Реферат: Органи попереднього розслідування
Діяльність органів дізнання полягає в прийнятті, реєстрації, розгляді та перевірці заяв і повідомлень про злочини. Вони приймають рішення щодо порушення кримінальних справ за наявності ознак злочину й проваджують дізнання в справах про тяжкі злочини та злочини, які не є тяжкими; готують матеріали в протокольній формі, а також виконують окремі доручення слідчих.
Дізнання в справах про злочини, що не є тяжкими або особливо тяжкими провадять у строк не більше десяти днів, починаючи з моменту встановлення особи, яка його вчинила. Якщо таку особу не встановлено, дізнання призупиняють. Проте органи дізнання вживають заходів для встановлення такої особи. В справах про тяжкий або особливо тяжкий злочин дізнання проводять у строк не більше десяти днів з моменту порушення справи.
Дізнання в справах, у яких здійснюють провадження за протокольною формою досудової підготовки матеріалів, зменшує навантаження на слідчі органи, дозволяє їм зосередитися на розслідуванні небезпечних резонансних злочинів. Такий вид провадження відомий У кримінально-процесуальному праві як протокольна форма.
Основним органом, який проводить дізнання в переважній частині категорій справ, є міліція. Міліція - складова частина органів внутрішніх справ України (див. главу 5 розділу III цього посібника). В складі міліції за функціональним розподілом наявні кримінальна міліція, міліція громадської безпеки, Державна автомобільна інспекція та податкова міліція. Серед основних обов'язків зазначених органів важливе місце посідає провадження в кримінальних справах.
Прокурор у межах своєї компетенції (про компетенцію прокурора див. главу 1 розділу III) може брати участь у проведенні дізнання та досудового слідства. За потреби він може особисто проводити досудове слідство або окремі слідчі дії у будь-якій справі.
Він може підключитися до розслідування злочину на будь-якій стадії, давати вказівки слідчому, вимагати їхнього виконання. Вказівки прокурора з питань здійснення нагляду за виконанням законів органами дізнання й досудового слідства є обов'язковими для них.
Оскарження слідчим отриманих вказівок прокурора вищому прокуророві не може зупинити їхнього виконання, за винятком незгоди слідчого з найсуттєвіших питань розслідування, а саме:
- притягнення конкретної особи (групи осіб) як обвинуваченого;
- про кваліфікацію злочину;
- про обсяг обвинувачення;
- направлення справи для віддання обвинуваченого до суду;
- про закриття справи.
У таких випадках передбачено окремі процедури скасування вказівок прокурора вищим прокурором або передачі кримінальної справи для розслідування іншому слідчому. Якщо ж прокурор розслідує кримінальну справу особисто, то на нього поширено вимоги, властиві слідчим органам.
Під час розв'язання питання за суттю в протокольній процедурі досудової підготовки матеріалів прокурор порушує кримінальну справу та формулює висновок щодо обвинувачення особи, яка стала перед судом. Розглянувши при цьому матеріали, надані органом дізнання, прокурор складає обвинувальний висновок і направляє справу до суду або повертає матеріали для провадження досудового слідства. За відсутності підстав прокурор приймає рішення про відмову в порушенні кримінальної справи.
Суд виконує функцію правосуддя і не належить до правоохоронних органів (див. глави 1 та 2 розділу II). Суд (суддя) розглядає справу з додержанням норм чинного законодавства, вживає заходів щодо захисту прав, свобод і законних інтересів громадян, а також юридичних осіб, інтересів держави, правильного застосування Закону при ухваленні судового рішення тощо. При цьому під час розгляду кримінальної справи суд не зв'язаний висновками органів, які здійснювали виявлення та розслідування злочинів. Судовий розгляд справи відбувається на законних підставах, вирок обґрунтовується лише на доказах, які були розглянуті в судовому засіданні і оцінюються за внутрішнім переконанням судді, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розглядові обставин справи, їхньому системному зіставленні та сукупності, за умови виключення зовнішнього впливу на результати розгляду кримінальної справи.
4. Виявлення та розслідування злочинів
Виявлення та розслідування злочинів — важливий вид правоохоронної діяльності. У процесі її здійснення розв'язують специфічні завдання, спрямовані на повне й швидке розкриття кожного злочину, розшук злочинців і осіб, які зникли, своєчасне притягнення до кримінальної відповідальності. Разом з тим суб'єктів цієї діяльності позбавлено права на необґрунтоване обвинувачення та на юридичну помилку. Правоохоронна діяльність у сфері виявлення та розслідування злочинів є несумісною з фактами протиправних затримань і арештів, її предмет включає характерні ознаки професійної діяльності та органу, уповноваженого виявляти й розслідувати злочин, окремі форми, етапи та принципи цієї діяльності.
Виявлення та розслідування події злочину — це процес, що розгортається в часі та просторі, в якому встановлюють, досліджують, оцінюють численні фактичні обставини, здійснюють цілеспрямовані пошукові, перевірочні, контрольні та правові дії.
Виявленню та розслідуванню злочинів як правоохоронній діяльності притаманні кілька ознак. По-перше, охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб шляхом правильного застосування адміністративного, кримінального й кримінально-процесуального законодавства з тим, щоб жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності. По-друге, державний вплив на злочинність, захист інтересів держави й суспільства з тим, щоб застосовувати кримінальну відповідальність до винних осіб.
