Реферат: Наука культура народів світу в ХХ столітті
Стиль модерн прийшов на зміну занепадаючому в останній третині XIX ст. імпресіонізму — течії в образотворче мистецтві, яка намагалася узагальнити, синтезувати сприйняття об'єкта через розкладання фарб на окремі елементи. Уже в творчості французького художника П. Сезана помітний відхід від імпресіоністського бачення природи і простору. Крім оживлення кольору і світла в зображенні, Сезан ніби «розсуває простір, переносячи в нього глядача. Крім Сезана, до художників-постімпресіоністів належать також В. ван Гог, П. Гоген.
П. Гогена вважають лідером неопримітивістів, оскільки він у пошуках нового художнього синтезу, повернення людини до гармонійного злиття з природою вважав за необхідне доторкнутися до стародавніх архаїчних культур Сходу. В цьому синтезі Гоген відкидав непотрібні деталі, спрощував модель для більшої виразності. Спрощення включало деяку деформацію, порушення пропорцій, що визначалося художніми завданнями і повинно було розкрити внутрішній зміст зображеного, його сутність.
Постімпресіонізм започаткував нові художні течії, для як головним стала відмова від простого відтворення видимої поверхні реальних об'єктів і бажання проникнути в суть явищ, виразити внутрішній світ, характер людини. Нове мистецтво було названо авангардизмом. В ньому виділялися абстракціонізм і експресіонізм.
Різновидом абстракціонізму був кубізм. Засновниками його вважають іспанського художника П. Пікассо. який з 1900 року працював у Парижі, і французького художника Ж. Брака.
Кубісти відмовилися від властивих імпресіоністам форм передачі кольору й світла і намагалися створити нові форми багатовимірної перспективи, розкладаючи об'єкт на геометричні форми (кола, півкола, трикутники, куби). При цьої об'єкт зображувався з різних боків, навіть невидимих, що давало змогу зрозуміти його внутрішній зміст. Прикладом кубізму можуть бути картини П. Пікассо «Авіньйонські дівчата» «Скрипка», Ж. Брака — «Будинок в Естаці».
Дещо виходив за межі кубізму французький художник Р. Делоне. На відміну від Пікассо і Брака, які головну увагу приділяли малюнку, композиції, що передбачала геометричну деформацію з незначним використанням кольору, Делоне підходив до створення геометричних зображень як колорист. За допомогою кольорових плям, розташованих у певному ритмі, він намагався посилити емоційний вплив своїх полотен. Найвідоміша його картина — «Симультанні вікна» (1912).
Абстракціоністом був і відомий російський художник В. Кандинський, який майже все своє життя прожив на Заході й упродовж багатьох років перебував під впливом німецького експресіонізму — течії в мистецтві початку XX ст., і повним завданням якої було вираження духовного світу художника.
На противагу кубістам, які прославляли сучасне місто, розвиток техніки, експресіоністи вбачали в сучасній їм урбанізоній цивілізації зло, що породжує бездуховність. Жах перед майбутніми природними і соціальними катастрофами — головний лейтмотив експресіоністів, який знайшов своє вираження у поєднанні хаотичності й безпредметності. Для композицій, імпровізацій Кандинського характерним було нагромадження кольорових плям довільної конструкції, уламків кривих ліній, що підпорядковувалися якомусь нечіткому ритму. «Сама форма, — писав Кандинський, — навіть якщо вона цілком абстрактна й подібна до геометричної, має своє внутрішнє звучання, є духовною істотою...» Перша найвідоміша абстрактна картина Кандинського — «Абстрактна акварель» (1910).
Найбільшої слави з-поміж художників-абстракціоністів зажив А. Матісс.
Для втілення свого задуму художник обирав яскраві, чисті кольори, поєднуючи їх у несподіваних сполуках, зображував предмети не у тих кольорах, в яких вони існують насправді, сміливо деформував людське тіло, використовував площинне зображення. В найвідоміших картинах «Танок» і «Музика» — Матісс досяг ідеального вираження своїх творчих установок. Він створив ідеальну триєдину декоративну гармонію: головних основ (неба, землі і людини), трьох кольорів (голубого, зеленого й оранжевого), трьох станів (статики, динаміки та їх поєднання у танку).
Представниками абстрактного живопису в Росії були К. Малевич, М. Шагал, М. Ларіонов, П. Філонов та ін. Так, найвідоміші картини Шагала («Я і село», «Над Вітебськоом») позначені ірреальним простором, примітивізацією форм і яскравими барвами. Темою жанрових картин Ларіонова були провінційні містечка, їх побут. Його форми, площинні й гротескні, ніби навмисно стилізовані під дитячий малюнок.
