Реферат: Нейро-ендокринні порушення та можливості їх корекції у хворих з вегетативною дисфункцією

Примітка. * – різниця показників з такими групи порівняння вірогідна (р<0,05).

Для хворих на ВСД характерним було посилення активності центрального контуру регуляції серцевого ритму: зниження варіаційного розмаху ΔХ (активність парасимпатичної ланки ВНС); підвищення амплітуди моди АМ0 (активність симпатичного відділу ВНС), показника адекватності процесів регуляції (ПАПР) (співвідношення між активністю симпатичного відділу ВНС та провідним рівнем функціонування синусового вузла) та індексу напруги Баєвського (ІНБ) (відображає ступінь централізації керування серцевим ритмом, адаптаційно-компенсаторні можливості організму). Зміни всіх показників вірогідні (р<0,05).

Зміни показників КІГ у хворих на НЦД вказували на перенапруження компенсаторних можливостей ВНС: одночасне підвищення тонусу симпатичного та парасимпатичного відділів ВНС, активності автономного і центрального каналів регуляції (збільшення ΔХ, АМ0, ПАПР, (р>0,05) та ІНБ (р<0,05)).

Зниження ΔХ, АМ0 (р<0,05) при одночасному збільшенні ПАПР та ІНБ (р>0,05), характерне для ВВД, відображає неадекватність вегетативної регуляції в цій групі пацієнтів.

ПВН характеризувалась виснаженням регуляторних процесів, що проявлялось одночасним зниженням показників ΔХ, АМ0, ПАПР (р<0,05).

Таким чином, визначення показників ВРС є об’єктивним методом діагностики і диференційної діагностики ВД.

Сомато-статевий розвиток є інтегральним показником стану здоров’я підлітків. За результатами проведеного дослідження визначено, що дисгармонійний ФР за показниками зросту і маси відповідно мали 29,5% та 32,9% хворих з ВСД; 29,4% та 35,2% – з НЦД; 38,8% та 32,1% – з ВВД; 36,3% та 38,8% – з ПВН.

Найбільш високі показники зросту виявлено у 15-річних дівчат, 16 та 17-річних юнаків, які страждали на ВСД, що підтверджує значення інтенсивного росту в розвитку цієї клінічної форми ВД. Достовірне зниження середніх показників зросту спостерігалось у 15-річних дівчат з НЦД та 15, 16 і 17-річних дівчат з ВВД порівняно з практично здоровими. Виявлено значне поширення надмірної ваги тіла та ожиріння в групі НЦД серед 17-річних хлопців і дівчат та 18-річних дівчат; ожиріння І-ІІ ст. Діагностовано у 29,7% обстежених. Навпаки, для групи хворих на ВВД характерною була в середньому нижча маса тіла, порівняно з практично здоровими.

Індекс маскулінізації у хлопців, які страждають на ВСД, ВВД та ПВН був зменшеним порівняно з практично здоровими і у 15 та 16-річних юнаків зміни були вірогідними (р<0,05). Виявлено також вірогідну затримку статевого розвитку у 15-річних дівчат з ВСД, а також у 15 та 16-річних дівчат з ВВД.

Диспропорційний сомато-статевий розвиток при ВСД та НЦД може бути пов’язаний з дисбалансом функції ГГС, при ВВД – з нейро-ендокринними розладами, тривалим гастро-інтестінальним синдромом і дієтичними обмеженнями.

Встановлено, що для хворих на ВСД порівняно з практично здоровими характерним було підвищення середнього рівня СТГ в плазмі крові у юнаків та дівчат відповідно до 1,93±0,17 та 1,66±0,59 нг/мл та зниження рівня ПЛ до 7,2±0,9 та 10,8±1,2 мкг/мл (для хлопців р<0,05).40,0% юнаків з підвищеним СТГ мали зріст, що перевищував середній показник для вікової групи на одну або дві сигми. У хворих на НЦД незалежно від статі виявлено збільшення середнього вмісту СТГ та ПЛ в плазмі крові (р>0,05).85,7% дівчат з підвищеним рівнем ПЛ мали порушення менструального циклу. При ВВД незалежно від статі спостерігалось зменшення середнього рівня ПЛ (для хлопців р<0,05). У юнаків ці зміни супроводжувались також достовірним збільшенням вмісту вТ в плазмі крові до 68,31±2,10 пг/мл (р<0,05). У дівчат з ПВН виявлено підвищення середнього рівня ПГ до 10,12±0,81 мкОД/мл (р<0,05).

