Реферат: Основні політико-правові погляди і ідеї Бенедикта Спінози

По-друге, закони залежно від сфери волевиявлення:

· людський закон – регулює спосіб життя, який служить для охорони життя держави;

· природний божественний закон – невідчужуване право людини.

Його мета: вище благо – пізнання Бога – розум і його удосконалення. Розум Спіноза називає природним світлом. «отже, суть божественного закону і його головне правило полягають в тому, щоб любити Бога як вище благо»[4] .

Спіноза виділив основні риси, властиві природному божественному закону.

По-перше, «він універсальний, або загален всім людям: його ж ми вивели з природи людини взагалі». По-друге, «він не потребує віри в історичні розповіді. По-третє, «цей природний божественний закон не потребує релігійних обрядів (caeremoniae), тобто, в діях, які самі по собі байдужі і називаються хорошими тільки через встановлення або які представляють яке-небудь благо, необхідне для порятунку, або, якщо бажано, в діях, значення яких перевершує людське розуміння». По-четверте, «вища нагорода за божественний закон є сам закон, саме: пізнання Бога і вчинено вільна, постійна і від щирого серця любов до нього; покарання ж полягає в позбавленні цього блага, в плотському рабстві або в душевній непостійності і коливанні».

Під правом і встановленням природи Спіноза має на увазі не «що інше, як правила природи кожного індивідуума, згідно з якими ми мислимо кожної людини природно визначеним до існування і діяльності певного роду. Наприклад, риби визначені природою до плавання, великі — до пожирання менших, отже, риби по вищому, природному праву володіють водою, і притому великі пожирають менших. Бо відомо, що природа, що розглядається абсолютно, має верховне право на все, що в її владі, тобто право природи тягнеться так далеко, як далеко тягнеться її потужність. Адже потужність природи є сама потужність Бога, який має верховне право на все».

Право і встановлення природи, під яким всі народжуються і велика частина живе, забороняє тільки те, чого ніхто не бажає і чого ніхто не може.

Таким чином, можна сформулювати наступне[5] :

· що не може бути заборонене, то повинно бути допущено;

· щоб закон був розумним, він повинен бути прийнятий великою кількістю або збором людей;

· дії і закони природи виходять від Бога. Природа є цілісність, певний порядок, встановлений Богом. Людина – частина природи, божественного світу, який підкоряється загальному порядку. Все, що проти природи, – це проти Бога. Дурні вимагають протиприроднього чуда як доказу божественного буття, на самій же справі прояв Бога – в тому, що все скоюється так, як він задумав, згідно природі.

Погляди Спінози на державу склалися під сильним впливом Гоббса і в полеміці з ним. Діаметральна протилежність програмних положень при спільності методологічних основ їх концепцій зумовила ряд розбіжностей в рішенні проблем теорії[6] .

Розглядаючи природний, природний стан людини, Спіноза відзначав, що кожний індивід має верховне природне право на існування і діяльність згідно своїй природі. Верховне право визначається не здоровим глуздом (природним божественним законом), а бажанням індивіда і його потужністю. В цьому стані всі рівно – розумні і безрозсудні, цей стан небезпечної і свавілля, в ньому не існує ні релігії, ні закону. Природний стан – цей «стан боротьби всіх проти всіх».

Спіноза – прихильник ідеї суспільного договору. Він затверджував, що люди прийшли до угоди, що вони колективно володіють своїм природним правом (або делегують його монарху). Колективне право визначається на підставі потужності і волі всіх разом, і тут всі керуються розумом.

Йому належать наступні вирази: «нікому не робити того, чого не бажаєш собі»; «захищати право іншого як своє». Суспільство має вище природне право на все, кожний винен йому підкорятися під страхом більшого зла – покарання або добровільно, за рішенням розуму, сподіваючись на більше благо. Саме боязнь зла або надія на благо примушують людину дотримуватися договору.

