підтверджують попередні дослідження авторів, де було продемонстровано, що українське суспільство відповідає всім ознакам «суспільства ризику». Тому не дивно, що найвагоміші життєво важливі національні інтереси України — це інтереси виживання людей, суспільства та Української держави взагалі.Вони, окрім захисту Вітчизни, охоплюють питання економіки, світового порядку, ідеології тощо.

З погляду міжнародних відносин, виживання — це збереження національної держави як носія і гаранта загальних цінностей, що характеризують спосіб життя даного народу. Однак, з огляду на останні політичні події, можна дійти висновку, що сучасна Україна, на відміну від розвинутих країн Заходу, досі не сформувалася як повноцінна держава-нація зі своїми чітко окресленими національними інтересами, заснованими на національних цінностях, щодо яких склався б консенсус і всередині політичної еліти, і переважної частки її громадян.І це в умовах, коли міжнародні політичні і політико-економічні структури розмивають залишки національного суверенітету. Колективне втручання під егідою ООН у внутрішні справи суверенних держав (миротворча діяльність чи гуманітарна інтервенція) для захисту прав людини стає нормою міжнародної політики. Винесення вироків національним політичним діячам Міжнародним судом у Гаазі створює прецедент і закладає основи нових норм міжнародного права. Національні та міжнародні чиновники керують державами — членами Європейського Союзу приблизно рівнозначно зсередини та зовні, при цьому вони дедалі більше контролюють принципові для будь-якого суспільства питання — від оборони і фінансів до індустріальної та податкової політики.

Для України, народ якої пережив громадянську війну, колективізацію, голодомори, сталінські «чистки», горбачовську «перебудову» тощо, розмежування цих категорій національних інтересів має надзвичайно важливе не тільки теоретичне, а й практичне значення.

Її історичний досвід розвінчує головну ілюзію минулого сторіччя: достатньо спочатку створити «наддержаву», підпорядкувавши цьому зусилля всього суспільства, а вже потім, залежно від волі політичного керівництва, гарантувати громадянам деякий обсяг їхніх природних прав і свобод.

Досить часто державні інтереси протиставляють національним і суспільним інтересамгромадянського суспільства. Визнаючи їх взаємозв’язок, вважають за доцільне розглядати їх у рамках дихотомії: національний інтерес — державний інтерес; державний інтерес — суспільний інтерес. При цьому перші поєднуються з міжнародним оточенням, а другі — з особливостями внутрішньої ситуації в країні (у політичній, економічній, соціальній сферах тощо).Все це може призвести до того, що більшість національних інтересів цілком ототожнюватиметься з державними інтересами, що не завжди відповідає дійсності, навіть у сфері зовнішньої політики. На думку А.Возженнікова, «ножиці» між національними інтересами, підґрунтя яких повинно становити життєво важливі інтереси особистості і суспільства, й державними інтересами, тобто інституціональними інтересами політичної влади суспільства, об’єктивно існують на різних етапах суспільного розвитку. Розбіжності між ними особливо наочно виявляються під час різноманітних соціальних конфліктів і потрясінь (революції, громадянські війни, непопулярні акції держави на зразок афганської війни тощо).

На жаль, розв’язання цієї наукової і практичної проблеми особливо ускладнюється для України, що як держава-нація досі не змогла створити політичні умови для врегулювання дії держави та громадянського суспільства. Якщо у сучасному суспільстві вважається, що поняття «національний інтерес» стосується насамперед зовнішньої політики держав, внутрішня складова називається суспільним інтересом. В Україні саме цей внутрішній аспект часто ототожнюють з «національним інтересом».

Суспільні інтереси та національні інтереси не виключають одне одного. На суспільний інтерес значно впливає міжнародна ситуація, що склалася. Разом з тим на національні інтереси впливають такі внутрішні фактори, як ступінь соціальної стабільності та політичної єдності у країні.

З іншого боку, ототожнення суспільних і національних інтересів може призвести до нехтування специфікою зовнішньої політики, її відносної самостійності, зведення її до внутрішньої політики держави, а протиставлення — до абсолютизації розбіжності інтересів держави і громадянського суспільства.

