Найбільш загальновизнаними формальними ознаками індивідуального стилю діяльності можна вважати наступні:

а) стійка система прийомів і способів діяльності;

б) ця система обумовлена визначеними особистими якостями;

в) ця система є засобом пристосування до об'єктивних вимог.

Отже, у вузькому змісті слова індивідуальний стиль діяльності – це обумовлена типологічними особливостями стійка система способів, що складається у людини, яка прагне до найкращого здійснення даної діяльності. При цьому, говорячи про способи, не обов'язково мати на увазі тільки виконавчі і тим більше рухові акти — це і гностичні, орієнтовані дії і зміна функціональних станів, якщо вони виступають як засіб досягнення мети (наприклад, «самозбудження» у деяких ораторів, акторів). Інакше кажучи, індивідуальний стиль – це індивідуально-своєрідна система психологічних засобів, до яких свідомо або стихійно вдається людина з метою найкращого зрівноважування своєї (типологічно обумовленої) індивідуальності з предметними, зовнішніми умовами діяльності.

Найбільш загальна структура індивідуального стилю зводиться до наступного. Насамперед існують такі особливості, способи діяльності, що мимоволі без помітних суб'єктивних зусиль (як би стихійно) провокуються в даній об'єктивній обстановці на основі наявного у людини комплексу типологічних властивостей нервової системи. Ці особливості можна позначити як ядро індивідуального стилю, вони-то й обумовлюють перший пристосувальний ефект і, таким чином, істотно визначають напрямок подальшого зрівноважування із середовищем. Але вони не забезпечують усього необхідного пристосувального ефекту, і в міру необхідності виникає інша група особливостей діяльності, що виробляються протягом деяких більш-менш тривалих пошуків (свідомих чи стихійних). Ця група складає своєрідну прибудову до ядра індивідуального стилю. Наприклад, на основі інертності сама собою виникає схильність не відриватися від початої роботи, а отже, і така особливість діяльності, що може бути осмислена як своєрідний спосіб ефективного зрівноважування із середовищем, як доведення дій до кінця. На основі інертності легко здійснюються повільні і плавні рухи, виникає перевага стереотипних способів дії, пунктуальне дотримання один раз прийнятого порядку. Аналогічним образом і на основі рухливості стихійно складаються протилежні риси діяльності.

Серед особливостей такого роду, що складають ядро індивідуального стилю, завжди виявляються дві їхні категорії: особливості, що сприяють успіху в даній обстановці (умовно їх можна позначити літерою «А»), і особливості, що протидіють успіху («Б»), При цьому варто підкреслити чисто функціональний характер цього розподілу, тобто та сама особливість діяльності може виявитися в одному випадку в категорії «А», в іншому — у категорії «Б» в залежності від характеру об'єктивних вимог. Перевага одноманітних неквапливих рухів в інертних виявиться в категорії «А», наприклад при ручному поліруванні виробу, і в категорії «Б», якщо стоїть задача терміново і часто змінювати характер рухів, наприклад при утриманні рівноваги на хитливій опорі.

Якщо ми маємо справу з особливістю, що протидіє успішному здійсненню діяльності, то рано чи пізно, стихійно чи свідомо вона «обростає» компенсаторними механізмами. Так, зумовлена інертністю недостатня моторність відшкодовується передбачливістю, більш високим рівнем орієнтованої діяльності. Обумовлена рухливістю зниження опірність дії монотонній ситуації компенсується тим, що людина штучно різноманітить свою діяльність і т.д.

Однак у міру наявності в людини типологічно обумовлених особливостей діяльності, що сприяють успішному її виконанню, виникають і інші елементи прибудови до ядра стилю, а саме пошуки і максимальне використання всіх можливостей, що відкриваються в зв'язку з цією категорією особливостей діяльності. Так, наприклад, інертні спортсмени-акробати віддають перевагу вправам, що включають статичні пози, повільні і плавні рухи, і досягають тут найбільшого ефекту. Робітники-верстатники інертного типу доводять до досконалості стереотипну упорядкованість робочого місця і систематичність у роботі. Рухливі максимально використовують свої швидкісні ресурси і здатність часто переключатися з однієї ситуації на іншу і саме на цьому шляху «знаходять себе». Таким чином, серед особливостей, що складають прибудову до ядра індивідуального стилю, також можна виділити дві категорії: особливості, що мають компенсаторне значення («В»), і особливості, пов'язані з максимальним використанням позитивних пристосувальних можливостей («Г»).

Таким чином, індивідуальний стиль тим у більшому ступені сформований і виражений, чим більше спостерігається особливостей, що відносяться до категорій «А», «В», «Г», і чим менше залишається некомпенсованих особливостей категорії «Б».

Якби індивідуальний стиль діяльності в праці, навчанні, спорті однозначно визначався комплексом природних особливостей людини, то задача опису його детальної структури, класифікації і навіть передбачення його особливостей була б відносно простою. Однак такого індивідуального стилю просто не існує. Якщо ж під індивідуальним стилем розуміти інтегральний ефект взаємодії людини з предметним і соціальним середовищем, то більш нагальною уявляється трохи інша задача, а саме – в кожному конкретному випадку уміти швидко розпізнати, де є чи де повинен бути сформований індивідуальний стиль, під яким розуміється якась (не обов'язково всеосяжна) система індивідуально-своєрідних прийомів і способів вирішення задачі (буде задача руховою чи гностичною, чи буде вона припускати взаємодію з речами або людьми, чи буде пов'язана з однократними або повторюваними різноманітними чи монотонними діями, чи вимагатиме окремих реакцій або реакцій складного ієрархічного плану поведінки — усе це залежить від збігу обставин). Найбільш загальний шлях, що веде до ситуацій, де наявний чи можливий індивідуальний стиль, полягає в наступному.

