Реферат: Облаштування післявоєнного світу

в) Репарації. За умовами Версальського договору винуватцями війн були оголошені Німеччина та її союзники, їм було призначено виплат репарацій. Сума репарацій була визначена лише в 1921 р. на Лондонській конференції і становила 132 млрд. золотих марок. Франція отримал52%, Англія -22%, Італія -10% від загальної суми.

г) Демілітаризація Німеччини. Вєрсальський договір забороняі загальну військову повинність у Німеччині, не дозволяв їй мати підводний флот, військову і морську авіацію. Кількісний склад армії, який формувався на основі вільного найму, не міг перевищувати 100 тис. чоловік3. Створення Ліги Націй

Боротьба навколо створення Ліги Націй. На необхідності створення Ліги Націй наполягав, перш за все, американський прези­дент В. Вільсон, який вважав це за попередню умову ведення перего­ворів. Про необхідність створення всесвітньої організації держав, зав­даннями якої були б контроль за дотриманням міжнародного права, запобігання війнам та забезпечення незалежності всіх народів світу, президент США зазначив у 14-му пункті програми післявоєнного ми­рного врегулювання.

Він вбачав у Лізі Націй єдиного гаранта майбутнього миру і розгля­дав її як інструмент посилення міжнародного впливу США. Вільсон пропонував через Лігу Націй вирішувати питання про колишні воло­діння Османської імперії та долю німецьких колоній.

Його пропозиції зіштовхнулись із запереченням, особливо з боку британських делегатів. Засідання Ради десяти відбувалось в атмосфері нескінченних суперечок. Поповзли чутки, що Вільсон збирається зали­шити конференцію. «Здавалось, що все пішло прахом», - записував у кінці січня помічник президента. Чимало зусиль довелось докласти для того, щоб погодити компромісний проект Статуту Ліги Націй.

Основна мета діяльності. Згідно з Статутом, основна мета нової організації була визначена як «розвиток співробітництва між народами і гарантування миру та безпеки». Проте Сенат США взяв курс на самоізоляцію від європейських справ і відмовився ратифікувати угоду про вступ США до Ліги. США не бажали зв'язувати себе ніякими міжнародними зобов'язаннями. Без економічної та військової могутності США Ліга Націй виявилась надто слабкою організацією. Провідна роль у її діяльності належала Англії та Франції.

Організаційні основи. Основними органами Ліги Націй були Асамблея, Рада та Секретаріат. Місцем для перебування цих орга­нів була вибрана Женева. Держави мали право вийти з Ліги Націй за власним бажанням, вони також могли бути виключені з неї через будь-які серйозні причини.

Практично ж Ліга Націй не стала універсальним інструментом для підтримки миру та запобігання міжнародним конфліктам, хоча стаття 16-а її Статуту передбачала застосування економічних та політичних санкцій проти агресора. Вона не змогла зупинити розв'язання Другої світової війни. Спадкоємницею Ліги Націй стала Організація Об 'єд­наних Націй (ООН), створена в 1945 р.

Мирні договори із союзниками Німеччини

На конференції були вироблені основні принципи мирних договорів із союзниками Німеччини - Австрією, Болгарією, Угорщиною та Ту­реччиною. За їх умовами були зафіксовані державні кордони, пов'язані з утворенням нових національних держав у Центральній та Швденно-Східній Свропі: Австрії, Угорщини, Польщі, Чехословаччини, Королів­ства сербів, хорватів і словенців.

Договір з Австрією. За умовами Сен-Жерменського договору з Австрією, підписаного 10 вересня 1919р., колишня Австро-Угор-ська монархія припинила своє існування.

Частина Південного Тіролю переходила до Італії, Чехія та Мора­вія стали частиною нової держави - Чехословаччини, Буковина пере­давалась Румунії (всупереч рішенню Народного віче від 3 листопада 1918 р. про її возз'єднання з Радянською Україною). Австрія могла мати 30-тисячну армію, її флот переходив до союзників. Заборонялось об'єднання Австрії та Німеччини. «Особливою декларацією» заборо­нялись будь-які політичні та економічні зв'язки Австрії з Угорщиною до того часу, доки остання не визнає умови мирного договору.

