Реферат: Особливості конфіскації та оплатного вилучення у порівнянні з іншими мірами адміністративного примусу, пов’язаного з обмеженням права власності

Але у демократичному суспільстві такого бути не може, у тому числі і відносно власності. Власність, згідно ст. 2 Декларації прав людини і громадянина 1789 р., - одне з природних і невід'ємних прав людини; згідно ст. 17 - право недоторканне і священне. Саме так власність сприймається людиною. Таке формулювання відповідає природному підходу до розуміння права власності як об’єктивно існуючого і притаманного кожному індивіду права володіння, користування, розпорядження належним йому майном, а тому таке бачення права власності диктує обов’язок кожній державі забезпечити невід’ємне право кожній людині і громадянину. Ці юридичні норми були прийняті на підставі природного бажання надійного та стабільного існування права власності. Хоча, слід звернути увагу, що існування інституту права власності пов’язується із його рухом, рухом самої власності в умовах ринкової економіки. Право власності може бути отримано, передано, втрачено тощо. Тому норми, які були проголошені в Декларації прав людини і громадянина, в більшому ступені визначали не саме право власності – його зміст (володіти, користуватися, розпоряджатися власністю), а визнавали за кожною особою право на власність, що обов'язково припускає наявність відповідного суб'єкта, якому гарантується недоторканість його власності, забезпеченість права її отримати. Відповідно, слід вести мову про суб’єктивне право особи на власність та про правові підстави його обмеження.

Що стосується розуміння поняття «суб’єктивне право особи на власність», то можна погодитися із позицією, що право приватної власності в суб’єктивному значенні – це закріплені в системі конституційних економічних прав людини і громадянина невід’ємні, непорушні та гарантовані державою і суспільством вид і міра можливої, свідомо-вольової поведінки фізичної особи щодо володіння, користування і розпорядження своїми матеріальними і духовними благами, сутність якої полягає в можливості вести себе певним чином, вимагати відповідної поведінки від зобов’язаних осіб, у разі необхідності захищати своє право передбаченими нормами об’єктивного права засобами, а також використовувати це право для задоволення своїх правомірних потреб та інтересів. А до змісту конституційного права людини і громадянина на приватну власність віднесено гарантовані Конституцією та законами України основні правові можливості фізичної особи: вчиняти діяння стосовно володіння, користування і розпорядження своєю власністю, вимагати від зобов’язаних осіб відповідної поведінки щодо здійснення прав власника, звертатися до компетентних органів для захисту і відновлення порушеного права, відшкодування спричинених збитків[1].

Вважаємо, що із врахуванням цих положень можна дослідити ту систему правових приписів, які регламентують в Україні як право власності, так і можливість його обмеження, де однією з форм обмеження (припинення) є конфіскацію майна ( п. 10 ст. 346 ЦК України «Підстави припинення права власності [3])».

Так, Конституція України (ст. 41), звісно враховуючи положення наведених вище міжнародно-правових актів, закріпила, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, де право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. (ч. 1, 2 ст. 41) [1]. Вважаємо, що тут мова йде саме про те, що всі і кожний мають саме такі правові можливості щодо власності як володіти, користуватися і розпоряджатися нею, але набуття цих прав можливе лише в порядку, визначеному законом, більш того, можна прямо вести мову, беручи до уваги положення статей 8 та 68 Конституції України, що набуття цих прав можливе лише в законному порядку і ніяк інакше. Це підтверджується положеннями ст. 328 ЦК України, яка вказує, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів [3]. Якщо це так, а ми в цьому не сумніваємося, то у відповідь держава встановлює гарантіє цих прав: ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (ч. 4 ст. 41) [4]. Власність - право недоторканне і священне. Хоча як суб’єктивне право - право власності за своєю природою не може бути абсолютним. Таким чином, виходить, що економічні права громадян обмежені.

Об'єкт нашого дослідження у такому разі вимагає відповіді на питання про те, які межі права громадянина на власність і в якому ступені держава має юридичне право його обмежити. Відповідь на це питання містить, зокрема ч. 5 ст. 41 Конституції України: примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану, а також ч. 7 ст. 41 Конституції України: Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі [1]. На думку О.В. Розгон, обмеженнями є зовнішній вплив на суб’єктивне право власності конкретної особи, що втілюється у відповідні правовідносини з її участю, тягне за собою стиснення, зменшення можливостей здійснення власником своїх повноважень і полягає у конкретних приписах власнику здійснити певні дії або утриматися від певних дій, а напрямки обмежень права власності стосуються володіння, користування та розпоряджання як у кожній з цих правомочностей, так і їх комбінацій, а також у всіх правомочностях разом. Далі автор відмічає, що однак під час існування обмежень, вони ззовні можуть виражатися у різних формах і тягнути за собою різні наслідки, що свідчить про ступінь стиснення власника. Перший ступінь стиснення (найбільш вагомий) виникає при накладенні на майно арешту, запровадження притримання майна власника як способу забезпечення виконання ним зобов’язань, а також при примусовому припиненні права власності внаслідок націоналізації, реквізиції, конфіскації, примусовому викупі у власника його майна у зв’язку з суспільною необхідністю, а також у разі банкрутства власника.

Звідси окремим видом примусового відчуження права приватної власності є конфіскація, Так згідно із ч. 6 ст. 41 Конституції України конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом [1]. Тобто Конституція України визнає можливість існування конфіскації і встановлює певну систему гарантій, що відповідає міжнародним вимогам, а саме судовий порядок прийняття рішення про її застосування на певних, встановлених законом підставах. Це підтверджується і Рішенням Конституційного Суду України, що частиною шостою статті 41 Конституції України встановлено імператив, за яким конфіскація може бути здійснена виключно за рішенням суду.

Підкреслюється, що серед випадків примусового відчуження права приватної власності конфіскація є безоплатним вилученням у власника належного йому майна за рішенням суду у виді санкції за здійснення правопорушення (ст. 354 ЦК). Тобто конфіскація може розглядатися як різновид майнової відповідальності особи. Її застосування можливе виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановленому законом [4].

Таким чином ми бачимо, що Конституція України фактично ухилилася від вирішення питання про обсяг можливої конфіскації, її об’єкту тощо, вона лише передбачає таку підставу для припинення (обмеження права власності), а вирішення цього питання знаходить свою відповідь у інших законах. Так, у іншому Рішенні Конституційного Суду України вказано, що правопорушення, за які застосовується примусове безоплатне вилучення державою всього або частини майна у особи, визначені у кримінальному, адміністративному, цивільному законодавствах. Погодимося, що про власність як належність або присвоєння матеріальних благ може йтися як у виробництві, так і у споживанні; як при їх розподілі, так і при обміні, а тому відносини з власності слід розглядати як право власності, що внаслідок своєї приватної природи регулюється цивільним правом, а також як інші інституції в економіці і праві. Тобто право власності є комплексним, оскільки відносини з власності регулюються і нормами інших галузей права: конституційного, кримінального, адміністративного та ін.., а власність взагалі виступає економіко-правовим явищем, у якому правова форма нерозривно злита із економічним змістом.

Дотримуючись точки зору, що внаслідок своєї приватної природи право власності регулюється цивільним правом, звернемося до Цивільного кодексу України, де в ст. 354 «Конфіскація» містяться наступні положення:

До особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом. Тут ми з