Реферат: Необходимая оборона (ст. 35, 36 УК Украины)

Таким чином, вся обстановка події давала Чуднову достатньо підстав вважати, що він зазнає реального нападу, і він не усвідомлював і не міг усвідомити помилковості свого перепущення.

Саме тому Верховний Суд СРСР скасував вирок обласного суду, що засудив Чуднова за навмисне вбивство. Були скасовані і всі інші судові рішення. Справа була закрита та визнано, що Чуднов не може нести відповідальності за акт уявної оборони у силу свого добросовісної помилки, викликаної неправомірною поведінкою потерпілого16 .

Якщо особа заподіює шкода, не усвідомлюючи нереальності уявності посягання, але за обставинами справи повинна була і могла це усвідомлювати, дії такої особи підлягають кваліфікації по статтях кримінального кодексу17 .

Отже, уявна оборона є результатом сумлінної помилки того, хто обороняється, про наявність, реальність чи дійсність суспільно небезпечного нападу, тому відповідальність за уявну оборону визначається в залежності від наявності або відсутності вини такої особи.

РОЗДІЛ 3. ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОМІРНОСТІ ЗАХИСТУ ВІД СУСПІЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНОГО ПОСЯГАННЯ ПРИ НЕОБХІДНІЙ ОБОРОНІ.

Захист яких-небудь інтересів шляхом заподіяння шкоди не нападаючому, а третім особам не є актом необхідної оборони. При здійсненні акта необхідної оборони не потрібно, щоб у результаті захисту шкода була заподіяна особі нападаючого. Шкода може бути заподіяний і його майновим інтересам. Захист при здійсненні акта необхідної оборони може виражатися в різноманітних формах заподіяння шкоди нападаючому: у позбавленні життя, заподіянні тяжких або легких тілесних ушкоджень, нанесенні ударів, у позбавленні волі, у знищенні, пошкодженні майна, за допомогою якого відбувається злочинне посягання на потерпілого, в ушкодженні майна (наприклад, костюма), що було пов'язано з заподіянням шкоди особі нападаючого. Звичайно здійснення необхідної оборони безпосередньо пов'язано з заподіянням тієї або іншої шкоди особі нападаючого.

Особливістю захисту при необхідній обороні є його активний характер, що виражається в заподіянні шкоди нападаючому. Тому захист, що виражається лише у відбитті нападу, відбитті наносимого удару, не є ще здійсненням права необхідної оборони18 . Заподіяння шкоди третій особі виключає в діях особи, що обороняється, необхідну оборону і мова може піти про крайню необхідність (дивись додаток №1).

Таким чином, у законі говориться про заподіяння шкоди особі, що посягає, але саме посягання не пов'язується жорстко з поведінкою тільки однієї людини.

Оборона припустима з метою захисту будь-яких законних прав і інтересів, в тому числі власних. Права громадянина перераховані в розділі 2 Конституції України, виходячи з положень якого охорона інтересів людини в наш час має для кримінального права більше значення, ніж охорона інтересів держави і суспільства.

Так, істотні зміни в даному питанні відбулися після прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України. Стаття 3 Конституції України визнала, що “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека є найвищою соціальною цінністю.” Однак слід зазначити, що при посяганні на честь і гідність громадянина необхідна оборона може мати місце лише у виняткових випадках, коли мова йде про нанесення образи дією або спробі вселюдно виставити написані або надруковані наклепницькі зведення про потерпілого.

Українське кримінальне законодавство визнає право оборони не тільки за тим, хто піддається нападу, але і за будь-якою третьою особою, що є свідком злочинного посягання на інтереси влади, особи і майнові інтереси.

У третьому абзаці постанови Пленуму ВР СРСР від 16 серпня 1984 р. відзначено, що в деяких випадках "суди неправильно вважають, що громадяни вправі здійснювати необхідну оборону лише при посяганні на них самих, тоді як законодавство про необхідну оборону поширюється і на випадки захисту інтересів Радянської держави, соціалістичної власності, суспільного порядку, життя, честі і гідності інших громадян"; також слід підкреслити той факт, що встановлювати згоду потерпілого на такий захист третіми особами не потрібно.

