Реферат: Наукова раціональність ХVІІ ст. у контексті спадковості античної математики і методології
У цій статті західноєвропейський раціоналізм у його історико-філософській і теоретико-еволюційній обумовленості античною наукою і саморефлексивним критичним ставленням до неї виступає як спеціальний предмет дослідження. Взагалі філософський і математичний раціоналізм, тобто теоретичний раціоналізм у його категоріально-понятійній якісній і кількісній визначеності, є надзвичайно різноманітним теоретичним предметом. Він вимагає великої кількості аспектів розгляду і пошуку адекватних методів вивчення кожної з його особливих рис. Такою і була, на загал, вихідна філософська позиція Ф. Бекона. Він стверджував, що кожен різноманітний теоретичний предмет вимагає розмаїття підходів [2, с. 346].
Пізніше ми доведемо, що сучасні непорозуміння у тлумаченні філософського раціоналізму багато в чому обумовлені помилковим, спекулятивним ототожненням сутнісного змісту поняття «раціональне» (і, отже, – раціоналізму) з одним лише «розумом». Натомість це поняття настільки ж нерозривно пов’язане з вимогою доцільності, як і з атрибутом розумності. Розумність же поставленої мети припускає, крім іншого, вибір розумних засобів її досягнення. Більш того, родоначальник методології раціоналізму Нового часу наполягав на тому, що дуже часто вибір засобів для досягнення бажаних цілей “є більш істотним, аніж множення зусиль” [3, с. 223].
Ефективним засобом наукового пізнання є метод. Однак він повинен безупинно вдосконалюватися – “разом з відкриттями” [2, с. 313]. Знання цього попереджає дослідника про небезпеку потрапити у тенета консервативного мислення, тих пасток і оман, які несе в собі будь-який різновид догматизму. Це одна крайність, яка загрожує втратою самого підходу і шляху до істини. Інша крайність – відмова від будь-якої нормативності, пошук істини без визначеної мети, очікуваного результату і методу його досягнення.
Крім загальновідомих ідей і принципів античного раціоналізму, які були перенесені загальним плином культурної трансформації у теоретичний зміст методології раціоналізму Нового часу, що відзначається у численних трактатах з історії філософії (Віндельбанд, Рассел, Таннері), авторами дуже рідко показується те, що вважається унікальним явищем і філософським досягненням саме цього історичного періоду. Зокрема вчення Лейбніца про існування безлічі усіх можливих світів, його монадологія. У цьому відношенні варто вказати, наприклад, що ще Аристотель у своїй “Фізиці” використовував поняття «монади» у якості теоретично нормативного і загальновідомого. Крім того, відомий історик філософії Р.Елліс не безпідставно вважав, що монадологія Лейбніца є своєрідною інтерпретацією, модифікацією і теоретичним розвитком філософського атомістичного вчення античних мислителів. Аргументом на користь цього слугує зміст критичного порівняльного аналізу методології Ф.Бекона і Р.Декарта, зробленого Лейбніцем [4, с. 26, 43].
Багато з відомих дослідників філософії Нового часу: М.Халл, Ф.Андерсон, Ф.Коплстон, Ж.Еска, К.Фаррінґтон - акцентують увагу на розвиткові у творчості Ф.Бекона античних поглядів на природу кількісних змін і механіку руху, принципу детермінізму, каузальності тощо. При цьому обґрунтовується позиція, що саме Ф.Бекон визначним чином вплинув на розвиток метафізичного і механістичного наукового світогляду своєї епохи в цілому. Однак при цьому часто випадають з поля зору інші особливості гносеології і методології цього мислителя. Наприклад, прагнення розвинути принцип цілісності, який є актуальним для сучасної філософії науки. Тим часом, цей принцип є доволі значимим для більшості античних мислителів (від Фалеса до Аристотеля), а у цільових настановах Ф.Бекона він отримує природничо-науковий і філософський розвиток. Це справедливо підкреслює К.Фішер, докладно аргументуючи свою тезу про те, що кінцевою метою істинного дослідження, для Ф.Бекона, є пізнання цілого. Образ цілого будь-якої пізнаваної речі, процесу, відносин, взаємодії субстанції і сил є необхідною умовою досягнення істини. Цей образ цілого необхідно постійно “утримувати перед очима” (у науках про природу) «як останню мету» [312, с. 83, 89].
