Реферат: Наукові методи аналізу розміщення прод сил

Вивчення територіальних пропорцій і особливостей розмі­щення виробництва пов'язано перш за все з розмірами території країни та з різноманітністю природних і економічних умов в різ­них її частинах.

Так, на території України основна частка енергетичних, руд­них ресурсів і виробничого потенціалу знаходиться в лівобереж­ній частині, а правобережна і південна частини є менш індустрі­альне розвинуті. В таких умовах особливе значення має визначення раціональних пропорцій у подальшому промисловому розвитку східних, західних і південних регіонів України. Від цього великою мірою залежить економічна ефективність використання природ­них і трудових ресурсів та ефективність капітальних вкладень.

Неабияке значення для раціонального розміщення продуктив­них сил і територіальної організації народного господарства має системний аналіз. Під системним аналізом розуміють сукупність засобів і методів для вивчення складних об'єктів — узагальнених динамічних систем, їх дослідження здійснюється поетапно. На першому етапі після постановки задачі пізнається об'єкт дослі­дження як територіальна соціально-економічна система, визнача­ється мета і робиться підбір критеріїв для вивчення об'єкта як сис­теми. На другому етапі окреслюються межі системи, яка вивча­ється, визначається її структура — складові частини (підсисте­ми), багатство елементів і зв'язків між ними. На третьому етапі складається математична модель системи, визначається ступінь її сформованості. Пізнання об'єкта як системи дає змогу найбільш правильно визначити шляхи його розвитку.

У територіальній організації народного господарства за допомогою системного підходу і системного аналізу пізнаються реально функціонуючі галузеві виробничо-територіальні системи, системи розселення і більш складні їх утворення — ТВК і соці­ально-економічні комплекси (СЕК).

На основі системного підходу визначаються шляхи удоскона­лення розміщення виробництва, розселення і територіальної ор­ганізації невиробничої сфери. Так, наприклад, пізнання галузевих виробничих систем довело необхідність і економічну доцільність формування єдиної енергосистеми країни, єдиної транспортної системи, системи АПК; дозволило більш глибоко проаналізувати їх сучасний стан і науково обгрунтувати перспективи.

Системний підхід до вивчення проблем раціонального розмі­щення продуктивних сил дає змогу широко застосовувати економіко-математичні методи. Серед них найбільшого поширення на­були такі:

• математико-статистичні (одержання кількісної інформації і обробка даних);

• математичне моделювання як формалізований опис явищ і процесів у сфері територіального розміщення виробництва, по­будова відповідних моделей (систем математичного рівняння);

• методи математичного програмування, які застосовуються для вирішення завдань щодо оптимізації розміщення виробничих і соціально-побутових об'єктів тощо.

3. ЗАРУБІЖНІ ТЕОРІЇ РОЗМІЩЕННЯ ВИРОБНИЦТВА

Значна частина зарубіжних вчених не визнає вирішального впливу способу виробництва і суспільного ладу на розміщення продуктивних сил і віддає перевагу природним факторам, гео­графічному середовищу.

Початок розробки теорії розміщення виробництва відноситься до кінця XVIII — початку XIX ст. і був покладений» послідовника­ми Д. Рікардо. Вони вважали, що розміщення промисловості є на­слідком просторового розподілу надлишків сільськогосподарської продукції, яка використовувалась як продовольство для робітників і як сировина для виробництва.

У цей період найбільш відомими в Німеччині та за її межами були теорії І. Тюнена і А. Вебера. Модель І. Тюнена, яка була опублікована в 1826 р. у його праці «Ізольована держава», вважа­лась для свого часу класичною моделлю розміщення сільського господарства. Вона була до певної міри умовною і практично мо­гла бути використана тільки в окремих районах деяких країн За­хідної Європи і в деяких штатах США. Основними передумовами для використання цієї моделі автор вважав такі: 1) існує «ізольо­вана держава»; 2) її центральне місто — єдиний ринок збуту; 3) це місто оточене однорідною рівниною; 4) «ізольована держа­ва» обслуговується тільки одним видом транспорту — гужовим; 5) рівнина заселена фермерами, які забезпечують постачання про­дукції центральному місту; 6) фермери намагаються максимально збільшити прибутки і автоматично пристосовуються до попиту на центральному ринку.

Територія сільськогосподарських земель навколо центрального міста держави розбивалась концентричними кільцями. Для удо­сконалення першого варіанта своєї моделі Тюнен запропонував і другий, в якому покращив транспортні умови. Передбачив і дру­гий ринковий центр менших розмірів та ін.

Основними факторами, які впливали на розміщення фермер­ських господарств, на думку автора, були: віддаль від ферми до ринку, ціна, за якою фермер реалізовував свою продукцію, і зе­мельна рента.

Вказана праця Тюнена за характером її викладу була описо­вою, але економісти пізнішого періоду (Гувер 1935, Льош 1954) і інші, які тієї чи іншою мірою удосконалювали модель Тюнена, використовували її як основу для нормативних моделей.

