Найбільш ефективний дугоподібний змах витягнутими руками, хоча при однаковому кутовому прискоренні він вимагає великих м'язових зусиль, чим змах зігнутими руками. При всякому дугоподібному змаху стискальне зусилля спрямоване по лінії, дотичної до дуги злету.

В усіх стрибках з розбігу ще важливіше маховий рух ногою. Механізм його дії такої ж, як і при змаху руками. Унаслідок великої сили м'язів і маси махової ноги, а також великого шляху змаху його роль дуже велика. Найбільш ефективний змах випрямленою ногою, при якому її центр ваги знаходиться на трохи більшій відстані від тазостегнового суглоба. Унаслідок цього при однаковій кутовій швидкості лінійна швидкість вище. Відповідно збільшується і стискальне зусилля, що робить відштовхування більш ефективним. Зрозуміло, для цього необхідно опанувати технікою змаху, мати сильні м'язи і мати необхідну рухливість у тазостегновому суглобі махової ноги.

Однак змах прямою ногою можливий тільки в стрибках у висоту з розбігу. У стрибках у довжину, потрійним і із шестом, а також у стрибку у висоту способом «фюсбюрі-флоп» змах здійснюється зігнутою ногою, але зате з більшою швидкістю.

Для найбільшої швидкості, а виходить, і ефективності змаху ногою необхідно прикласти м'язові зусилля на можливо більш довгому шляху. З одного боку, це досягається за рахунок використання природного руху махової ноги вперед незадовго до моменту постановки опорної ноги на ґрунт. У цьому випадку м'язові зусилля, що прискорюють змах додаються до уже рухається масі ноги, що набагато ефективніше. З іншого боку, шлях змаху ногою подовжується ще за рахунок більш пізнього закінчення його. У зв'язку з цим важливо, щоб перехід позитивного прискорення махової ноги до негативного відбувався в більш високій точці. Для цього, крім сили м'язів, необхідна їхня еластичність, а так само велика рухливість у суглобах.

Вирішальну роль у фазі відштовхування в стрибках з розбігу грає робота товчкової ноги. Але разом з тим стрибун повинний прагнути зробити можливо більш активні рухи маховою ногою і руками в єдиному концентрованому зусиллі, з розпрямленням товчкової ноги і тулуба.

Необхідно, щоб до закінчення центр тяжіння тіла піднявся можливо вище. Повне випрямлення ноги і тулуба, підйом пліч і рук, а також високе положення махової ноги в момент закінчення відштовхування ( ще в опорному положенні ) і створюють найбільш високий підйом центра тіла перед злетом. У цьому випадку зліт тіла починається з більшої висоти.

Відштовхування завжди спрямоване під визначеним кутом до обрію. Кут відштовхування часто визначають по куту нахилу товчкової зовсім точно, але зручно для практичного аналізу. Більш точно кут відштовхування визначається кутом між рівнодіючої всіх піднімальних сил ( створених випрямленням тулуба і товчкової ноги, змахом ногою і руками ) і обрієм. Піднімальна сила, створена маховим рухом рук і ноги, спрямована по дотичній до дуги змаху. Піднімальна сила, що виникає при випрямленні тулуба і підйомі пліч, проходить поблизу центра тіла тіла.

Кут відштовхування значною мірою залежить від положення центра тіла тіла в момент відштовхування щодо опори. Так, при вертикально спрямованому відштовхуванні кут відштовхування дорівнює 90?. Але чим більше виводиться проекція центра тіла за межі площі опори, тим під більш гострим кутом відбудеться відштовхування.

Поле

Після відштовхуванні стрибун відокремлюється від землі, і центр тіла тіла описує визначену траєкторію польоту. Ця траєкторія залежить від кута вильоту, початкової швидкості й опору повітря. Опір повітря в польотній фазі стрибків ( у тому випадку, якщо немає сильного зустрічного вітру, більш 2-3 м/сек ) дуже незначно, тому його можна не враховувати.

Кут вильоту утвориться вектором початкової швидкості польотної фази і лінією обрію. Часто для зручності аналізу його визначають по нахилі результуючого вектора горизонтальної і вертикальної швидкостей, що мають тіло стрибуна в заключний момент відштовхування. Так, у стрибках у висоту з розбігу горизонтальна швидкість у більшому ступені переводиться у вертикальну, і тому кут вильоту великий – у середньому 60 -65?. У стрибках у довжину з розбігу горизонтальна швидкість набагато більше вертикально, і тому кут вильоту значно менше ( звичайно 20-26? ). Теоретично в стрибках результуюча швидкість повинна була б бути трохи вище найбільшої зі швидкостей, що складаються, у заключний момент відштовхування.

Щоб визначити результуючу швидкість, що є початковою швидкістю польоту о.ц.т. тіла стрибуна, треба знати величину вертикальної і горизонтальної швидкостей центра тіла. У результаті відштовхування стрибун здобуває вертикальну швидкість польоту.

Виміристрибучості (поштовхом однією ногою з розбігу) показали, що в польотній фазі центр тіла в добре підготовлених стрибунів у висоту піднімається на 105 – 120 см, при цьому вертикальна швидкість у них складає близько 4,65 м/сек. Ця швидкість при стрибках у довжину і потрійним з розбігу не перевищує 3 – 4 м/сек. Наприклад, вертикальна швидкість у «стрибку» потрійного стрибка доходить до 2,5 – 2,6 м/сек, у стрибках же в довжину – до 3 – 3,5 м/сек.

Найбільша горизонтальна швидкість досягається при розбігу в стрибках у довжину і потрійним – 10 м/сек і навіть трохи більше. Однак треба враховувати втрату горизонтальної швидкості в момент постановки ноги на місце поштовху і наступного згинання її. Наприклад, у стрибках у довжину і потрійним ця утрата швидкості може доходити до 0,8 – 1 м/сек. Отже, при визначенні результуючої швидкості вильоту стрибуна треба виходити з горизонтальної і вертикальної швидкостей центра тіла., обумовлених у момент закінчення відштовхування.

