Реферат: Основи журналістики як наукова дисципліна про теоретико-

"Основи журналістики" як наукова дисципліна про теоретико-

методологічні проблеми даного фаху

Предмет, структура та завдання курсу. Стан журналістикоз-навства в Україні та джерела курсу. Загальні поняття про жур­налістику. Визначення журналістики. Журналістика як соціальний інститут. Журналістика як історія сучасності. Журналістика як бізнес. Епістемологічна сутність журналістики. Об'єкт і предмет журналістики. Журналістика як наука (журналістикознавство) та її найважливіші складові: теорія та історія журналістики. Мімснародпа Федерація Журналістів. Творча спілка журналістів України. Періодичні журналістські видання

Усі дисципліни нашого навчального плану, зосереджені навколо оволодіння спеціальністю, можуть бути об'єднані однією назвою — "Теорія, історія і практика журналістики". Так називається і державний іспит, який студенти-журналісти складають наприкінці навчання.

Теорія журналістики представлена майже виключно курсом "Ос­нови журналістики", хоча окремі її положення висвітлюються і в курсах "Етика журналістської творчості", "Психологія журналістської твор­чості", "Правові основи діяльності ЗМІ" та ін., вивчаються також і в спецкурсах та дисциплінах спеціалізації.

Історія представлена курсами "Історія української журналістики", "Історія зарубіжної журншгістики", "Сучасна зарубіжна журналістика".

Практика журналістики вивчається в курсах "Паблік рилейшнз", "Журналістський маркетинг і менеджмент", "Основи рекламної діяль­ності", "Першооснови журналістської творчості" та деяких інших, а та­кож набувається в творчих майстернях.

Таким чином, "Основи журнашстики" є головною навчальною дисцигоііною, предметом якої є найважливіші теоретико-методологічні проблеми даного явища. Водночас цей курс є своєрідним вступом до спеціальності, містить первинні знання й положення, які ще будуть при потребі поглиблено висвітлюватися в інших дисциплінах жур­налістського профілю.

Курс "Основи журналістики" вивчається у першому семестрі в обсязі чотирьох годин на тиждень, дві з яких лекційні, дві — практичні заняття. На практичних заняттях, крім колоквіумів за лекційним кур­сом, відбуваються зустрічі з відомими журналістами нашого міста, вив­чення друкованих та електронних ЗМІ Харкова та України, макетуван­ня номера молодіжної студентської газети та інші практичні завдання.

Завершується курс іспитом.

Завдання курсу — дати студентам знання з головних георетико-методологічних проблем журналістики, підготувавши їх там самим до практичної діяльності.

Джерела курсу наведені в кінці нашого навчального посібника. Тут же зробимо деякі коментарі:

1. У старих навчальних планах підготовки журнащстів, шо Діяли в Радянському Союзі, дисципліни під назвою "Основи журналістики" чи "Теорія журналістики" не існувало. Це не значить, що був відсутній взагалі теоретичний курс. Але підготовка журналістів у партійно-ра­дянській політичній системі, де З МІ розглядалися як спосіб виховання мас у потрібному для компартії ідеологічному напрямку, була вкрай політизована. В основі радянської теоретичної концепції журналістики лежала ідея партійності, тобто думка про те, що не існує преси як такої, преси взагалі, а є лише або соціалістична, або буржуазна преса. Усі те­оретичні питання в цій концепції, навіть питання журналістської май­стерності, зводилися передусім до засвідчення вірності партійним ідеа­лам і вірношдданства тому партійному комітету, чиїм органом був ЗМІ.

А відтак не бракувало підручників і навчальних посібників типу: Рубан В.А. Предмет, завдання і метод курсу "Теорія і практика партійно-радянської преси". К., 1966; Теория и практика советской периодической печати. М., 1980 тощо. (Підкреслення наші. — І.М.). У самих заголовках цих навчальних книжок було підкреслено, що радянська (партійна) жур­налістика не може мати нічого спільного з своїм буржуазним аначогом.

У меншій мірі позначилася партійність на працях, створених на­прикінці 1980-х років, в епоху так званої Перебудови, а саме: Прохо­ров Е.П. "Ведение в журналистику: Учебник" (М., 1988) чи "Теорія і практика радянської журналістики: Основи майстерності, проблеми жанрів" (Львів, 1989).

Найкращими джерелами нашого курсу є книжки, які вийшли вже в нових умовах незалежної України, як-от: Москаленко А.З. "Основи журналістики: Тексти лекцій" (К., 1994); він же. "Вступ до журналісти­ки" (К., 1997); він же. "Теорія журналістики" (К., 1998); "Масова ко­мунікація" (К., 1997); Владимиров В. М. "Основы журналистики" (Лу­ганск, 1998) тощо. Але незначні тиражі, а ще більше відсутність надійного комунікативного каналу навчального книгопостачання в Ук­раїні роблять ці книжки малодоступними для наших студентів.