Договір з Болгарією. За умовами мирного договору з Болгарією, підписаного 27 листопада 1919 р. в Непі, частина її території відійшла до Королівства сербів, хорватів і словенців, а також РумуніїПівденна Добруджа лишилась у складі Румунії. Болгарію позбавили виходу в Егейське море. Чисельний склад армії обмежувався кількістю

Договір з Угорщиною. 4 червня 1920 р. у Великому Тріанонському палаці Версаля було підписано мирний договір із Угорщиною, зa яким Хорватія, Бачка й західна частина Банату передавались Королівству сербів, хорватів і словенців; Трансільванія та східна частина Банату - Румунії; Словаччина і Закарпатська Україна - Чехословаччині. Угорщина могла мати армію до 35 тис. чоловік і повинна буласплачувати репарації переможцям.

Договір із Туреччиною. Севрський договір, укладений державами-переможницями з Туреччиною 10 серпня 1920 р., зафіксував поділ Османської імперії, яка втрачала близько 80% своїх володінь (Па­лестину, Трансіорданію, Ірак, Сирію, Ліван та інші території).

Зона чорноморських проток контролювалась країнами Антанти (головним чином Англією). Протоки були демілітаризовані, а будь-які нечорноморські держави отримували право на проходження через них своїх військових кораблів. Туреччина, якій лишили частину півостро­ва Мала Азія та смужку європейської території з містом Константи­нополем, власне, опинилась у становищі колоніальної залежності.

В цілому, договори країн Антанти із союзниками Німеччини мали суперечливий характер і приховували в собі причини майбутніх конфліктів.

Українське питання на конференції

Боротьба УНР за міжнародне визнання. В умовах формуван­
ня державності для України в 1917-1920 рр. винятково велике значення
мали відносини з іноземними державами.

Керівники Центральної Ради домагались офіційного визнання Ан­тантою Української Народної Республіки. Проте Антанта щодо Укра­їни проводила двоїсту політику.

З одного боку, вона повністю підтримувала білогвардійський рух. Одночасно ж, намагаючись утримати УНР від переговорів із Німеччи­ною, Франція та Англія у грудні 1917р. визнали уряд УНР, проте допо­моги від них у складних умовах війни Україна так і не отримала.

Підписання Брестського договору. У цій складній зовнішньо­
політичній ситуації, для зміцнення свого авторитету на міжнародній
арені й дипломатичного визнання іншими державами, УНР почала
шукати зближення з Німеччиною. 9 лютого 1918р. між УНР, Німеччи­
ною та її союзниками був підписаний у Бресті мирний договір.

Згідно з договором УНР, повністю відокремившись від Росії] була визнана державами Центрального блоку. За цим договором припиня­лась війна між Україною та державами Центрального блоку. Німеччи­на й Австро-Угорщина зобов'язувались надавати допомогу Україні. З іншого боку, уряд УНР зобов'язувався постачати для Німеччини й Австро-Угорщини продовольчі товари.

Брестський договір був великим успіхом молодої української дер­жави і поклав початок у міжнародному правовому визнанні України Україну визнало чимало держав, проте вона не змогла на­лагодити (не з своєї вини) нормальні відносини з країнами, від яких багато в чому залежала її доля, - Радянською Росією і Польщею.

Значно ускладнилось становище України при появі на півдні країни військ Антанти. Після поразки держав німецько-австрійського блоку Антанта прагнула контролювати розвиток подій на всіх територіях, залишених військами противника. Однак вторгнення військ Антанти в Україну не сприяло розв'язанню жодного із питань, навколо яких точилась жорстока боротьба.

Участь української делегації в роботі конференції. Не змогла вирішити їх і Паризька мирна конференція, куди в січні 1919р. прибу­ла об'єднана делегація УНР і ЗУНР. При цьому посли обох українських держав діяли самостійно.

а) Позиція Антанти. Жодна із делегацій не мала підтримки від
країн Антанти. Особливо ворожою щодо ЗУНР була позиція Франції,
зацікавленої у зміцненні Польщі як противаги Німеччині на Сході.

б) Позиція Польщі. Зі свого боку, польська делегація намагалась
переконати учасників конференції в тому, що утворення незалежної
Української держави цілком в інтересах німців та австрійців, що укра­
їнці охоплені пробільшовицькими настроями.

в) Доля Східної Галичини. У червні 1919р. представники
Антанти на Паризькій конференції визнали права Польщі на окупацію
Східної Галичини. При цьому зауважувалось, що поляки в цьому
регіоні будуть управляти тимчасово і нададуть краєві автономію.
Остаточно доля Східної Галичини мала вирішитись у майбутньому.