Реферат: Окремі питання отримання за кордоном доказів у цивільних та комерційних справах

Проводячи паралель з визнанням іноземних судових рішень (exequatur), звернемося до судової практики, наведеної в літературі. Зокрема, у справі Munzer, окрім інших умов визнання дійсності іноземного судового рішення, Касаційний Суд Франції визначив і законність процедури розгляду справи іноземним судом. Відповідна умова сприймалася останнім як необхідність дотримання при винесенні рішення по суті процесуальних норм відповідного правопорядку.

Проте зазначене тлумачення законності процедури в подальшій судовій практиці було відкинуто у справі Bachir, у постанові по якій запропоновано оцінити законність іноземної судової процедури виключно в рамках поняття міжнародного публічного порядку, а також виходячи з принципу дотримання права на захист.

Іншим передбаченим главою IIКонвенції способом отримання доказів за кордоном є одержання доказів дипломатичними службовцями, консульськими агентами та уповноваженими. У Законі про ратифікацію Конвенції Україна зробила застереження щодо виключення застосування положень глави II Конвенції, за винятком статей 15, 20, 21, 22. Таким чином, використання цього способу отримання доказів на території України є значно обмеженим.

Зазначений спосіб отримання доказів за кордоном, порівняно із судовим дорученням, є другорядним — не стільки в силу порядку викладення в рамках Конвенції, скільки з причин більшої залежності від розсуду держави, на території якої знаходяться відповідні докази або збирається доказова інформація. Численні застереження, що супроводжують використання такого способу отримання доказів, значно знижують його ефективність. Зокрема, за ч. 2 ст. 15 Конвенції договірна Держава може заявити, що докази можуть збиратися дипломатичними службовцями або консульськими агентами, лише якщо згода на це надана на підставі їхніх звернень або звернень від їхнього імені до відповідного органу, визначеного Державою, яка робить таку заяву.

Проте, незважаючи на наявність значного переліку перешкод у використанні даного способу отримання доказів за кордоном розглянемо порядок його реалізації на підставі положень Конвенції.

Перш за все варто відзначити, що звернення до консульських агентів для отримання доказів за кордоном було передбачено вже в гаазьких конвенціях з питань цивільного процесу 1905 та 1954 років. Конвенція 1970 року істотно не змінила їх роль, проте була зроблена спроба посилити ефективність доказової діяльності таких суб'єктів. У цілому, корисність застосування «консульського» способу отримання доказів за кордоном подвійна: по-перше, консульський агент при виконанні доручень національного суду використовує процедуру for, а, по-друге, цей спосіб характеризується відсутністю витрат (або їх незначним розміром), що також є досить суттєвим. При цьому повноваження консульського агента по отриманню доказів на території іноземної держави обумовлені, з одного боку, рамками доручення, одержаного ним від свого національного суду, а з іншого — відсутністю в його діях примусу та наявністю «пасивного» або «активного» дозволу компетентних органів держави місця отримання доказів.

Дещо іншим є питання отримання доказів за кордоном уповноваженими особами. Введення інституту останніх, серед інших механізмів отримання доказів за кордоном, є нововведенням Конвенції у зв'язку з побажаннями США.

Так, ст. 28 (b) Федеральних правил цивільного судочинства США дозволяє суду, який розглядає справу по суті, призначити за клопотанням однієї із сторін будь-яку особу з метою отримання доказів як на території США, так і за їх межами.

Конвенція практично ні в який спосіб не обмежує використання даного інституту додатковими умовами. Вона не містить яких-небудь обов'язкових норм стосовно вимог до кваліфікації та якісних характеристик уповноважених, яких суди обирають за власним розсудом, з урахуванням клопотання сторін.

Наприкінці варто відзначити, що безперечною зручністю використання інституту уповноважених осіб для країн загального права, у більшості яких процесуальне право передбачає таку можливість, є, як і у випадку з консульськими та дипломатичними агентами, спрощеність адаптації результатів, отриманих уповноваженими особами при збиранні доказів за кордоном, до національної процедури. Звісно, уповноважені особи у своїй діяльності керуються правом forprocessus, що виключає можливі конфлікти з правом держави, на території якої здійснюються відповідні дії щодо отримання доказів. Відсутність примусу в їх діяльності виключає також необхідність дотримання уповноваженим процесуальних обмежень, що передбачені в державі «виконання». Зокрема, на нього не поширюються імперативні приписи щодо імунітету свідків у випадку, коли право forprocessusприпускає отримання показань свідків у конкретному випадку, а останні згодні їх надати.

Дослідження основних механізмів виявлення та збору доказів за кордоном, передбачених у Гаазькій конвенції, не вичерпує всієї проблематики, зокрема, актуальними залишаються питання виключності Конвенції, співвідношення з національними засобами отримання доказів. Однак використання зазначених механізмів на сьогодні видається практично єдиним ефективним способом офіційного збору за кордоном доказової інформації.

Література:

1. Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України. — К., 2005; Проблеми науки гражданского процесуального права / В. В. Комаров, В. А. Бигун, В. В. Баранкова; Под ред. проф. В. В. Комарова. — X.: Право, 2002.

2. Молчанов В. В. Собирание доказательств в гражданском процессе. — М., 1991;

3. Решетникова И. В. Доказательственное право в гражданском судопроизводстве — Екатеринбург, 1997;

4. Треушников М. К. Судебные доказательства — М, 1997. — С. 37—38;

5. Медведев И. Г. Письменные доказательства в частном праве России и Франции. — СПб.: Юридический центр Пресс, 2004. — С. 266—276.

6. Нешатаева Т. Н. Международное частное право и международный гражданский процесс: Учебный курс в трех частях. — М.: ОАО «Издательский дом «Городец», 2004. — С. 501.