Цей істотний момент відзначають також інші історики філософії. Так, наприклад, К.Уоллас приходить до переконливого висновку про те, що не лише щодо природи, але й щодо людини принцип цілісності виступає для Ф.Бекона основним. Він «виразно розглядав людину як цілісність».
Незвідність філософських поглядів Ф.Бекона до механіцизму обстоював у свій час і К.Маркс. Він відзначав, що навіть у класичній механіці цього періоду з'являється теоретична потреба у дослідженні живих сил природи, матерії. Маркс також підкреслював: «першою і найважливішою з природжених властивостей матерії є рух, – не лише як механічний і математичний рух, але понад те – як прагнення, життєвий дух, напруження [6, с. 142]».
Неадекватність сучасних тлумачень, які доволі штучно, формально і спекулятивно зводять методологію раціоналізму Нового часу до механіцизму, може бути виявлена і в інших аспектах досліджень як беконівської філософії, так і багатьох інших філософських систем цього періоду. Про це свідчить, наприклад, основоположення цієї філософії про те, що «складне принципово не може бути зведене до елементарного, простого». Ф.Бекон вважав поверховою саму ідею про тлумачення будь-якого рівня організації і будови матерії як суто “елементарного”. Він відкидав теоретичні уявлення про так звані первинні “елементарні якості”. Навпаки, теоретична позиція, яку він відстоював, полягала в тому, що жоден з існуючих у природі видів організації матерії «не може розглядатися як простий» [7, с. 18, 31].
На противагу тривіальній методології редукціонізму (від складного до простого, елементарного), Ф.Бекон розвиває висунені ще до Платона і Аристотеля ідеї про різноманіття форм усього сущого, унікальність меж буття кожної індивідної речі, індивідуальну і видову (системну) міру речей. Для цього він розвиває започатковане у античній філософії і математиці вчення про межу, вимагаючи у якості нормативного принципу експериментального природознавства точного визначення природної міри і меж буття кожного пізнаваного предмета, кожної природної речі, явища, сутності. Бекон іменує це природним «дозуванням» і встановлює методологічне правило такого теоретичного змісту: «У будь-якому дослідженні природи необхідно помітити кількість тіла необхідного для певної дії, наче його дозу; і необхідно дотримуватися обережності щодо як надмірної, так і недостатньої кількості» [2, с. 323]. Причому такі індивідуальні міри буття природних тіл повинні бути віднайдені і надійним (фізично експериментальним і математично обробленим) чином встановлені не у довільних здогадах і гіпотезах розуму, а в самих речах. Ці міри, пише він, «повинні бути віднайдені у самих речах, а не отримані чи з правдоподібності, чи за здогадом» [2, с. 323]. При цьому важливими є не лише якості і кількості, але також рух, стан, їх відносні положення.
Про відмінність методологічних установок і загальнотеоретичної філософської позиції Ф. Бекона від механіцизму обґрунтовано наголошують ряд провідних фахівців у царині історії філософії і науки (Г.Ф.Александров, В.Ф.Асмус, М.Н.Мельвіль, Х.Н. Момджян, В.Голосов та інші). Вони розкривають зв'язок беконівського вчення з елементами античної стихійної діалектики Геракліта. Обґрунтовується також той факт, що у розробці філософських проблем, особливо у вченні про природу і будову матерії, однією з центральних і домінуючих установок цього мислителя була така пізнавальна мета. Ф.Бекон прагнув розробити поняття про «діяльну матерію», розкрити засади “мимовільного руху у природі”, створити теоретичний образ «активної матерії» [2, с. 106, 116]. При цьому неминучою ставала проблема розгляду взаємозв'язку руху, простору, часу. Елементи діалектики беконівського вчення найчіткіше проступають у теоретичному аналізові відповідної і надзвичайно багатопланової проблематики філософського раціоналізму. І саме в цьому питанні, як це з усією визначеністю обґрунтовує відомий німецький філософ Г.Шмідт, вчення Бекона у певному сенсі передує кантівським антиноміям у тлумаченні простору і часу.
