Реферат: Петро Калнишевський - постать овіяна легендами

Вам на башти стати.

Ой не позволю крівцю християнську

Марно проливати.

...Ой, у суботу у полудні

Москва наступала;

А в неділю до схід сонця

Лагері розбила...

Ой уже ж наші славні запорожці

Та й невеселі стали,

Ой, облягли їх москалі

Та всіма сторонами.

Ой кругом церкви, церкви січової

Ой караули стали,

Ой, священику отцю Володимиру

Та служити не дали.

Ой летить бомба з московського боку,

Та й посеред Січі впала...

Петро Калнишевський і січова старшина здали російським військам Січ без бою. Загарбники пограбували військову скарбницю, вивезли зі сховищ зброю з припасами, архів Коша Запорозького. Понад 5 тис. запорожців після зруйнування Січі втекли за Дунай і заснували там Задунайську Січ. Ну а що ж сталося з Петром Калнишевським? Всі дослідники однозначно стверджують, що його, разом з козацькою стар­шиною, військовим писарем І. Глобою, військовим суддею П. Голова­тим, військовим старшиною А. Порохнею, полковником Чорним, С. Гелехом, І. Куликом, І. Гараджою,-курінними отаманами О. Параличем, М. Головком та іншими було заарештовано, а їхнє майно описане й конфісковане. Заарештувати заарештували, але чи відразу після за­хоплення Січі? Це, як на мене, теж принципове питання. Принаймні стосовно Петра Калнишевського, то є підстави сумніватися в його не­гайному арешті в червні 1775 р.

Як відомо, козацьку українську старшину Катерина II зрівняла в правах з російським дворянством. Наприклад, А. А. Головатий — писар при кошовій адміністрації, полковий старшина, після зруйнування Січі 1775 р.—капітан російської армії, брав участь у формуванні з колиш­ніх запорожців Війська вірних козаків, пізніше перейменованого на Чорноморське козацьке військо, де займав посади військового судді і кошового. Досить таки типова доля для вірнопідданої козацької стар­шини, лояльної до цариці. Зрештою, про це йдеться і в маніфесті Ка­терини II від 3 серпня 1775 р.

Не зайвим буде процитувати рядки з маніфесту: «всем же старши­нам, кой служили порядочно й имеют одобрения от наших воєнних начальников, службе й званню их получат степени ». У Петра Кални­шевського були «одобрения » від самої цариці — нагороди, подяки, висо­ке військове звання.

Катерина II була підступною, жорстокою, але хитрою й розумною імператрицею, котра ревно дбала про свою репутацію «гуманістки і бла­годійниці». Чи переслідувала б вона 85-літнього старця, якби він не становив для неї реальної загрози? Тим більше — героя воєн, генерал-лейтенанта, кавалера ордена Андрія Первозванного? Думається, що Петру Калнишевському було надано можливість повернутися на свій хутір-зимівник Гетьманку на рідній Роменщині, щоб тихо доживати віку. Маніфест Катерини II від 3 серпня 1775 р. ставив, на думку ца­риці, крапку на цій «політичній потворі »: «Січ Запорозька остаточно вже зруйнована, із знищенням на прийдешні часи й самої назви запо­розьких козаків, не менш як за образу нашої імператорської величності, через вчинки і зухвальства, що чинені були від цих козаків непокорою нашим височайшим повелінням ».

У метричній книзі Миколаївської церкви містечка Смілого є запис на полях, датований липнем 1775 р.: «Брат Петро на Петра й Павла був печальний зело, молю бога за нього ». Свято Петра й Павла-, як відомо, 12 липня. Отже, Січ до цього часу було уже зруйновано. В жур­налі «Киевская старина» № 9 за 1887 р. було надруковано інформацію «Кло­потання Потьомкіна про заміну запорозькій старшині смертної кари ув'язненням у монастирі », де йдеться про Петра Калнишевського. Це звернення Г. Потьомкіна до цариці написане в травні 1776 р., майже через рік після зруйнування Січі. Де був Калнишевський весь цей час? У конторі військової колегії в Москві? Є кілька версій.

Одна з них подана в московському тижневику «Неделя» № 13 за 1965 р. Житель Роздорської столиці І. В. Проколов, збираючи на Дону інформацію про скарб С. Разіна, випадково натра­пив на слід ще одного скарбу — запорозького. Розповів йому про це донський козак, у родині якого таємниця скарбу передавалася з діда-прадіда «від самого Калниша». Можливо, мова йшла про майно остан­нього кошового, котрий, за переказом, після зруйнування Січі втік на Дон. Ймовірно, що Петро Калниш міг переховуватися серед вірних йому людей у Роздорах — одному з багатих козацьких містечок. Відомо, що з втечею Калнишевського зникли і сліди запорозької казни. Чи не залишилася вона (принаймні її значна частина) на Дону? А можливо, скарб останнього кошового закопаний і ближче, на дорозі з Січі на Дон — на таку думку наводить розповідь ще одного скарбошукача з Та­ганрогу М. С. Овчарова.

А було це так. Його прадіда разом з родиною та іншими селянами привіз поміщик з Рязанської губернії в Приазов'я ще на початку XIX ст.— для освоєння безлюдних земель «Дикого поля». Під гаєм, біля злиття двох струмків, заснували село, збудували поміщицьку сади­бу. Овчарови вирішили викопати криницю у дворі, щоб не тягати воду з «копанки», біля струмка. Десь на другому метрі глибини ями лопата потрапила на щось тверде. Витягли один обгорілий обрубок дерева, другий, третій... На глибині двох метрів ними виявилася щільно зава­лена вся земля. Отож, забобонні селяни, перехрестившись злякано, за­горнули цю «нечисту» яму землею, а колодязь викопали в іншому місці. А через багато років у двір Овчарових забрів старий і хворий втомле­ний дід, який, відпочивши, розповів, що десь півсотні літ тому загін запорожців, тікаючи від погоні, закопав у цих місцях, кроків за триста від криниці, великі скарби. Не виключено, що це був загін Петра Кал­ниша, який не ризикнув їхати з казною повз відбудовану Троїцьку фортецю в Таганячному розі, повз численні сторожові пости і роз'їзди царської армії в Приазов'ї. Отож вирішили прориватися на Дон без скарбів, а їх приховати до кращих часів у надійному примітному місці. Залишки ж від вогнищ закопали в землю і замаскували, щоб не при­вертати до цього місця уваги.

Після зруйнування Запорозької Січі Петро Кални­шевський підпільно проводив роботу по встановленню контактів з тією козацькою старшиною, яка залишилася йому вірною, аби самовільно відновити Січ в іншому місці за межами Російської імперії, за що й був засуджений до смертної кари з заміною її довічним ув'язненням у Соловецькому монастирі. На такі роздуми наводить ця публікація та інші факти. Звичайно, це гіпотеза, не більше, але — не позбавлена логіки. Ось цей лист Потьомкіна до цариці:

«Всемилостивейша государиня!

Вашій імператорській величності відомі всі дерзновенні вчинки ко­лишнього Січі Запорозької кошового Петра Калнишевського і його спільників судді П. Головатого і писаря І. Глоби, коїх підступне буй­ств