При всіх формах ВД, незалежно від статі, середній вміст ЛГ і ФСГ вірогідно не відрізнявся від аналогічних показників у групі порівняння (р>0,05).

Таким чином, при ВД спостерігалось порушення функціонального стану ГГС, що може бути одним із патогенетичних факторів формування клінічної форми хвороби та дисгармонійного сомато-статевого розвитку.

При аналізі результатів УЗД ЩЗ та визначення вмісту гормонів ГТС (ТТГ, FT4) в плазмі крові виявлено, що для всіх форм ВД характерним було збільшення об’єму ЩЗ (р<0,05), що супроводжувалось зниженням середнього рівня FT4 (р<0,05) та підвищенням вмісту ТТГ (р<0,05) порівняно з показниками у групі порівняння, хоча їх значення і не виходили за межі лабораторної норми (0,4-4,2 мОД/л та 10-35 нМ/л відповідно). Це свідчить про участь гормонів ГТС в патогенезі ВД незалежно від її клінічної форми. За даними УЗД ЩЗ структурні зміни в ЩЗ виявлені у 31,6% осіб основної групи, при цьому найчастіше (28,0%) діагностовано еутиреоїдний зоб (І ст. – 82,8%, ІІа ст. – 17,2%).

Найбільш часто ураження ЩЗ діагностовано у хворих на ВВД та ПВН (41,9% і 50,0% відповідно). При цих же формах виявлена висока частота зобу ІІа ст. (9,3% і 16,7% відповідно), аутоімунного тиреоїдиту (6,9% і 8,3%). У хворих на ВСД і НЦД зміни в ЩЗ виявлені у 21,5% та 36,6% обстежених відповідно. В цих групах переважав еутиреоїдний зоб І ст. (17,7% і 32,4% відповідно).

Стан субклінічного гіпотиреозу (помірне підвищення рівня ТТГ від 4,01 мОД/л при нормальних значеннях FТ4) виявлено у 10,9% пацієнтів з зобом ІІа ст., що свідчить про необхідність додаткового спостереження за такими хворими з метою профілактики клінічної маніфестації гіпотиреозу.

Аналіз вмісту 5НТ в плазмі крові у 103 юнаків з ВД порівняно з таким в групі порівняння (727,9±31,1 нмоль/л), виявив зниження (р<0,05) його рівня до 625,9±19,2, та 639,8±25,0 нмоль/л відповідно при незначних і помірних проявах ВД (<50 балів за А.М. Вейном, 2000 р). Підвищення (р>0,05) вмісту 5НТ до 758,4±32,0 нмоль/л відмічено при значній вираженості ВД (>50 балів за Вейном). Це підтверджує участь 5НТ в генезі хвороби та більш вагомий вплив інших нейрон-ендокринних факторів при значних проявах захворювання.

Найбільш виражене зниження (р<0,05) рівня 5НТ в плазмі крові виявлено при ВД з частими цефалгіями (496,06±20,23 нмоль/л), гіпотензією (482,92±19,1 нмоль/л). Зменшення вмісту 5НТ (600,7±29,1 нмоль/л, р<0,05) також було характерним для юнаків з ВД й ознаками інтроверсії (сором’язливість, відлюдність, схильність до самоаналізу, соціальна пасивність), більшість з яких (87,5%) мали підвищений ризик виникнення депресії, соціальної дезадаптації (45,2%), що вказує на важливу роль серотоніну в формуванні девіантних форм поведінки.

Враховуючи значну поширеність серед обстежених гіпертензивного синдрому (29,35%) та тривожно-депресивних розладів (37,1%) було проведено лікування, спрямоване на провідний клінічний синдром. Першу групу склали хворі з гіпертензивним синдромом, для корекції якого використовували кардіоселективний бета-блокатор бетаксолола гідрохлорид (Локрен). Локрен призначався по 10 мг один раз на добу зранку впродовж 2-3 тижнів. Другу групу склали хворі з тривожно-депресивними розладами, для лікування яких використовували Геларіум Гіперікум. Геларіум Гіперікум призначався по 1 драже тричі на добу протягом 28-30 днів. Ефективність лікування в обох групах оцінювалась за динамікою показників ВРС (табл.4), а в ІІ групі ще й за госпітальною шкалою депресії (HADS).