З позиції загальної мети і логіки дослідження даної статті автор змушений акцентувати увагу на теоретичній неповноті аналізу цієї історико-філософської проблеми. Адже акцент теоретичного взаємозв'язку між тлумаченнями антиномій простору-часу у вченнях Бекона і Канта має бути розглянутий з урахуванням загальних основ еволюції філософського раціоналізму і анналів історії науки. Мова йде, у даному випадку, саме про різноманіття раціоналістичних основ і наукових підходів до розв’язання даної проблеми. Адже воно містить у собі, щоправда у імпліцитному вигляді, широкий спектр питань, пов’язаних з природою нескінченності (актуальної і потенційної), з аналізом діалектичних і формально-логічних співвідношень між кінечним і безкінечним взагалі. Ось чому ми повинні по можливості найбільш конкретним і визначеним теоретичним чином вказати підстави різноманіття вирішення цих проблем у античному раціоналізмі. При цьому на початку слід розглянути ці проблеми у системі античного філософського раціоналізму, згодом порівнявши отримані результати з аналізом цієї ж проблематики у раціоналізмі античної математики. Тут же ми відзначимо стисло лише моменти, які стосуються суті питання, яке нами заторкується.
Першою і найбільш відомою теоретичною підставою щодо даних питань можуть служити знамениті апорії Зенона Елейського (формально-логічні антиномії руху). Другою, не менш важливою, але, на жаль, дуже рідко враховуваною у існуючій науковій літературі з історії філософії, діалектики, методології науки підставою є математичний атомізм, який виник у вигляді теоретичного узагальнення, модельного відображення і розвитку вчення Левкіппа-Демокрита про атоми і порожнечу (проблема кінечного або нескінченного поділу, існування або відсутності його межі, антиномії безперервного і дискретного). Третьою і теж добре відомою підставою можна вважати математику, астрономію і філософію піфагореїзму (проблема закономірної числової гармонії світу, несумірності, антиномії раціонального та ірраціонального, задачі метризації просторово-часових характеристик рухомого і нерухомого буття). Четвертою – платонізм (розвиток теорії мірних відносин, антиномії співвідношення межі і безмежного, становлення і буття, єдиного і множинного). П'ятою – аристотелізм (антиномії доказового знання, обґрунтування необхідності межі і аксіом, вчення про безмежне стосовно до величини часу і руху, диференціація актуальної і потенційної нескінченності, виникнення з протилежностей, безперервність руху, простору, часу і багато іншого).
Однак, у нашому випадку, мало вказати на безперечну наявність достовірних основ і різноманіття раціональних підходів у античній науці стосовно тієї групи метафізичних і діалектичних проблем, які отримали нову інтерпретацію, когнітивний розвиток і вирішення у наступні епохи - особливо період формування передумов і становлення західноєвропейського раціоналізму. Додатково до цього слід вказати також і шлях інформаційної трансляції ідей зі сфери теоретичних знань античного раціоналізму у філософський і конкретно-науковий зміст методології раціоналізму Нового часу. Однак для зображення цілісного змісту такого теоретико-еволюційного шляху у відношенні кожної конкретної історико-філософської проблеми потрібне спеціальне і доволі непросте дослідження. Тому ми обмежимося лише виділенням головної віхи на цьому шляху. У даному випадку нею виступають, і саме стосовно досліджуваного питання, наукові пошуки Галілео Галілея.
Називаючи наукову творчість цього філософа і натураліста надзвичайно обґрунтованою, але аж ніяк не безперечною, П.П. Гайденко виділяє як начало «формування науки Нового часу» ряд дуже цінних, саме у досліджуваному нами аспекті, теоретичних обставин. Розглянемо їх детальніше.
По-перше, шляхом еволюційної міграції теоретичних ідей, наприклад, аристотелізму, до наукового апарату ренесансної філософії і науки надходили не лише відповідні вчення, принципи, способи доказового міркування і обґрунтування конкретних систем знання, але також і формалізми. Правда, вони часом не мали абстрактно-символічної (формульної) аналітичної форми. Частіше це були змістовні формулювання закономірностей, мірних відносин, якісно і кількісно визначених пропорцій тощо. Скажімо, це стосується аристотелівської “формули швидкості”, «у Аристотеля це була проста пропорційність, у XIV ст. на її місці постає досить складна функція, але основні правила залишаються ті ж самі: при постійній рушійній силі і постійному опорі швидкість є постійною. І навпаки: будь-який рівномірний рух (при незмінному опорі) передбачає незмінну постійно діючу силу» [8, с. 466].