Схема розміщення виробництва, що її розробив Тюнен 173 роки тому, на даний час докорінно змінилася із-за розвитку транспор­ту, виникнення нової техніки тощо. І все ж таки, як вважають де­які зарубіжні вчені, цю модель в окремих випадках можна вико­ристовувати ще і в наші дні.

Модель А. Вебера (1909) була визнана на цей час найбільш вдалою для розміщення промисловості. У її основі, так само як і в Тюнена, лежить ізольована держава, а природні ресурси, не­обхідні для забезпечення виробництва, знаходяться в концент­ричних зонах, які розташовані навколо визначених ринкових центрів.

Природні ресурси поділяються Вебером на «локалізовані ма­теріали» (мінеральне паливо, руди і т. ін.) та «повсюдні» (вода, пісок, глина і т. ін.). Виходячи із вказаних передумов, автор вва­жав, що економічна вигідність окремих варіантів розміщення бу­де варіювати залежно від постачання і попиту.

Враховуючи неоднорідність умов, підприємець буде розміщу­вати завод у місцях з мінімальними витратами, які визначаються трьома головними факторами розміщення: транспортом, робочою силою і агломерацією чи дегломерацією (розосередженням) об'єк­тів. При цьому враховувалась передумова, що транспортні витра­ти залежать від ваги перевезених матеріалів і дальності переве­зень. Виходячи з цих міркувань, точка мінімальних транспортних витрат повинна знаходитись там, де сума зважених перевезень сировини, яка доставляється на завод, і готової продукції, яка збувається на ринках, буде мінімальною.

З метою удосконалення свої моделі Вебер запропонував «ма­теріальний індекс», який являє собою відношення ваги локалізова­них матеріалів, що поступають на завод, до ваги готової продукції.

Цей індекс дозволяє на основі знаходження пункту мінімаль­них транспортних витрат визначити — чи знаходиться він ближ­че до джерел матеріалів (індекс > 1), чи до ринку збуту (індекс < 1). Важливим є також введення Вебером «робочого коефіцієнта», що характеризує відношення витрат на робочу силу до сумарної ваги матеріалів, які витрачаються, і готової продукції. Він вважав, що в тих виробництвах, де вартість робочої сили висока, цей фактор може вплинути на переміщення промислового підприємства з місця мінімальних транспортних витрат в іншу точку (за умови, що економія питомих витрат на робочу силу компенсує більш високі транспортні витрати).

Значну увагу Вебер приділив агломераційній економії. Він вважав, що вигоди, які забезпечує агломерація, пов'язані з мож­ливістю здобути в цих точках економію від укрупнення виробни­цтва. В той же час він звертав увагу на те, що на певному рівні концентрації виробництва значно збільшуються ціни на земельні ділянки в швидко зростаючих містах, а це стимулює розосере­дженість виробництва.

Слабкі місця в моделі Вебера піддавалися критиці з боку та­ких вчених, як Хаміл, Мозес, Ізард, Александер, Дін, Гувер. В кін­цевих заключеннях критиків робився загальний висновок про те, що веберівська модель розміщення, в якій взято за основу праг­нення до мінімальних витрат, має багато вад із-за її відриву від реальних умов. Але при всьому цьому ряд вчених весь час пра­цював над удосконаленням, перебудуванням моделі Вебера, на­ближенням її до дійсності, до можливості її застосування в різних умовах. І в цьому плані пропонувались різні варіанти.

На першому етапі робіт зарубіжних вчених по розміщенню виробництва більша їх частина була присвячена окремим проблемам. Мета таких досліджень полягала в тому, щоб визначити найбільш вигідне місце розташування одного підприємства.

Менша частина вчених займалась розробкою загальної теорії розміщення господарської діяльності. Початок цьому напряму поклав В. Крісталлер (1933), який розробив теорію центральних місць і обгрунтував її емпіричними даними.

Економічні центри, що забезпечують продукцією свою окру­гу, яка може бути як сільською місцевістю, так і розосереджени­ми поселеннями міського типу, він назвав центральними місця­ми. Ці місця він розподілив за рангами: чим вище ранг, тим більша територія, якій він постачає свою продукцію.

Крісталлер побудував свою систему центральних місць на ос­нові того, що віддаль між сусідніми центрами повинна бути од­наковою, а самі центри розташовані в вершинах рівносторонніх трикутників і відповідно зона збуту має форму правильного шес­тикутника. В подальшому система центральних місць будувалась на принципі того, що в центрі тяжіння трикутника, утвореного трьома рівновіддаленими центрами, має бути розташований центр нижчого рангу. Подальша побудова мережі продовжується доти, доки не будуть визначені мінімальні зони збуту і централь­ні місця нижчого рангу.

Крісталлер підтвердив свою теорію фактичними даними про число, розміри і розміщення центрів тільки на прикладі південної Німеччини.

У 1944 р. і пізніше з'явилися роботи німецького економіста А. Льоша. На відміну від А. Вебера, який намагався знайти місце для підприємства, що забезпечувало б підприємцю мінімальні витрати, А. Льош за основу брав максимальний прибуток.