Стиль модерн набув свого розвитку не лише в живописі та скульптурі, а й у мистецтві меблів, тканин, предметів побуту, кераміки, вітражів, мозаїки тощо. Його можна впізнати всюди за витягнутими контурами і лініями, особливою колоритною гамою блідих, пастельних тонів тощо. Різномаїття форм у мистецтві початку ХХ ст. відображало складну духовну атмосфери в тогочасному європейському суспільстві.
Із встановленням в Росії більшовицького режиму виникають художні об’єднання “Буття” і “НОЖ”, які вели пошуки в жанрі пейзажу і натюрморту. Найвпливовішою мистецькою організацією була АХРР (Асоціація художників революційної Росії.) назви робіт: “Життя і побут робітників” (1922), “Життя і побут Червоної армії” (1923) тощо.
У 20-х роках на зміну кубізму, футуризму й експресіонізму приходить – сюрреалізм, який розглядав світ як нагромадження кошмарів. Визнаним лідером сюрреалізму є С. Далі. Відомі його картини “палаюча жирафа” (1935), “Постійність пам’яті” (1931). П. Пікассо – композиція “Герніка” (1937).
Епоха промислового капіталізму зумовила суттєві зміни в архітектурі, насамперед в архітектурі міст. З'являються нові типи архітектурних споруд: фабрики й заводи, вокзали. магазини, банки, а з появою кінематографа — кінотеатри. Справжній переворот в архітектурі здійснили нові будівельні матеріали: залізобетон і металеві конструкції, які дали можливість перекривати значні простори, робити величезні вітрини тощо.
У XIX ст. в архітектурі не було вироблено власного стилю. Архітектори переважно вдавалися до комбінування різних стилів — готики, бароко й класицизму. На початку XX ст. перед архітекторами постало завдання синтезувати те нове, що з'явилося в середовищі стрімко зростаючого капіталістичного міста. Це був період панування в архітектурі стилю модерн. У Західній Європі він сформувався насамперед у південнонімецькій і бельгійській архітектурі. Стиль модерн народився ніби на стику двох тенденцій: бажанням архітекторів раціонально використати нові будівельні матеріали — сталь, скло, залізобетон — і розкоші, витонченості, декоративності. Важливою рисою модерну в архітектурі було використання національної специфіки й орієнтація на потреби певних соціальних верств.
В Австрії виразником нового архітектурного стилю бувО. Вагнер, який ославився спорудженою ним станцією метро і церквою у Відні. В Бельгії у стилі модерн працював А. Ван дер Вельде — художник, архітектор, дизайнер. У бельгійській столиці він побудував Фолькваген-музеум, приміщення художньої школи тощо.
У Росії стиль модерн використовував елементи традиційної давньоруської і середньовічної російської архітектури. Такими були, наприклад, Ярославський вокзал (архітект Ф. Шехтель) і Казанський вокзал (архітектор О. Щусєв) у Москві. Там же представлений і типовий приклад російського архітектурного модерну — побудований архітектором Шехтелем будинок підприємця Рябушинського поблизу Нікітської брами. На петербурзький модерн значно вплинули традиції монументального петербурзького класицизму, що знайшло своє вираження у будинку компанії Зінгер на Невському проспекті (архітектор П. Сюзор) і будинку Половцова на Кам'яному острові (архітектор !. Фомін).
Модерн був одним з найзначніших стилів початку ХХ ст., який використав усі тогочасні досягнення архітектури. З часу класицизму це був, по суті, останній архітектурний стиль за своїм цілісним підходом.
Науково-технічний прогрес започаткував нові напрями в архітектурі — функціоналізм, раціоналізм і конструктивізм. У тогочасній техніці й серійності індустріального будівництва їх представники вбачали основу оновлення архітектури, намагалися естетично виразити функціонально виправдану структуру будівель. Так, функціоналізм вимагав строгої відповідності будівель тим виробничим і побутовим процесам (функціям), які в них здійснюватимуться. Використовуючи досягнення будівельної техніки, функціоналізм виробив прийоми й норми планування житлових комплексів (стандартні секції і квартали, прямолінійна забудова кварталів). Цей напрям виник Німеччині, де його естетику, принципи сучасної архітектури й дизайну розробляла школа «Бахаус» (1919—1933) — вища школа будівництва і художнього конструювання. Її керівниками були В. Гропіус, X. Мейєр, Л. Міс Ван дер Рое. У Голландії архітектори-функціоналісти об'єдналися в групу «Стиль» (П. Ауд, Г. Рітвельдь). Одним із засновників функціоналізму був французький архітектор Ш. Ле Корбюзьє.