Пленум Верховного Суду СРСР у п. 6 постанови від 16 серпня 1984 р. зазначив, що не може бути визнано такою, що знаходилася у стані необхідної оборони, особа, що намірено спонукало напад, щоб використати його як привід для вчинення протиправних дій (розв'язування бійки, вчинення розправи, акту помсти тощо). Вчинене в таких випадках повинне кваліфікуватися на загальних засадах.

Мета запобігання або припинення посягання виступає як необхідний елемент захисту правових інтересів. У противному випадку, якщо заподіяння шкоди тим, хто обороняється, здійснюється не з метою захисту державних, суспільних інтересів, інтересів і прав людини, то буде мати місце неправомірне заподіяння шкоди.

Захист не повинен перевищувати меж необхідності оборони, тобто не знаходитися у явній невідповідності з характером і небезпекою посягання. Цю ознаку можна назвати розміром посягання і обраного способу захисту.

Вимога, щоб при необхідній обороні не було заподіяно злочинцю більш тяжкої шкоди, чим та шкода, якої при цьому уник потерпілий, украй полегшило б учинення злочинів і власне кажучи означало б повну ліквідацію права на необхідну оборону. Інтереси правомірного захисту при обороні повинні визначатися інтенсивністю нападу і характером інтересу, що захищається.

Питання про те, чи була дійсна необхідність використовувати для оборони застосований засіб, вирішується судом на базі оцінки всіх обставин у сукупності. При цьому суд не може не враховувати і характеру інтересів, що захищаються, тобто ступеня небезпеки самого посягання.

Однак при необхідній обороні не можна говорити про пропорційність зусиль, що додаються при нападі, зусиллям, що додається при захисті. І законодавець у даній ситуації повинний поставити останнього у свідомо вигідне положення, щоб збільшити його шанси на "перемогу".

Однак відзначається, що захист визнається правомірним, якщо він явно не перевищує посягання або якщо запобігти посяганню явно не можна або важко шляхом заподіяння меншої шкоди, ніж фактично заподіяна шкода. Звідси випливає, що саме характер і небезпека посягання визначають межі припустимої шкоди при необхідній обороні.

Тому для правильного вирішення питання про межі необхідності, потрібно оцінювати усі обставини справи в сукупності, а саме:

1) засоби, застосовувані при нападі;

2) стрімкість нападу і спосіб посягання;

3) на що посягає злочинець і важливість об'єкта посягання;

4) сили і можливості злочинця довести до кінця задуманий злочин;

5) сили і можливості особи, яка обороняється, його вік і фізичні сили;

6) засоби, застосовувані особою, яка обороняється.

При вчиненні посягання групою осіб той, хто обороняється має право застосувати до будь-кого з нападаючих такі засоби захисту, що визначаються небезпекою і характером дій усієї групи, в тому числі, при нападі навіть і неозброєної групи осіб дозволяється використовувати зброю як засіб необхідної оборони (ч. 5 ст. 36 КК України).

Частина третя статті 36 КК України встановлює, що "перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне за собою відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 цього Кодексу”, а саме “умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця” (ст. 118 КК України), чи умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124 КК України).

Слід відмежувати стан необхідної оборони від стану психологічного афекту, тобто стану сильного душевного хвилювання. Афект страху є реакцією самозахисту. Він виникає від небезпеки посягання, що сприймається як загроза найбільш важливим благам, наприклад, життя. Оцінка небезпеки може бути перебільшеної, тобто помилкової. У цьому випадку особа не підлягає кримінальній відповідальності і допущене перевищення меж необхідної оборони не може вважатися навмисним (ч. 4 ст. 36 КК України). Наприклад, убивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання під впливом вчиненого насильства, може бути кваліфіковане як убивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК України).

У двох випадках заподіяння тяжкої шкоди особистості при перевищенні меж необхідної оборони розглядається як самостійний злочин. Це убивство при перевищенні меж необхідної оборони (ст.118 КК) і заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 124 КК). За ці злочини передбачені значно більш м'які санкції в порівнянні із санкціями за відповідні злочини, зроблені поза зв'язком із необхідною обороною, що викликано їх мотивом (прагнення до захисту), метою (припинення посягання), з тим, що ці злочини мають у визначеній мірі змушений характер і відбуваються під впливом страху, для надійності припинення посягання. Доцільно було б у ряді випадків перевищення меж необхідної оборони орієнтувати суд на застосування умовного осуду або на мотивоване зниження покарання нижче нижчої межі каральної санкції.