За ст. 29 Конституції кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. При цьому в Основному Законі відзначено, що за нагальної потреби запобігти злочинові чи відвернути його, вповноважені на те законом органи можуть застосувати затримання особи як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має перевірити суд. Затриману особу негайно звільняють, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. В порядку додержання цього принципу встановлено кримінальну відповідальність за зловживання або юридичні помилки, припущені посадовими особами під час здійснення ними виявлення та розслідування злочинів, зокрема за завідомо незаконний арешт, затримання або привід (ст. 371 КК), за притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 372 КК), за примушення давати показання (ст. 373 КК).
Згідно з Конституцією ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60).
Захист інтересів держави й суспільства також втілено в принцип правоохорони, за яким відповідальності підлягають лише винні особи. Кримінальна відповідальність має індивідуальний характер. Ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст. 61 Конституції); доводити свою невинуватість у вчиненні злочину не є обов'язком особи, притягнутої до відповідальності; за Конституцією обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачать на її користь (ст. 62).
Для додержання цього принципу встановлено кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий донос (ст. 383 КК), завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК). Разом з тим, якщо самим фактом розголошення посадовою особою даних попереднього слідства завдано суттєвої шкоди державним чи громадським інтересам, це є підставою для притягнення цієї посадової особи до кримінальної відповідальності.
Встановлення злочину або особи злочинця (підозрюваного, обвинуваченого) здійснюють за умов різних типів складностей фактичних обставин, з урахуванням очевидного або неочевидного типів вчинення злочину. Джерелами інформації про подію злочину можуть бути, як у першому, так і в другому випадках, фізичні особи (наприклад, потерпілі, очевидці тощо), інформація про фізичні або інші наслідки дій винних осіб, документи, нотатки тощо. Виявленням злочину вважають встановлення події (явища, часу, обставин, особи тощо), зокрема моменту заволодіння майном, проникнення в житлове приміщення, нападу на особу й заволодіння її майном, заподіяння розладу здоров'я тощо.
У процесі виявлення та розслідування злочинів правоохоронні органи України дедалі частіше використовують можливості таких міжнародних організацій, як Інтерпол або Європол. Розвиток політичних, соціальних, економічних і екологічних відносин у Європі та й усьому світі супроводжується стрімким зростанням міжнародної злочинності. Типові Її прояви — це відмивання «брудних» грошей, запровадження в міжнародний обіг фальшивих грошей, торгівля людьми, незаконна поставка зброї в «гарячі точки», розкрадання міжнародних кредитів, нелегальна торгівля людськими органами, наркобізнес. Стрижнем ефективної боротьби з міжнародними злочинами стає узгодження слідчих та оперативних дій і повноважень поліцій європейських країн. Значних зусиль потребує пошук і встановлення осіб, що пропали безвісти.
Під час виявлення та розслідування конкретного злочину виявляють інші неправомірні дії, що стає достатньою підставою для порушення кримінальних справ і проведення самостійного розслідування цих неправомірних дій. Виявлення та розслідування злочинів здійснюють у процесуальних формах, з обов'язковим додержанням вимог Конституції України та КПК. В іншому разі сама діяльність, яку здійснюють із порушенням конституційних або процесуальних норм, перетворюється на протиправну.
Правопримушувальні дії перемежовують з іншими видами правових дій; Вони найпоширеніші й притаманні правоохоронній діяльності під час виявлення та розслідування злочинів. Відносинам, що забезпечують функцію правоохорони між уповноваженими органами та громадянами, притаманна специфічна взаємодія, яку відображено в кримінальному законодавстві. Повідомляти про злочин — право кожного громадянина. Законодавець передбачив звільнення від кримінальної відповідальності за активне сприяння в розкритті тяжких злочинів, у тому числі, вчинених у складі організованої групи. Проте, коли громадянинові стало відомо про тяжкий злочин або про приготування до нього, він зобов'язаний повідомити про це правоохоронні органи. Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення лише щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (ст. 63 Конституції).
Правовий примус під час провадження з виявлення та розслідування злочинів може мати як безпосередній, так і опосередкований характер, оскільки законні повноваження й вимоги правоохоронних органів мають обов'язкову силу. Наприклад, підкоритися порядку проведення та оформлення слідчих дій зобов'язані всі їхні учасники. Разом з тим примус має опосередкований характер, тобто вимагають лише точного виконання вимог щодо проведення слідчих дій, зокрема оглядів, виїмок, допитів, впізнання, отримання зразків для порівняльного дослідження, призначення експертизи, очної ставки.
Правопримушування безпосередньо спрямовано на суттєве обмеження прав людини, на примусовий варіант правової поведінки в разі накладення арешту на майно, затримання підозрюваного, під час обрання запобіжного заходу в вигляді арешту тощо.
Правовстановлюючі дії з виявлення та розслідування злочинів спрямовано на збір даних, які прямо чи побічно підтверджують факт події, її злочинний характер, наявність потерпілих, причетність осіб (або особи) до злочину. Встановлення таких даних за певним обсягом формує доказову базу з розслідування конкретного злочину. До того ж слід враховувати властивість фактичних даних підтверджувати, спростовувати або іншим чином співвідноситися з подією злочину. Об'єктивне й повне проведення виявлення й розслідування злочину свідчить про неупередженість процесу, що є запорукою законності правоохоронної діяльності.