Фаза польоту в стрибках характеризується параболічною формою траєкторії центра тяжіння стрибуна. Рух центра тяжіння стрибуна в польотній фазі варто розглядати як рух тіла, кинутого під кутом до обрію. У польотній фазі стрибун рухається по інерції і під дією сили ваги. З моменту відділення стрибуна від землі його центр тяжіння повинний би рухатися прямолінійно ( під кутом до обрію ), але під впливом сили ваги він переміщається рівноприскорено вниз із прискоренням 9,8 м/сек.

У першій половині польоту центр тяжіння стрибуна рівносповільнено піднімається, а в другій половині рівноприскорено падає. Перевищення крапки вильоту центру тядіння стрибуна над крапкою його приземлення робить глибину падіння центра тяжіння більше та стає більш крутою. Параболічна траєкторія польоту центра тяжіння стрибуна в безопорній фазі різна в стрибках у висоту й у довжину, з місця і з розбігу. Розходження викликаються головним чином кутом вильоту і величиною початкової швидкості польоту.

Висота траєкторії виміряється перпендикулярно від рівня центру тяжіння стрибуна в момент закінчення відштовхування до вершини траєкторії. Вона залежить від вертикальної швидкості, що розвивається при відштовхуванні.

Дальність стрибка залежить від початкової швидкості і кута вильоту. Як відомо, найбільша дальність польоту тіла під кутом до обрію з будь-якою початковою швидкістю ( без обліку опору повітря ) досягається при куті вильоту 45?. Унаслідок перевищення центру тяжіння стрибуна в момент вильоту над рівнем центру тяжіння у момент початку приземлення ( кут місцевості ) цей кут трохи знижується ( на 3-4? ).

Однак практично при стрибку в довжину з максимально швидкого розбігу ( 9,5-10,5 м/сек ) стрибун не може перевести своє тіло в політ під кутом, близьким до 45˚. Для цього необхідно рівність вертикальної і горизонтальної швидкостей. Але горизонтальна швидкість у стрибуна в довжину завжди значно більше вертикальної, тому що він не може додати своєму тілу піднімальну швидкість 9-10 м/сек. У кращому випадку він стрибне з кутом вильоту, зменшеним удвічі. Ніж більш швидким розбігом володіє стрибун у довжину і потрійним, тим теоретично нижче в нього траєкторія польоту.

У польотній фазі ніякі внутрішні сили стрибуна не можуть змінити траєкторію центру тяжіння . Якого би руху стрибун не робив у повітрі, воно не може змінити параболічну криву, по якій рухається його центр тяжіння. Рухами в польоті стрибун може тільки змінити розташування тіла і його окремих частин щодо свого центру тяжіння. При цьому переміщення центрів ваги одних частин тіла в одному напрямку викликає що врівноважують (компенсаторні) руху інших частин тіла в протилежному напрямку.

Іншими словами, усі частини тіла стрибуна, крім рук, піднялися на 6,6 див, хоча центр ваги продовжує рухатися по тій же траєкторії. Отже, такий рух руками дозволить приземлитися трохи далі ( близько 8-10 див ). Якби стрибун перед приземленням задумав підняти руки нагору, то цим він зробив би зворотну дію і його стопи, опустивши ( відносно центру тяжіння тіла ), торкнулися би опори раніш.

Всі обертальні рухи стрибуна в польоті ( повороти, сальто і т.п. ) відбуваються навколо центра ваги тіла, що у таких випадках є центром обертання.

Зокрема, усі рухи над планкою в стрибках у висоту і із шостому в безопорній фазі відбуваються відносно центру тяжіння. Переміщення окремих частин тіла вниз за планку викликає компенсаторні рухи інших частин тіла нагору, дозволяючи підвищити ефективність стрибка, перебороти велику висоту.

Рух в польоті дозволяє зберегти стійке положення і прийняти необхідну позу для вигідного приземлення.

Приземлення

Роль і характер приземлення неоднакові в різних стрибках. У стрибках у висоту і із жердиною воно повиннео забезпечити безпеку. У стрибках у довжину і потрійним, крім того, правильна підготовка до приземлення й ефективне виконання його дозволяють поліпшити спортивний результат.

Припинення польоту з моменту зіткнення з землею сполучено з короткочасної, але значним навантаженням не тільки на ноги, але і на весь організм спортсмена.

У момент приземлення швидкість польоту знижується за рахунок амортизаційного згинання в тазостегнових, колінних і гомілковостопних суглобах при наростаючій напрузі м'язів. М’язи-розгинателі, розтягуючи, роблять роботу, що уступає, поки рух центру тяжіння не загальмується до нуля.

Сповільнення руху центру тяжіння униз після зіткнення з землею відбувається також за рахунок еластичності стопи і деформації місця приземлення.

Велику роль у зм'якшенні навантаження в момент приземлення грає шляху амортизації, тобто відстань, що проходить центру тяжіння тіла від першого зіткнення з опорою до моменту повного припинення руху. Чим цей шлях коротше, тим швидше буде зупинений рух, тим різкіше і сильніше струс тіла в момент приземлення. Так, якщо при падінні з висоти 2 м стрибун амортизував би навантаження приземлення на шляху, то перевантаження при цьому дорівнювала б 20-кратній вазі спортсмена. Перевантаження зв'язок і м'язів і струс організму привели б до ушкоджень. От чому важливо якнайбільше подовжити шлях гальмування (глибше присідати, а також використовувати відповідний матеріал, що знаходиться на місці приземлення ).