Реферат: Переяславська рада
Зрозуміло, що за цих умов наші народи не мали значущих глибинних мотивів для “возз’єднання". Відповідний політичний крок був вимушеним для гетьмана. У той же час інші перспективи для Української Козацької держави були ще гіршими. У своїй промові на Переяславській раді (ретельно продуманій і адресованій "людності", "посполитим", а не дипломатам) Б. Хмельницький жодного разу не згадує про зв'язок Московського царства з Київською Руссю чи про етнічну спорідненість двох народів. Єдиний аргумент, висунутий гетьманом на користь союзу - це віра. Натомість дипломатичне листування і тексти офіційних документів обох сторін рясніють згадками про "єдиний народ руський", "одну матір - Київську Русь", а також про те, що московський цар як "прямий нащадок Володимира Великого" повертає під свою руку загарбану Польщею "Малу Русь" "яко древніх великих князів Руських спадщину". Ці пасажі виступають юридично-правовим обґрунтуванням, легітимацією міжнародного акту, коли один з контрагентів (Військо Запорізьке) формально все ще знаходиться в підданстві іншої держави (Корони Польської). На той час ідеї спільної Великої Русі і єдиного "руського народу" не мали для українського суспільства достатньої ідеологічної ваги й циркулювали переважно в колах вищої політичної та інтелектуальної еліти.
Очевидно, що і з московського, і з українського боку альянс був суто політичною акцією: пафосна тональність та піднесена фразеологія міждержавних актів й листування диктувалися дипломатичним етикетом і формальними вимогами міжнародного права. Маючи за спиною непростий кількарічний досвід офіційних дипломатичних зносин, чітко усвідомлюючи різницю в інтересах, Військо Запорізьке і Московське царство ставилися одне до одного прагматично й обережно. Згідно з домовленостями 1654 року Військо Запорізьке вступало "під високу руку" московського царя на засадах широкої автономії, повністю зберігаючи не тільки можливості внутрішнього самоуправління, але й основи свого суверенітету (гетьманський уряд мав практично необмежені повноваження у сфері міжнародних відносин, Москва зносилася з Чигирином через Посольський приказ тощо).
Низку запитань викликає процедура і договірно-правове оформлення українсько-російських домовленостей. Не збереглися оригінали письмових документів, що спонукало до численних спекуляцій, якими поступово "обріс" договір. Угода в Переяславі була усною і передбачала обопільну присягу: як козаки присягали на вірність царю, так і монарх (або уповноважений ним представник) зобов'язувався гарантувати права і вольності українського народу. Однак російський посол В. Бутурлін в останній момент заявив, що таких повноважень не отримав. Переговори мало не зайшли в глухий кут. Проте козацька старшина на чолі з гетьманом вирішила не розривати відносин, котрі так важко налагоджувалися, і поклалася на передане В. Бутурліним "слово" царя, що той підтверджує всі домовленості. В наступні місяці 1654 року між Україною і Московською державою було укладено письмову угоду, що відповідало тодішній дипломатичній практиці.
В Україні далеко не всюди одразу згодилися присягати московському цареві. Відомі факти збройних заворушень, які відбувалися в Києві, на Київщині, у Полтавському, Кропив'янському, Уманському та Брацлавському полках. Негативно сприйняла альянс частина козацької старшини та української шляхти. Вкрай негативно поставилося до "об'єднання" духовенство на чолі з ієрархами Української православної церкви, які, будучи підпорядкованими Константинопольському, а не Московському патріархові, передбачали майбутні ускладнення й баталії на церковній ниві. Понад тридцять років вони ще противилися "об'єднанню" з Москвою.