По-друге, навіть при абсолютизованих критично-теоретичних формах опозиції античному раціоналізмові Г.Галілей називав початком власної наукової позиції античну науку. Тобто це аж ніяк не означає повної негації наукових ідей і принципів античності. Навпаки, порівняння оригінальних текстів (античних і ренесансних авторів) переконливо свідчить про факти закономірної системної спадковості у еволюції і розвитку наукових знань, запозичення основних ідей, способів постановки задач і методів їх аналізу, щоправда, з дуже істотною, часом кардинальною модифікацією їх вихідного (античного) теоретичного змісту.
Дуже показова в цьому відношенні гносеологічна позиція Галілея, на розгляді якої нам варто зупинитися більш докладно.
У свій час Н.Наторп і Е.Кассірер переконливо показали, що демонстративна відмова Галілея від теоретичної спадщини аристотелізму аж ніяк не виключала його спирання на інші традиції античної науки, часом діаметрально протилежні, як, наприклад: вчення Платона і Левкіппа-Демокрита.
Дійсно, Галілей прямо заявляв про своє скептичне ставлення до спадщини Аристотеля. «Як багато положень я помітив у Аристотеля (я завжди маю на увазі натуральну філософію), – говорив Галілей – ...які не просто хибні, але хибні так, що істинним є діаметрально їм протилежне» [8, с. 252-253].
Тим часом, це не заважає вченому у багатьох випадках спиратися на ідеї Аристотеля, Платона, Демокрита, деяких інших античних авторів (філософів, фізиків і математиків). Незважаючи на критичне ставлення до великого Стагирита, Галілей високо цінує його і навіть опікується спеціальним дослідженням питання такого змісту: що потрібно для того, щоб бути гарним філософом на зразок Аристотеля?
У контексті нашого дослідження ми торкнемося зв'язку наукової творчості Галілея з ідеями математичного атомізму Демокрита. А саме щодо антиномій: кінцевого і нескінченного, дискретного і безперервного. І при цьому у цілком визначеному аспекті – відносно математично і фізично тлумаченої «порожнечі». До речі, відомо, яку пильну увагу цій проблемі приділяє також Аристотель у своїй «Фізиці». Однак із зазначеної вище причини Галілей звертається до Демокрита при аналізі древньої проблеми про причини зв’язності тіл.
У своїх “Бесідах і математичних доказах” він використовує ідеї математичного атомізму Демокрита щодо ролі і функції «порожнечі» у розв’язанні проблеми зв’язності тіл.
Спочатку Галілей розглядає більш загальні питання, які стосуються проблеми зв’язності, єдності і упорядкованості світу в цілому. Особливо – космологічної моделі Сонячної системи (геоцентричної і геліоцентричної). Він “затіває” наукову суперечку, щоб у діалозі послідовно і системно відобразити аргументацію на користь однієї й іншої «системи світу». Істотним при цьому є окреме твердження, адресоване теоретичним опонентам. Галілей говорить: “Ні ви, ні хто-небудь інший не довели, що світ кінечний і має певну форму, не є нескінченним і необмеженим”.
Він умовно приймає дану тезу як обґрунтовану і говорить: я поступаюся вам поки що, допускаючи, що він є кінечним і обмеженим сферичною поверхнею, а тому повинен мати власний центр.
Однак при цьому виникають природні контраргументи і сумніви такого змісту: наскільки імовірно те, що саме Земля, а не інше тіло, знаходиться в цьому центрі [8, с. 415]. Опонент наводить як аргумент вчення Аристотеля, мотивуючи тим, що в нього, мов, є близько сотні доказів того, що світ кінечний, обмежений і сферичний.
На це Галілей відповідає: що всі ці докази тільки за формою різноманітні. А за змістом зводяться до одного єдиного, базованого на ідеї про рухомість Всесвіту. Якщо ж цю тезу відкинути, то і всі аристотелеві аргументи і докази виявляться спростованими.
У кінцевому рахунку, цей фрагмент діалогу зводиться до проблеми вибору одного з двох суперечних засновків. Але на той момент не було надійних астрономічних даних, які дозволяли б обґрунтовано зробити цей вибір. Ця антиномія стосується того, чи визнати істинним, що:
- Земля міститься в центрі;
або те, що