Природне право не передається повністю, межа – природний божественний закон – свобода думки, думки, слова кожного підданого. А порушення прав, витікаючих з договору, можливе тільки між приватними особами, арriori неможливо підданим перетерпіти порушення своїх прав від верховної влади, бо їй по праву потужності все дозволено. Свобода ж – в тому, щоб жити, керуючись тільки розумом.

Кожна людина прагне своєї вигоди користі. «але більшість керується своєю думкою, захопленням, а не розумом, рухомо примхами, не зважає на майбутнє. Тому жодне суспільство не може існувати без влади і сили, а, отже, і без законів, стримуючих і стримуючих пристрасті і неприборкані пориви людей»[7] .

Закони, які забезпечені заохоченням або покаранням, необхідні доячи того, щоб «стримати натовп, точно кінь уздою, наскільки це можливо».

Як відзначає Яхьяев М.Я., Спіноза задавався питанням: «чого хочуть люди?» і відповідав на нього таким чином[8] :

· пізнати речі (розум). Засоби для цього є в самій натурі людини і залежать тільки від нього;

· володіти своїми пристрастями (чеснота). Засоби для цього є в самій натурі людини і залежать тільки від нього;

· спокійного життя і здоров'я. Засоби для цього залежать від зовнішніх причин і називаються «щастям».

Мета суспільства і держави: забезпечити це «щастя», не перетворювати розум людини в автомат, а забезпечити, щоб його душа і тіло функціонували, не страшившися небезпеці, а люди вільно користувалися своїм розумом. Мета держави досягається виконанням всіх законів. Мета держави – це свобода людини. Мета верховної влади – утримати людину у межах розуму, оскільки люди схильні керуватися пристрастями. «мета всього суспільства і держави полягає в спокійному і зручному житті; держава ж може існувати тільки при законах, дотримуваних кожним, тому що якби всі члени суспільства схотіли не визнавати законів, то тим самим суспільство розпалося б і держава руйнувалася» б.

Верховна влада не зв'язується ніяким законом, але всі винні їй у всьому покорятися: «адже всі повинні були мовчазно або відкрито згодитися на це, коли переносили на неї всю свою потужність самозахисту, тобто все своє право». Підданим же належить виконувати її накази і не визнавати іншого права, крім того, яке верховна влада оголошує за право.

Щоб правильно зрозуміти, до яких меж тягнуться право і влада уряду, повинне помітити, що влада уряду полягає власне не в тому, що воно може примушувати людей страхом, але абсолютне у всьому, за допомогою чого воно може примусити людей слідувати його наказам; адже не підстава покори, але сама покора робить людину підданим.

Збереження держави залежить головним чином від вірності підданих і їх чесноти і душевної постійності у виконанні наказів. Але яким чином потрібно керувати підданими, щоб вони постійно берегли вірність і чесноту, — це побачити не так-то легко. Бо все, як правителі, так і керовані, — люди, тобто вони схильні замість праці до насолоди. «кожний думає, що він все знає, і хоче всім розпоряджатися на свій розсуд, і кожний вважає те або інше справедливим або несправедливим, законним або незаконним постільки, поскільки воно, на його думку, хилиться до його вигоди або шкоди: з пихатості він зневажає рівних і не терпить, щоб вони ним управляли: заздривши кращій славі або щастю, яке ніколи не буває рівномірним, він бажає зла іншому і радіє цьому злу»[9] .

Тільки ті, хто володіє владою, мають право на все і лише від їх рішення залежить все право.

Спіноза затверджував, що те правління вважається насильним, яке робить замах на розум, і «що верховна величність, мабуть, робить несправедливість поетапною і узурпує їх право, коли хоче наказати, що кожний повинен приймати як істину і відкидати як брехня і якими думками, далі, розум кожного повинен спонукати до благоговіння перед Богом: це ж є право кожного, яким ніхто, хоча б він і бажав цього, не може поступитися».