Розділ 4. Початок російської експансії
Надавши Війську Запорізькому воєнну та дипломатичну допомогу, Московська держава одразу ж почала активно, хоча і обережно, здійснювати експансіоністську політику щодо України. Додатковим каталізатором московських намірів стала тогочасна внутрішня соціально-економічна нестабільність Козацької держави, а також побоювання, що Україна вийде з-під московського контролю. Такого повороту подій за умов перерозподілу сфер впливу у Східній Європі та на Балканах Московська держава як впливовий міжнародний "гравець" допустити не могла. Під тиском Москви вже 17 жовтня 1659 року гетьманський уряд Ю. Хмельницького підписав нові "Переяславські статті", які помітно звужували його повноваження в альянсі. Фактично документ заклав перші підвалини ліквідації вибореної в 1648-1654 pp. широкої української автономії. В подальшому царська дипломатія успішно застосовувала практику укладання окремих договорів про поділ повноважень зі щойно обраними гетьманами, що призводили до зменшення обсягу їхньої влади і, відповідно, посилення московського впливу в Україні. За винятком хіба що "Рішительних пунктів" Д. Апостола 1728 року у всіх інших "Статтях"* виразно проглядається тенденція до нівелювання не лише політичної, а й соціально-економічної автономії Гетьманщини у складі Московського царства.
Однією з головних причин такого розвитку подій стала незавершеність і неструктурованість політичної системи українського суспільства, його внутрішня роз'єднаність та неконсолідованість. На початку XVIII століття фактично втратило свою об’єднувальну функцію українське козацтво. Для ствердження національної державності, солідаризації суспільства тоді була конче необхідна хоча б відносна зовнішньополітична стабільність, послаблення експансії й тиску з боку потужних сусідів, у результаті чого Україні, розташованій на перетині їхніх геополітичних інтересів, доводилося постійно воювати. Особливо руйнівною для української державності була тактика Москви, спрямована на розпалювання ворожнечі у середовищі української шляхти і козацької старшини, розколотій на угруповання з різними (російськими, польськими, кримськими, турецькими, шведськими)"орієнтаціями".
Посилено інспірована ззовні боротьба шляхетсько-старшинських партій щоразу (до початку XVIII століття) призводила до руйнівних для народу й держави повномасштабних громадянських воєн (гетьманування І. Виговського, П. Дорошенка, І. Мазепи), а точніше, до однієї такої війни, що, періодично спалахуючи, жевріла в українському суспільстві протягом кількох десятиліть. Ці внутрішні чвари швидко виснажили Україну до критичної межі, що було абсолютно неприпустимим у тій ситуації. Вже в 1667 році, користуючись слабкістю гетьманського уряду, Московська держава просто проігнорувала його позицію й уклала з Польщею Андрусівське перемир'я (в основах своїх закріплене "Вічним миром" 1686 року), в якому, зокрема, був зафіксований поділ сфер впливу обох держав на українських територіях. В умовах внутрішньої неконсолідованості й нестабільності України це практично одразу призвело до її довгострокового розколу на Правобережну та Лівобережну з окремими урядами, повнота влади яких ставала дедалі примарнішою. Цілком очевидно, що все це істотно загальмувало націогенез та державотворчі процеси. Зазначені процеси і досі впливають на баланс політичних сил і визначення ними геостратегічних орієнтирів України.
Свою позицію у відносинах з Україною Москва яскраво продемонструвала в 1768 році, коли селяни й козаки Правобережної України здійснили спробу самостійно звільнитися від панування Польщі. Головну роль у придушенні повстання відіграла саме Росія. Скориставшись довірою керівників повстання, росіяни заарештували їх і видали полякам. Спільними зусиллями російських і польських військ повстання було жорстоко придушене, а панування Польщі на Правобережжі повністю поновлено. Загалом, вже в другій половині XVII - на початку XVIII ст. Росія завдала Україні смертельного удару: значно звузила її суверенітет, розколола навпіл і віддала (з власних геополітичних міркувань) значну її частину під владу Польщі. Саме тоді Україна, ставши південно-західним форпостом Росії, вперше виступила у незавидній ролі плацдарму воєнних дій Російської імперської держави, яка завжди воювала за свої, а не за українські інтереси.
