Реферат: П.Загребельний
Та, мабуть, і після війни, коли б Андрій Коваленко залишився в живих, він не помітив би, яка багата його біографія. Ну, пішов добровольцем. Воював. Поранили. Вилікувався. Знову воював. Знову поранили. Взяли в полон. Втік. Впіймали. Знову втікав... Здатні на подвиги не часто розповідають про свої подвиги. Бо, може, джерелом цих подвигів саме і є впевненість у тому, що так чинив би кожен на його місці. Велика, справжня скромність—сестра героїзму, а не посередності...
Ми часто не помічаємо, яким неоціненним багатством володіємо, що, справді, може «солнце померкло б, увидев наших дум золотые россыпи». Письменник мало пише про радянських людей, з якими доля зводила його героя там, далеко від рідної землі. Але кожна така зустріч, як з Мартиненком, Банніковим, Антроповим, залишає хвилююче враження, показує, що в які б обставини не потрапили радянські люди, вони живуть між собою за законами, нормами нового суспільства, за соціалістичними законами.
Справжнім гімном радянській людині звучить заключний епізод короткого життя героя повісті, епізод, з якого могла б початися легенда про радянського юнака. Коваленко, смертельно поранений після останньої спроби вирватися з полону, лежить у бараку поруч з поляком, якому на світанку мають зробити укол, щоб убити. «Андрій намагався думати про дім, про батька й матір, про Катю. Але пам'ять його, знесилена, змучена безугавним болем, розгубила всі спогади, як квітка пелюстки. Йому тепер лишався біль, різкий і нестерпний, і думки. Вчора пін шкодував, що його не вбили тоді одразу в Марбурзі, тепер дякував випадкові, який продовжив йому життя на ці кілька днів. І перед смертю він ще зможе зробити добре діло. Зможе, хоч як це не важко». І ось він, напружуючи останні сили, підводиться і міняється номерами з своїм сусідом Єжі Фурчаком. Вранці укол роблять йому, а не Єжі. Андрій умирає, щоб жив він.
« – Простіть, мамо й тату, свого сина за те, що він вмер так далеко від вас, за те, що вмер раніше од вас. Ви ще довго пам'ятатимете його. Будете згадувати свого енна вранці, як сходить сонце, і в безсонні ночі, в горі і в радості, взимку й повесні, поки й живі, будете ви журитися за своїм сином... І ще будете ви тужити й нарікати на долю за те, що не поклала вона вашому синові під голову пахучого снопа пшениці, не постелила йому в боки білих, м'яких снігів, не заквітчала йому могили червоною калиною, бо пропав ваш син Андрій безвісти. Чи ж безвісти?»
Ні, не безвісти, – говорить повість П. Загребельного. Залишилися десь люди – все-таки люди, які ходили за ним конвоєм, і якщо не знайшлось у них поваги до юнака, то хоч подив перед силою його душі збережеться в їх пам'яті, це добре для справи миру. Залишилися ж, певно, в живих товариші по долі, які понесуть з собою пам'ять про це недоспіване життя. Залишився Єжі, який повинен пам'ятати, що йому належить жити і за Андрія, бо, рятуючи його ціною свого життя, радянський юнак заповідав йому і свої людські обов'язки.
А тепер ось іще тисячі читачів, яким розповідає про життя Андрія письменник Павло Загребельний. І так розповідає, що як живий постає перед читачем його юний герой і по безспірному праву тих, хто загинув за Вітчизну, говорить до своїх ровесників: перевірте, чи достойно ви живете, чи вмієте цінити людську честь, радянську свою гідність?
В повісті П. Загребельного виявилися найсильніші сторони його обдарування, його творчість, на мій погляд, належить до того напряму української прози, відносно якого не доводиться повторювати, що романтика є складовою частиною реалізму. А для такої романтики потрібен глибокий суспільний зміст, красиві душею, може, гідні подиву людські образи, тонке відчуття нового в почуттях, ділах, помислах людей, в стосунках між людьми...
Список використаної літератури
1. Фащенко В. Глибінь і розмаїття дивосвіту. – У кн.: Загребельний П. Твори: В 6-ти т. К.: Дніпро, 1979, т. 1, с. 5-6; 15-16.
2. Слабошпицький М. Загадка Павла Загребельного. –Радуга, 1980, № 1,
с. 157; 158; 159.
3. Новиченко Л. Хто звів семібрамні Фіви. – У кн.: Література і сучасність: Літературно-критичні статті. К.: Рад. письменник, 1970, вип. ІІІ с. 39-42; 46; 56.
4. Шамота М. Дума про безсмертя. – Літ. газета, 1958, 15 квіт.