2. За безпосередні джерела курсу, отже, нам правлять:

а) сучасні, створені в 1990-х роках підручники, навчальні посібни­ки з курсу "Основи журналістики" або теорії журналістики;

б) сучасні теоретнко-методологічні дослідження з проблем жур­налістики, як монографічного типу, так і статті в періодичних видан­нях, як-от: "Збірник праць науково-дослідного центру періодики", що його видає Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника; "Вісник Київського університету. Серія: Журналістика", що видається Інститу­том журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка; "Вестник Московского университета. Серия 10: Журналис­тика" та аналогічні видання Львова, С-Петербурґа та інших універси­тетів, де традиційно існують факультети журналістики;

в) вічно жива класика журналістики, до якої в українськії! куль­турі відноситься відповідна частина творчості П. Куліша, М. Костома­рова, І. Франка, М. Драгоманова, С. Подолинського, С. Єфремова, М. Трублаїні, О. Гончара, М. Рильського, І. Дзюби, Є. Сверсткжа, М. Ше-стопала та багатьох інших.

3. Журналістикознавство є молодою галуззю гуманітарного знання. Журналістська освіта, яка власне й викликала його до житія, — набуток XX століття. Саме відкриття факультетів журналістики в про­відних університетах світу зумовило розвиток науки про масово-інформаційну діяльність. Незважаючи на нагромаджений у цій галузі досвід, існує все ж стале переконання, що журналістика як наука перебуває все ж у пелюшковому стані. "Як уже мовилося, — зазначають автори авто­ритетного дослідження, — науку про журналістику слід вважати доволі молодою галуззю знань — настільки молодою, що на Заході до сьо­годні відсутнє навіть загальновизнане визначення її предмета".

Прикметну оцінку знаходимо в праці польського дослідника Зойцеха Цісака. "В польській науковій теорії дотепер журналістика не отримала статусу окремої науки, — твердить він. — Питання про пре-сознавство (журналістикознавство) як і раніше, залишається предметом дискусії. Останнім часом під впливом західних наукових розробок все частіше ці терміни заміняються поняттям "масова комунікація". І хоча журналістика як наукова дисципліна не виробила ще властивих тільки їй методів наукових досліджень, усе-таки щодо журналістики як на­вчальної спеціалізації існує консенсус. Більшість дослідників визнають інтердисциплінарність журналістики" ".

Однак ці твердження фіксують не стільки реальну відсутність досліджень з журналістикології в зарубіжній науці (їх якраз не бракує), скільки наявність у цій галузі значної кількості суб'єктивних, зроблених на рівні публіцистики спостережень, неможливість звести позиції дослідників до спільного знаменника. Войцехом Цісаком висловлена також важлива думка про інтердисциплінарний характер журнаггісти-кознавства. Так як і сама журналістика є професією професій, так і на­ука про неї є наукою наук, об'єднуючи тут зусилля філологів, істориків, політолдогів, соціологів, філософів, психологів, правознавців та пред­ставників ін. наук.

Україна потрапила в розвитку журналістикознавства в спе­цифічні умови, що мусять бути охарактеризовані в двох аспектах:

а) по-перше, виникнення журналістської освіти припало в нас на 1920-ті роки, тобто на радянський час, коли журналістика розвившися на Східній Україні лише під знаком комуністичної партійності, а на Західній Україні взагалі не існувало центрів підготовки журналістів. Ра­дянське журналістикознавство з сучасного погляду виглядає, за рідкісними виключеннями, в цілому як псевдонаука, непридатна для ви­користання в умовах гуманітарного суспільства;

б) по-друге, світовий досвід у справі розвитку журналістикознав­ства залишився довгий час несприйнятим Україною унаслідок перебу­вання її за радянською "залізною завісою", тобто в цілковитій ізоляції від решти світу. У нас не перекладалися й не видавалися класичні за­рубіжні праці, присвячені проблемам масової комунікації, не передпла­чувалися найбільш масові західні газети, що нагромадили значний досвід масово-інформаційної діяльності, а також не перекладалася кла­сика світової журналістики й публіцистики, бо, заґрунтована на загаль­нолюдських цінностях, вона була здебільшого ворожою комуністичній ідеології тоталітарного спрямування.

Унаслідок цих обставин, проголосивши в 1991 році державну не­залежність, Україна опинилася без науки про журналістику. Склалася ситуація, з а якої практично вся робота має розпочатися спочатку, досвід радянської науки мусить бути майже цілком відкинутий як непридатний для використання в громадянському (нетоташтарному) суспільстві, а на­томість повинна бути створена нова наука про журналістику, причому в обсязі усіх трьох її компонентів: теорії, історії і практики журналістики. Це завдання й розв'язують зараз українські науковці, що працюють на факультетах і відділеннях журнашстики вищих навчальних закладів. Слід сказати, що розв'язують успішно і працюють досить інтенсивно.

Саме слово "журналістика" багатозначне. Цієї багатозначності не вдається уникнути і в його термінологічному вживанні, що часом

створює негативний ефект і призводить до втрати порозуміння між співрозмовниками. Існує багато визначень журналістики. З певною мірою умовності їх можна звести в такі рубрики: Журналістика — це

1) форма громадської та літературної діяльності по збиранню, об­робці та поширенню інформації через канали масової комунікації, під якими розуміються передусім преса, радіомовлення, телебачення, інформаційні агентства, кіно, фото;

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--