Розділ 5. Імперська політика денаціоналізації Українського народу
Імперська політика Росії в Україні мала катастрофічні наслідки - народжена в національно-визвольній боротьбі Українського народу Українська Козацька держава перестала існувати. Однією з причин цього стала втрата державницьких ідеалів насамперед керівною верхівкою України, яка з часом розірвала зв’язок зі своїм народом і поступово злилася із загальноімперськими елітами. Приватизація української еліти і насамперед козацької знаті шляхом надання їй дворянського стану та інших привілеїв стала наріжним каменем російської політики в Україні, яка у різних формах здійснювалася впродовж багатьох століть, в т. ч. й в умовах колишнього СРСР.
Починаючи з другої половини XVII ст., в умовах демонтажу української державності російська влада не без підтримки частини українських можновладців продовжувала посилювати політико-адміністративний, а з часів Катерини II і фінансово-економічний тиск на Україну, використовуючи її економічний і демографічний потенціали у власних цілях. Йдеться про перетворення частини козацтва на кріпаків, використання українців на будівельних роботах на російських теренах, обмеження "вольностей та привілеїв" козацтва, а згодом і його знищення, закріпачення селянства, руйнування економічної самодостатності України та своєрідного укладу її торговельно-господарського життя, знищення митних кордонів між Гетьманщиною і Росією та введення на території першої загальноімперського політико-адміністративного устрою тощо.
Специфічною рисою культурно-освітнього розвитку Московського царства у цей період було активне використання українських, на той час більш розвинених й численних, інтелектуальних та культурних осередків, освітніх закладів (колегіумів, академій). Почала здійснюватися модернізація православного культу шляхом поширення українських церковних новацій, використання тогочасного київського книжного "рєчєнія" для розробки російської літературної мови тощо. Як писав М. Грушевський, “український нарід був на той час значно освідченішим”. “З України ціле століття надходили на Московщину люди, що там заводили школи, бібліотеки, вчили писати і друкувати. Довгий час усі вищі наукові особи в Московщині були з українців, бо своїх учених там не було”.
З кінця XVIII - початку XIX ст. розпочалася цілеспрямована політика русифікації українського народу, який в той період (не кажучи про XVII ст) все ще був цілком самодостатнім в етнокультурному відношенні і мав достатній потенціал для подальшого повноцінного розвитку. Упродовж століть Росія послідовно та цілеспрямовано здійснювала політику знищення самобутності України відповідно до принципів загальноімперської культури. Ще у 1720 p. Указом Петра І було заборонено видавати в Україні будь-які книжки, крім богослужбових, "дабы никакой розни и особаго наречия не было", що було підкріплено й "розвинено" подальшими урядами Росії. Продовженням цієї політики стало видання у 1753 р. царського Указу про заборону викладання української мови в Києво-Могилянській академії, заборона у 1769 р. Синодом Російської православної церкви друкування українського букваря, видання у 1863 р. Валуєвського циркуляра про заборону книг "малоруською" мовою духовного змісту, навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу. Йдеться також про затвердження у 1874 р. Статуту про початкові народні школи, у якому визначалося навчання учнів цих шкіл лише російською мовою; про Емський указ 1876 р. щодо заборони ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур "малороссийским наречием", заборону сценічних вистав, співу, читання та друкування текстів українською мовою. Після захоплення у 1914 р. Галичини російська військова адміністрація заборонила всю українську пресу, українські навчальні заклади та відповідні громадські організації. Цей перелік можна продовжити. М. Драгоманова за статтю “О педагогическом значении малорусского языка" було звільнено з посади доцента Київського університету.
У цьому контексті безпідставними й недоречними видаються дискусії з приводу того, яка культурна спадщина (російська чи українська) була розвиненішою і "хто кого окультурив", оскільки духовні й культурні цінності кожної нації визначають її місце, значення і роль в історії людства. У цьому зв’язку не можна вважати комп