Необхідно виділити, визначити конкретну систему «суб'єкт-об'єкт» і визначити той бажаний стан, до якого вона повинна прийти (інакше кажучи, указати мету керування).

Виділити якнайбільше істотних умов, від яких залежить досягнення бажаного результату.

Виділити такі керуючі впливи, у відношенні яких яка-небудь типологічна властивість чи сполучення властивостей є по своєму біологічному змісту протидіючим фактором (наприклад, частому переключенню уваги протидіє інертність, швидкості реагування, тривалому підтримуванню уваги в монотонній обстановці — рухливість і т.п.). Крім того, виділити і такі особливості діяльності, у відношенні яких визначені типологічні особливості є сприятливим чи хоча б нейтральним (явно не протидіючим) фактором.

Після того як усе це зроблено, залишається шукати шляхи управління формуванням індивідуального стилю за рахунок конструювання необхідних елементів прибудови до його ядра. Формування індивідуального стилю просуває особистість на усе більш високі рівні здійснення діяльності, а отже, і сприяє обґрунтованої реалізації принципу «від кожного по здібностях».

3. Міжособисті відношення в малих групах

Міжособисті відношення — суб'єктивно пережиті взаємозв'язки між людьми, що об'єктивно виявляються в характері і способах їх взаємних впливів, які відбуваються в процесі спільної діяльності і спілкування. Міжособисті відношення - це система установок, орієнтацій, очікувань, стереотипів та інших диспозицій, через які люди сприймають і оцінюють один одного. Ці диспозиції опосередковуються змістом, цілями, цінностями й організацією спільної діяльності та виступають основою формування соціально-психологічного клімату в колективі. У численних роботах, присвячених дослідженню груп і колективів, груповій динаміці і т.д., показаний вплив організації спільної діяльності і рівня розвитку малої групи на становлення міжособистих відношень, а також зворотний вплив міжособистих відношень на становлення згуртованості членів колективу.

Природа міжособистісних відносин істотно відрізняється від природи суспільних відносин: їхня важлива риса – емоційна основа. Тому міжособистісні відносини можна розглядати як фактор психологічного клімату малої групи.

Емоційна основа міжособистісних відносин включає усі види цих емоційних проявів – афекти, емоції, почуття. Але головним вважається третій компонент.

Проблема міжособистісних відносин займає в психології особливе місце. У вітчизняній психології вона в значній мірі досліджена в роботах В. Н. Мясіщева.

Фіксація міжособистісних відносин означає реалізацію більш загального методологічного принципу – вивчення об'єктів природи в їхньому зв'язку з навколишнім середовищем. Для людини такий зв'язок стає відношенням, оскільки людина в цьому зв'язку з'являється як суб'єкт, як діяч, і, отже, за словами Мясіщева, ролі об'єктів строго розподілені.

При цьому відносини можуть носити як недотичний, так і взаємозалежний характер, що безпосередньо впливає на саму людину, на її взаємини з іншими людьми і на динаміку розвитку внутрішньогрупової взаємодії в цілому.

Під взаємозалежністю в даному випадку мається на увазі спосіб, яким двоє чи більше осіб регулюють вплив на поведінку партнера в процесі взаємодії. Він визначається шляхом установлення зразків поведінки, яких кожний з партнерів може дотримуватися, а також шляхом оцінки наслідків для всіх можливих комбінацій зразків поведінки усіх включених в спілкування.

Модель взаємозалежності в малій групі підсумовує вплив на учасників тих умінь, потреб і оцінних критеріїв, який кожен з партнерів привносить, а також манеру, у якій різні людські характери взаємодіють один з одним. Ця модель в однаковій мірі вказує на зовнішні джерела, що знаходяться в розпорядженні партнерів, і на цільові та зовнішні обмеження, у рамках яких вони діють.

З іншої сторони модель взаємозалежності відображає загальні й індивідуальні проблеми, з якими зіштовхуються люди у своїх відносинах, і деякі доступні їм засоби для вирішення цих проблем.

Таким чином, можна побачити характер і ступінь влади, що мають один над одним партнери, регулюючи свої дії, а також наявні в них підстави для впливу шляхом звернення до соціальних норм а також за допомогою інших засобів.

Результати взаємодії для будь-якого учасника можуть бути сформульовані в термінах винагород , одержуваних учасником, і витрат , що він несе. При цьому їхнє значення залежить від поведінки партнерів.

До винагород ми відносимо те, що доставляє людині задоволення, а витрати належать до факторів, що стримують чи зупиняють прояв будь-якої поведінки (це може бути фізична чи розумова напруга, горе, страждання, сум'яття, тривога та ін.). Розміри винагород і витрат будуть залежати від потреб і цінностей, від уміння і здатності особистості здійснювати визначену лінію поведінки в малій групі, а також від відповідності результатів поведінки її потребам і цінностям.

Для вивчення міжособистісних відносин в малих групах розроблений цілий арсенал різних технік. Так, для дослідження ефективності групи застосовуються такі методи, як метод гомеостата, метод ділових ігор, для вивчення відносин усередині групи – референтометричний метод, соціометрія; багатий набір різних тестів (тест Томаса, опитувальник Немчіна, тест Лірі й ін.) і т.д. Далі подана коротка характеристика деяких з методів.

Метод гомеостата полягає в тому, що створюється лабораторна модель діяльності малої групи з вирішення конкретних оперативних задач за допомогою пульта управління. Реєстрація часу вирішення задачі, дій кожного з учасників, кількості помилок і т.д. дозволяє оцінити ефективність діяльності в цілому – тактики кожного учасника і стратегії всієї групи.