Практична реалізація концепції національних інтересів в Україні

Світовою практикою визнано, що формування національних інтересів — суперечливий та тривалий процес, на який впливають геополітичні реалії, економічні, соціальні, етнічні, культурні та психологічні чинники, що переплавляються масовою свідомістю, коригуються певною системою цінностей та існують у концепції національних інтересів.

Нині спостерігаються дві основні закономірності, провідні тенденції щодо еволюції взаємодії соціальних спільнот. До них належать глобалізація та фрагментація міжнародних відносин, становлення єдиного, цілісного світу та поява нових форм його розколу. Переважно ці закономірності простежуються, з одного боку, в інтернаціоналізації економічного, політичного та всього суспільного життя, а з другого — у створенні та зміцненні суверенних держав, що намагаються реалізувати свої інтереси за межами національно-державних кордонів.

Одним із найважливіших національних інтересів є приєднання України до світового процесу економічного розвитку. Це безпосередньо пов’язано з процесами глобалізації, що наочно довели:

· жодна країна світу не здатна досягти серйозного економічного зростання, у тому числі й зростання добробуту населення, без залучення до світової економіки;

· у структурі національного інтересу переважають намагання освоїти передові технології, що забезпечують сумісність із найсучаснішими засобами інформації, зв’язку та транспорту;

· в ієрархії національних інтересів військовий чинник та пов’язані з ним стратегії (безпека та створення військово-політичних союзів тощо) переміщуються з першого місця (але не на останнє).

Нині існування держави-нації залежить не стільки від спроможності протистояти традиційним військовим загрозам (які необхідно враховувати), скільки від готовності знаходити адекватні відповіді (створюючи для цього відповідні сили та засоби) на нові загрози та виклики економічного, технологічного, екологічного, демографічного й інформаційного характеру.

Зростання та інституціоналізація міжнаціональних і транснаціональних зв’язків у сферах виробництва (транснаціональні корпорації), фінансів (вільний рух капіталу), політики і управління (міжнародні органи, угоди, режими торгівлі і комунікацій), врешті-решт, громадянського суспільства (міжнародні недержавні організації і неформальні об’єднання) призводять до послаблення ролі держави-нації. Випуск промислової продукції деякими транснаціональними гігантами уже дорівнює ВНП середньорозвинутої країни третього світу, сама корпорація при цьому базується незрозуміло де і в своїй діяльності керується не національним законодавством (країн своєї «прописки»), а інтересами бізнесу. З огляду на те, що національні економіки слаборозвинутих країн можуть бути цілковито прив’язані до однієї з таких корпорацій, їх суверенітет стає заручником ділових чужинців. І на своїй політичній батьківщині ТНК не підлягають демократичному контролю. Бізнесові інтереси стають ідентичні національним.

Очевидно, що нині державно-центристська модель світу замінюється новою, заснованою на ідеї про те, що «колективне благо міжнародного співтовариства повинно розумітися не як колективне благо держав, а як благо його членів, яке забезпечується національними та міжнародними організаціями».

Для України реалізація національних інтересів, насамперед у сфері економіки, має супроводжуватися підтримкою національного виробника, експортними субсидіями, заміною імпортних товарів тощо, спрямованих на зміцнення зовнішньоекономічної незалежності і конкурентоспроможного потенціалу країни. Це було успішно використано Японією та іншими «тиграми» Азійсько-Тихоокеанського регіону. У спосіб від протекціонізму до агресивного, підтриманого державою експорту завершеної промислової продукції КНР досягла таких торговельних успіхів, які 10—15 років тому було навіть важко уявити, що дає можливість розглядати цю країну як імовірну супердержаву ХХІ століття.Так, теоретики ліберального інституціоналізму в міжнародних відносинах вважають перемогу капіталізму всесвітньою і остаточною, яка призведе у недалекому майбутньому якщо не до створення світового уряду, то, як мінімум, до «глобального республіканства», тобто «тиражування» західних моделей ринкової економіки, представницької демократії, юридичної рівності усіх перед законом і приватної власності на засоби виробництва в усіх країнах світу. Боротьба ідеологій залишається в минулому, а разом з тим — і пошук альтернативних шляхів розвитку справедливішого, ніж капіталізм, суспільного життєустрою.