Як видно з даних таблиці 4, лікування Локреном супроводжувалось вірогідним збільшенням парасимпатичного впливу на ВРС (за показниками SDNN та RMSSD) і вірогідним зменшенням симпатичного (за показниками LF, LFn). При цьому суттєво зменшувалось співвідношення симпатичної дії до парасимпатичної (р<0,05). Побічної дії препарату не виявлено.

Таблиця 4. Динаміка показників ВРС під впливом лікування Локреном та Геларіумом Гіперікумом

Показники ВРС	Локрен, n=20		Геларіум Гіперікум, n=17
	До лікування, M±m	Після лікування, M±m	До лікування, M±m	Після лікування, M±m
NN (мс)	632±18	644±21	653±19	649,4±16,3
SDNN (мс)	37,1±1,9	45,9±1,7*	36,4±2,6	34,7±2,4
RMSSD (мс)	45,3±2,7	49,4±1,8	47,3±3,5	45,7±3,1
pNN50 (%)	24,1±2,2	27,4±2,1	24,1±2,6	23,8±2,2
LF (мс2)	385±41	274±32*	373±41	484±31*
LFn (%)	37,9±1,4	33,7±1,6*	35,6±1,6	38,8±1,2
HF (мс2)	637±38	727±39	684±62	641±34
HFn (%)	62,3±1,7	67,3±1,1	64,4±1,5	61,1±1,1
LF/HF	0,60±0,08	0,37±0,07*	0,55±0,04	0,75±0,03*

Примітка. * – різниця показників вірогідна (р<0,05)

Слід зазначити, що повідомлень з приводу використання Локрену при ВД з гіпертензивним синдромом у підлітків нами не знайдено. Отже, попередні дані про вплив Локрену на показники ВРС при гіпертензії диктують необхідність подальшого вивчення дії препарату у хворих цієї вікової групи.

Після курсу лікування Геларіумом Гіперікумом середній бал вираженості депресії за шкалою HADS знизився з 18,9±2,3 до 11,4±1,7 (р<0,05). Динаміка клінічних проявів ВД наведена на рис.2.

Монотерапія Геларіумом Гіперікумом протягом 28-30 днів сприяє значному зменшенню клінічних проявів з боку серцево-судинної системи (на 62,5%), ШКТ (на 56,2%), сечовидільної системи (на 31,2%), а також зменшенню частоти респіраторного синдрому (на 25,0%), головного болю (на 18,7%). За даним ВРС Геларіум Гіперікум сприяє підвищенню тонусу симпатичної ланки ВНС, про що свідчить вірогідне підвищення середніх показників LF та LF/HF (р<0,05).

???.2. ???????? ????????? ??????? ?? ? ?????????? ????????? ?????????? ó?????????, %

Побічна дія препарату у вигляді шкірних алергічних проявів (кропивниця, уртикарії) мала місце у 1 хворого і з’явилася на 6-7 день від початку лікування. У зв’язку з цим подальше лікування Геларіумом Гіперікумом у нього було припинено.

Висновки

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення науково-практичного завдання клінічної медицини, що полягає у покращенні діагностики та лікування ВД в юнацькому віці шляхом визначення нейро-ендокринних змін, стану вегетативних механізмів регуляції та психологічних особливостей особистості, а також застосування бетаксолола гідрохлориду в лікувально-профілактичних програмах при ВД з гіпертензивним синдромом та Геларіума Гіперікума при ВД з тривожно-депресивним синдромом.

1. Поширеність ВД серед обстежених осіб юнацького віку становить 35,6%. Найчастішою формою є ВСД (40,5%), рідше діагностуються НЦД (31,5%) і ВВД (24,1%). ПВН виявлено у 3,9% хворих. Акцентуації особистості виявлені у 68,0% обстежених, переважно збудливих типів – епілептоїдного, істероїдного, гіпертимного (16,8%, 11,2% і 11,6% відповідно), що створює підґрунтя для розвитку ВД і диктує необхідність обов’язкової участі психолога в лікувальному процесі.

2. Визначення показників ВРС є об’єктивним методом діагностики і диференційної діагностики ВД, всі форми якої проявляються втратою або значним ослабленням зв’язків між окремими показниками тонусу парасимпатичної ланки ВНС та між показниками парасимпатичної та симпатичної дії, що свідчить про наявність синдрому дезадаптації.