У своїх будівлях (будинок Центросоюзу в Москві, Вілла Савон в Пуасі та ін.) він використав названі вище елементи.
Архітектурні методи, які відповідають новим суспільним потребам, естетичним запитам і рівню промислово-технічного розвитку, намагався виробити раціоналізм. Він вимагав єдності архітектурної форми, конструкції й функціонально обумовленої просторової структури. Принципи раціоналізму втілювали в життя у Франції Ш. Ле Корбюзьє, у Німеччині школа «Бахаус», об'єднання «Стиль» в Голландії, АСНОВА в СРСР.
АСНОВА (Асоціація нових архітекторів) була створена в Москві у 1923 р. До неї входили М. Ладовський, К. Мельников, А. Рухлядєв, О. Родченко. Вони намагалися створити художньо виразні архітектурні форми у поєднанні з пластичними мистецтвами на основі новітніх будівельних матеріалів з урахуванням психофізичних закономірностей сприйняття об'єму, простору і кольору. В 1928 р. у Москві виникло АРУ(Об'єднання архітекторів-урбаністів), які закликали до створення єдиної просторової системи міста, розглядали окрему будівлю як невід'ємну частину міської забудови.
Значний вплив на архітекторів у 20-ті роки справив констструктивізм, який протистояв супрематизму і намагався допомогою безпредметної форми знайти компроміс мистецтва і техніки. Особливого поширення він набув у СРСР (В. Татлін, О. Родченко, М. Пнзбургто ін.). Конструктивізм був близький до функціоналізму й раціоналізму і передбачав використання нової техніки для створення простих, функціонально виправданих конструкцій. Не всі проекти конструктивізму реалізовувалися, але їхні ідеї й досі використовуються в архітектурному мистецтві. Так, у 1919 р. В. Татлін спроектував своєрідний твір «Вежа III Інтернаціоналу». Це мала бути і величезна конструкція, навколо похилої осі якої оберталися скляні приміщення. Цей фантастичний на той час проект міг бути реалізований, однак ідеї В. Татліна використовуються в сучасному індустріальному дизайні.
Література і театр початку XX ст. відображали складність і протиріччя духовного життя суспільства, намагались розв'язати проблеми соціальної несправедливості, колоніалізму й мілітаризму. Як і в інших видах мистецтва, у них розвивалися різні напрями — література декадентська, песимістична, психологічна, література критичного реалізму, масова тощо.
Відомим майстром психологічних творів був німецький письменник Т. Манн. У психологічних новелах — найвідомішою серед яких була «Смерть у Венеції» — він розкрив складні проблеми, що стояли перед творчою особистістю в умовах капіталістичного розвитку. Песимістичними настроями пронизаний його роман «Будденброки», що розповідає про виродження бюргерського роду. Французький письменник Р. Роллан у романі «Жан Крістоф» зобразив внутрішній світ творчої особистості, складнощі духовного життя й долі художника.
Французький письменник А. Франс у романах-памфлетах «Острів пінгвінів», «Боги жадають» та інших творах засуджував насилля, війни, релігійний фанатизм, лицемірну буржуазну мораль. Водночас його твори перейняті любов'ю до людини і природи, уславленням краси.
Прагнення відповісти на складні соціальні проблеми суспільства, запропонувати власне вирішення проблеми несправедливості капіталістичного суспільства породило могутню літературу критичного реалізму, яка намагалася реалістично відобразити соціальну дійсність. У центрі її уваги передусім була тяжка праця й життя робітників, поширення в їхньому середовищі і соціалістичних ідей. У західноєвропейській і північноамериканській літературі найвизначнішими творами критичного реалізму були роман Е. Золя «Жерміналь», п'єси Г. Гауптмана «Ткалі» і Дж. Голсуорсі «Боротьба», романи Дж. Лондона «Залізна п'ята» і «Мартін Іден», Ф. Норріса «Спрут», Е. Сінкпера «Джунглі».
Розвивалася також література масового попиту — пригодницька, детективна, фантастика. Відомими майстрами цього жанру були А. Конан Дойль, Ф. Купер, О. Дюма, Майн Рід, Жюль Верн, Г. Уелс та ін.