Реферат: Особистість в системі соціальних відносин

б) стан фізичного довкілля;

в) макросоціальні умови;

г) мікросоціум;

д) власне “Я” людини.

Соціалізація здебільшого - не хаотичний процес; впорядкування, контроль, управління соціалізацією досягається за допомогою виховання й освіти. Існують інститути, що мають головною функцією(або однією з функцій) виховання людини. Основними інститутами соціалізації є сім’я й інститут освіти. Ці функції виконують також народні традиції й фольклор, засоби масової інформації, інститут релігії, трудові колективи. Відповідно є соціальні ролі, що “спеціалізуються” на освіті й вихованні: вчитель, професор, вихователь дитячого садку, священик, не кажучи вже про батька й матір. Це чинники зовнішнього впливу на особистість. Але існує й самовиховання, коли суб’єкт стає по відношенню до себе “вчителем”, “вихователем” і він же є об’єктом впливу.

Є певні напрямки, відповідно до яких в суспільстві здійснюється процес виховання. Ці напрямки залежать від моделі особистості, що є прийнятою для суспільства або якоїсь його частини. Наприклад, у тоталітарному суспільстві перевага надається так званому ідейно-політичному або ідеологічному напрямку, бо він забезпечує формування відданих режиму особистостей, лояльних до влади й системи.

При цьому віддається належне:

а) трудовому вихованню;

б) патріотизму;

в) моральному розвитку особистості.

Праця – виток суспільного й особистого багатства, засіб досягнення певного статусу. Молода людина мусить мати не тільки відповідні знання й навички, але вона повинна психологічно бути готовою до праці, бути підприємливою, рухливою, не сидіти “склавши руки”. Наполеглива праця мусить стати цінністю у свідомості людини – ось завдання трудового виховання. Ця цінність є важливою складовою свідомості й світогляду, довкола якої формуються інші засади й цінності.

Патріотизм у широкому сенсі – те, що пов’язує людину з загалом, землею предків, нацією, державою, містом, або селом, де народилася або мешкає людина. Патріотизм – небайдужість до загальних справ, це вміння(й готовність) особисті інтереси корегувати з суспільними, національними, колективними; це піклування про довкілля, природу, землю; це – здатність, в разі потреби, захистити Батьківщину; це – законослухняність, повага до держави та її атрибутів.

Здорова мораль, здатність людини до самоконтролю й самообмеженню в ім’я підтримки нормальних, сталих стосунків з іншими людьми, породжує міцну сім’ю й стабільне суспільство. Мораль не абстрактна, а ймовірніше конкретна. Це – етика праці, людських стосунків, це поважливе ставлення до батьків і предків; це певні стосунки чоловіка й жінки, батьків і дітей і та ін. Витоки сучасної європейської моралі – у християнській традиції, хоча у секуляризованому суспільстві моральні норми вже мають світський характер.

Соціалізація, виховання, освіта – процеси, що дозволяють нагромаджувати так званий соціальний капітал. Він накопичується на протязі багатьох років відповідно до набуття людиною знань, навичок, цінностей і норм. Цей капітал може приносити особі дивіденди, але він не зменшується з роками й не тане. Соціальний капітал дозволяє людині, по-перше, користуватися значною свободою, вибирати альтернативи, бо індивіди, що його накопичили, мають попит і високо цінуються; по-друге, розширяти межі активного життя, тобто він сприяє соціальному довголіттю. Таким чином, роки, що віддані освіті, накопиченню професійних якостей, не є марно витраченими: вони дають вигоди протягом всього життя людини.

4. СОЦІАЛЬНА АКТИВНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ

Соціалізація не може бути повною без реалізації інтересів, цінностей людини. Суттєвим її моментом є розвиток соціальної активності, яка набуває особливого значення в умовах якісного перетворення суспільства.

Що таке соціальна активність? Які її критерії й показники?

Соціальна активність особистості тісно пов’язана з її соціальністю.

Соціальність особистості у широкому значенні цього слова – її зв’язок із соціально цілим: суспільством, соціальними спільнотами, людством. Тобто вона може бути зрозуміла через вивчення системи соціальних зв’язків особистості з найрізноманітнішими спільнотами: класовими, професійними, поселенськими, демографічними, етнічними, культурологічними, статусними і та ін. Інтереси потреби, цінності цих груп багатоманітні. Поняття соціальної активності дає уявлення про якість соціальності, рівень та характер її реалізації.

В умовах якісних змін, що відбуваються в суспільстві, особливо важливо виявити рівень, характер соціальності особистості. Чи відчуває, чи розуміє особистість потреби, інтереси соціуму та в зв’язку з цим цілі та завдання соціальних рухів? Чи сприймає їх як власні? Бездумно наслідує їх чи здатна усвідомити, самостійно осмислити? Чи усвідомлює себе суб’єктом суспільних відносин? Наскільки розвинене людське у людини, чи засвоєний досвід її історичного соціального розвитку? На ці питання неможливо відповісти без звертання до категорії соціальної активності.

