Реферат: Органи місцевого самоуправління на Вінниччині в роки фашистської окупації (1941-1944)
Після вторгнення на територію України гітлерівці приступили до реалізації розроблених ще до початку агресії планів, згідно з якими передбачалося впровадження тут нового територіального поділу, адміністративного устрою і організації влади.
Зокрема, окуповані області були поділені на дві частини: зону цивільного і зону військового управління. Перша у політико-адміністративному відношенні підпорядковувалась імперському міністерству у справах окупованих східних областей. Друга, за винятком питань економічного грабунку, підлягала Головному командуванню сухопутних військ Вермахту (ОКХ).[1]
17 липня 1941 року Гітлер підписує наказ про введення цивільного управління на окупованих східних територіях.[2] Міністерство у справах окупованих територій на Сході очолив Альфред Розенберг. Необхідність введення нової системи управління, адміністративно-територіального поділу на окупованій території і, фактично, напрямки діяльності окупаційної адміністрації були обгрунтовані і визначені Гітлером на нараді, що відбулася в ставці Верховного головнокомандуючого 16 липня 1941 року, де він виголосив: «Тепер перед нами стоїть завдання розрізати територію цього величезного пирога так, як це нам потрібно, з тим щоб зуміти: по-перше, панувати над нею, по-друге, управляти нею, по-третє, експлуатувати її»[3] . Апарати «східного» міністерства і підлеглого йому рейхскомісаріату Україна відповідали цим поставленим цілям.
Українські землі, де здійснювалося цивільне управління, були «поділені» між польським генерал-губернаторством, Румунією та рейхскомісаріатом України.
Рейхскомісаріат охоплював основну частину українських земель і складався з шести генеральних округів (генералбецирків): 1. «Волинь» (центр – м. Рівне). До нього входили Рівненська, Волинська, Кам'янець-Подільська (нині Хмельницька) області, а також південні райони Брестської і Пінської областей БРСР. 2. «Житомир» (центр – м. Житомир) включав Житомирську область, північні райони Вінницької з Вінницею і південні райони Поліської області БРСР з Мо-зирем. 3. «Київ» (центр – м. Київ). До цього округу увійшли Київська (в тодішніх кордонах) і Полтавська області. 4. «Миколаїв» (центр – м. Миколаїв), куди входили Миколаївська (без західних районів) і Кіровоградська області. 5. «Таврія» (центр – м. Мелітополь): лівобережні південні райони Херсонської, Запорізької областей і Крим. 6. «Дніпропетровськ» (центр – м. Дніпропетровськ): власне Дніпропетровська і частина Запорізької області.[4]
Генералбецирки поділялися на 114 крайзгебітів (округів), які включали в себе 431 район. Виділялися 5 крайзгебітів «міського типу». Іншими містами керували штадткомісари, невеликими — ортскомісари, на чолі відповідних комісаріатів. Керівником (гебітскомісаром) Вінницького Гебіту було призначено Маргенфельда, він також займав посаду штадткомісара міста Вінниці.[5] Вінниччина в адміністративному плані була розділена між рейхскомісаріатом України (частина земель з м. Вінницею входила до генералбецирку Житомир) та Румунією (південні і південно-західні райони по лінії Могилів-Подільський-Жмеринка-Бершадь – так звана «Трансністрія»)[6]
Кордони колишніх районів і общин були збережені, оскільки це влаштовувало окупантів з адміністративної і господарської точки зору, а також тому, що населення звикло до них. Як виняток, з'являлися відхилення, наприклад, там, де ситуація, пов'язана з рухом Опору, вимагала втручання кількох місцевих комендатур. Тоді для забезпечення єдності керівництва боротьбою проти партизанів і підпільників і адміністративного з одного утворювали два райони, а їх кордони проходили по кордонах місцевих комендатур.
Окрім німецького окупаційного апарату, на захопленій територіїУкраїни були створені органи місцевого «самоуправління».
Сільські, общинні, районні і міські управи (управління) організовувались одразу по всій зоні німецької адміністрації. На чолі районів стояли начальники райуправ, общинами управляли бургомістри. Оскільки в сільську общину входило кілька сіл, то під общиною мається на увазі об'єднання сіл (територія колишньої сільради), в кожному з яких «працювали» старости.
В руках начальника райуправи (районного управляючого) знаходилося загальне керівництво районом. Він ніс політичну відповідальність за всі підлеглі йому місцеві заклади, господарство і управління, повинен був забезпечувати «спокій і безпеку» на підпорядкованій території, боротися з проявами саботажу, диверсіями, непокорою окупаційній владі, організовувати «вилучення» продукції для рейху та задовольняти потреби армійських підрозділів.[7]
Керівник району призначався і звільнявся з посади за пропозицією коменданта місцевої комендатури чи гебітскомісара. Цю посаду займали здебільшого люди, які вже зарекомендували себе «політичне надійними» і активними прибічниками окупантів. Особливих проблем з формуванням районних управ не спостерігалося, їх склад був досить різношерстним, хоча при комплектуванні виконавчого апарату (відділів і управлінь) гітлерівці намагалися добирати працівників з колишніх службовців чи осіб, які були знайомі з роботою цих органів.
Одразу після окупації Вінниці було створено Вінницьку обласну управу. Вона почала функціонувати з 9 серпня 1941 року.[8] Головою обласної управи було призначено головного інженера медінституту Бернарда Сидора Фадійовича, який народився 28.2.1878 року в с.Борівка Вінницького району.[9] Його заступником – професора Качеровського Миколу Олександровича (1887 р.н.), уродженця с. Зеленче Проскурівського району. Для забезпечення керівництва області при Вінницькій обласній управі станом на 18 серпня 1941 року було утворено такі відділи:[10]
1. Адміністративний з бугалтерською групою (очолюваний професором Чорногоровим Євгеном Анатолієвичем).
2. Шкільний (очолюваний професором Серафимовичем-Вовчком Василем Олександровичом).
3. Фінансовий ( очолюваний професором Каспровським Анатолієм Петровичом).
4. Агрономічно-зоотехнічний. (очолюваний професором Рурінкевичем).
5. Технічно-шляховий (очолюваний професором Бросманом Фердинандом Леопольдовичем).
6. Торговельно-промисловий. (очолюваний професором Тимчаком Савою Іовичем).
7. Планово-статистичний (очлюваний професором Любомським Віктором Микитовичем).
8. Землевлаштування (очолюваний професором Кунілакісом).
9. Санітарно-медичний (вакантне).
10. Водний і лісовий (очолюваний професором Снесарем Йосифом Микитовичем).
11. Відділ забезпечення (вакантне).
12. Зв’язку (як тимчасовий) (очолюваний Німковичем Кузьмою Михайловичем).
13. Обласної міліції (Назімов Микола Миколайович – заступник начальника Обласної Міліції).
Всього в Вінницькій обласній управі працювало 384 особи.[11]
На початку окупації, коли німецьке військове управління не уявляло собі потреб в кількості "місцевих кадрів", керівники управ часто «проштовхували» на більш вигідні посади своїх людей та родичів, з чим довелося боротися комендатурам та, пізніше, гебітскомісарам. Тому в «Правилах внутрішнього розпорядку Вінницької обласної управи на 1941 рік» чітко йшося, що «обсада вільних місць у відділах повина бути обмежена… Керівник відділу повинен мати не більше одного замісника…»[12]
Друкованим органом окупаційних властей у Вінниці стала газета «Вінницькі вісті». Вона почала виходити 31 серпня 1941 року. Метою її видання була пропаганда німецького «нового порядку». Так у статті «Порядок урядування ч.1» йшлося:
«1. З визволенням України Німецькими Збройними Силами, вся виконавча сила перейшла до німецької влади, але керувати Україною повинні як найбільш самі українці. Для цього наявний дотеперішній порядок урядування поки-що не змінюється… Спільна праця з німецькою владою на базі довір’я – це обов’язок місцевого управління. Тому кожна ділянка управління повинна зараз же зв’язатися з найближчою комендатурою.
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--