Соціальна активність особистості – системна соціальна якість особистості, у котрій виражається та реалізується рівень її соціальності, тобто глибина і повнота зв’язків особистості з соціумом, рівень перетворення особистості на суб’єкт соціальних відносин (див.: О.О.Якуба. Там же. - С .96 – 97).

Соціальна активність є висхідною соціальною якістю, що виявляє цілісне, стійке активне ставлення до суспільства, проблем його розвитку і визначає якісні особливості і свідомості, і діяльності, і станів особистості.

Інтереси особистості, цінності, які вона приймає, можуть вступати в протиріччя з інтересами більш широких спільнот, суспільства в цілому, але це зовсім не означає, що особистість не є соціально активною. Високий рівень соціальної активності передбачає не бездумне наслідування інтересів соціуму, механічне сприйняття його цінностей.

Соціальна активність – не лише розуміння і прийняття інтересів суспільства, але й готовність, уміння реалізувати ці інтереси, активна діяльність самостійного суб’єкта.

В.О.Ядов найважливішими ознаками соціальної активності особистості (в протележність особистості пасивній) вважає сильне, стійке, а не ситуативне, прагнення впливати на соціальні процеси (в кінцевому підсумку на суспільство в цілому) та реальна участь в громадських справах, яка продиктована прагненням змінити, перетворити, або, навпаки, зберегти, зміцнити існуючий соціальний порядок, його форми, сторони. І за своїм змістом, спрямованістю на певні цінності, а також за рівнем їхнього осмислення, за характером і за рівнем реалізації соціальна активність багатоманітна. Уявляється, що саме аналіз її зв’язків з соціальністю дає змогу виявити певні типи соціальної активності. Виходячи з особливостей цього зв’язку, О.О.Якуба виділяє три основних критерії соціальної активності.

Перший критерій дає змогу виявити широту, діапазон цінностей особистості, рівень соціальності в плані орієнтації на інтереси не лише вузької соціальної групи, але й більш широких спільнот, суспільства в цілому, людства. Соціальна активність може мати егоцентричну спрямованість, замикаючи людину в просторі її власної суб’єктивності; альтероцентричну, що підпорядковує життя служінню близьких; соціоцентричну, направлену на реалізацію суспільних потреб різного рівня, яка робить життя людини невіддільним від турбот і проблем широких соціальних спільнот. У сучасних умовах зростає значення орієнтації на загальнолюдські цінності. Для соціально активної особистості вони є висхідними, визначальними. Таким чином, перший критерій виявляє характер спонукальних сил, потреб, цінностей, що є основою соціальної активності.

Активна особистість – така особистість, для якої найвищою цінністю є життя в ім’я суспільних інтересів, життя у гущині соціальних подій, життя, об’єктивно включене у рух і розвиток суспільних організмів та суспільних процесів.

В основі соціальної активності є особливі характеристики самосвідомості особистості, котрі ідентифікують її з соціумом та розглядають її як суб’єкт, що виражає та захищає інтереси спільноти як власні. Продуктивним є поняття генеральної ціннісної спрямованості особистості, яка інтегрує у ціннісну єдність усі цінності, уявлення. Знаючи зміст генеральної ціннісної спрямованості індивіда, не можна з упевненістю передбачити його вчинки на певних дискретних відрізках життєвого шляху (вони можуть бути наслідком впливу багатьох факторів), та можна з упевненістю прогнозувати загальні лінії його соціальної активності у тривалій життєвій перспективі.

Другий критерій характеризує міру, глибину прийняття, засвоєння цінностей. Вихідним методологічним принципом розуміння соціальної активності О.О.Якуба вважає виділення трьох її сторін: раціональної, чуттєво-емоційної, ролевої. Особистість може сприймати цінності на рівні почуттів, настроїв, знань чи вольових спрямувань. Як правило, на рівні емоцій особистість засвоює цінності поверхнево, хоча і в яскравій емоційній формі. На рівні знань відбувається більш глибоке й конкретне засвоєння цінностей. На рівні вольових спрямувань формуються соціальні установки, тобто готовність до дії, до реалізації потреб, цінностей. Лише разом усі ці рівні дають справді повне й глибоке прийняття цінностей. Яскравим виявом органічного зв’язку знань, почуттів та волі, що забезпечують справжню соціальну активність, є переконання особистості, її соціальні установки. Показником високого рівня соціальної активності є свідоме приєднання до соціального життя, висока особиста значимість інтересів суспільства в цілому та конкретних спільнот, усвідомлення особистістю свого місця в суспільстві, персональної відповідальності за процеси, що відбуваються в ньому.

Третій критерій розкриває особливості реалізації цінностей. Показниками рівня реалізації виступають характер та масштаби, результати, форми діяльності.