Можна сумніватися в реалізації цього плану, але не можна оспорювати велич його; його значущість для людської культури. Ймовірно, оп¬ределенный відсоток людства – із-за хворобливих завдатків або надмірної сили потягу – назавжди залишиться асоціальним, але якби удалося сьогоднішнє вороже культурі більшість перетворити на меншість, то було б досягнуто дуже багато що.

З усвідомленням того, що всяка культура покоїться на примусі до праці і на відмові від потягів, а тому неминуче викликання опір з боку об'єктів своїх імперативів.

Стало ясно, що самі блага, засоби їх отримання і порядок їх розподілу не можуть бути головним змістом культури. Бо їм загрожує бунт і руйнування частки культури. Поряд з благами виступають засоби, здатні служити захисту культури, – засоби примусу. Ці засоби другого роду можна охарактеризувати як психологічним арсеналом культури.

Різні древні позбавлення – вони спільні для всіх, вони все ще діють, все ще складають ядро ворожих відчуттів до культури. Мова йде про імпульсних бажаннях: інцеста, канібалізму, кровожерливості. Відношення культури до цих древніх імпульсних бажань не однаково; лише канібалізм всіма знехтуваний.

Вже в цих древніх зреченнях дає про себе знати один психологічний чинник, що зберігає значення і для всіх подальших. Людська психіка прогресувала: наш розвиток йде в тому напрямі, що зовнішній примус поступово йде всередину і особлива психічна інстанція, людське Зверх-я, включає в число своїх заповідей. Це посилення Зверх-я є цінне психологічне придбання культури. Особи, в яких це сталося, робляться з противників культури в її носіїв. Чим більше їх число в даному культурному регіоні, тим швидше вона зможе обійтися без засобів зовнішнього примусу.

З подивом цей видатний психолог виявляє, що велике число людей покоряються заборонам під тиском зовнішнього примусу, тобто там, де порушення заборони загрожує покаранням. Безліч культурних людей що відсахнулися від вбивства або інцеста, не відмовляють в пожадливості своєї агресивності, не упускаючи випадку нашкодити іншому, якщо можна при цьому залишитися безкарним.

Відносно обмеження зв'язків з класами Фрейд стикаємося з недвозначною ситуацією. Люди, обійдені привілейованими класами готові на все, щоб позбутися своєї додаткової частки позбавлення. Коли це неможливо усередині даної культури пускають коріння стійке незадоволення. Годі і говорити, що культура залишає настільки велике число учасників незадоволеними і що штовхає їх на бунт, не має перспектив на тривале існування і не заслуговує на нього.

Міра інтеріорізації розпоряджень культури, не єдине духовне благо, яке треба враховувати при оцінці культури. У неї є і ідеали і творіння мистецтва.

Задоволення, яке отримують учасники культури, має тим самим нарциссичну природу, воно покоїться на гордості досягнутих успіхів. Для своєї повноти воно вимагає порівняння з іншими культурами і тому кожна культура привласнює собі право зневажати іншу.

Але не лише привілейовані класи насолоджуються благодіяннями своєї культури, але і пригноблювані можуть залучитися до цього задоволення.

Іншого роду задоволення доставляє представник того або іншого регіону мистецтво. Мистецтво дає ерзац задоволення, компенсуючи якнайдавніші заборони культури.

Якщо мистецтво для Фрейда є дивним даром природи, що на якийсь час полегшує людині важку ношу буття, то зовсім іншим було його відношення до релігії. У своїх роботах він проводить аналогію між процесами в індивідуальній психіці і в розвитку людського роду. У книзі «Майбутнє однієї ілюзії» релігія розглядується як наслідок «якнайдавніших і сильніших» людських бажань, в роботі «Незадоволеність культурою» вона розцінюється як одна з «техніки» примирення з тяготами існування.

Сама, можливо, важлива частка психічного інвентаря культури це її релігійні уявлення, іншими словами – її ілюзії.

Звичайно, якщо відмовитися від культури і робити все, що хочеться це, було б прекрасне життя. Але як невдячно прагнути до відміни культури. Тоді нашою єдиною долею, на думку австрійського психіатра, опиниться природний стан, а його перенести набагато важче. Тому головне завдання культури, її справжнє обґрунтування – захист нас від природи.

Як і для людства, так і для одинака життя важке. Якусь частку позбавлень накладає на нього культура. Наслідком такого положення справ повинні були б стати гризуча тривога і важка образа від ображених відчуттів природного нарцисизму.

Звертає на себе увагу те, що при характеристиці культури, Фрейд спочатку користується негативно забарвленими поняттями і оборотами («культура – як гнітючий вантаж», «окремий індивід ворог культури», «у більшості осіб присутні антикультурні тенденції і інше»).

Така оцінка культури, і релігії зокрема, що містить негативні характеристики, логічна в концепції Фрейда. Адже він виходить з індивіда, мотивація поведінки якого підпорядкована активністю «лібідо». Зоологічний індивідуалізм було необхідно приборкати, що і здійснювали і продовжують здійснювати механізми культури. Наприклад, Фрейд пише: «Якщо кожен слідуватиме своїм потягам, зачнеться хаос, який ми стримували багатотисячолітньою роботою культури», «то, що культура виставила вимогу не вбивати сусіда, якого ми ненавидимо, було на користь людського гуртожитку, на інших умовах неможливого».

Отже, по Фрейду у нас перетинаються два варіанти оцінки в існуванні і переживанні культури (релігії). Перший – негативний, пов'язаний з неможливістю повного розкріпачення, самопроявлении індивіда в умовах культури, це оцінка «ображеного природного нарцисизму». Другий – позитивний, визнаючий необхідність механізмів релігії (страх перед смертю) для спільного виживання індивідів. Ці два варіанти є суперечливою єдністю, що співвідносяться як «бажане» і «необхідне». «Необхідне» виявляється небажано, а «бажане» - неможливо.

2. Співвідношення моральності та релігійності

Але чи правомірно за точку відліку вважати лише біологічну людину. Коли і де він існує тільки як біологічний?

Звернемося, наприклад, до точки зору російського академіка Моїсєєва Н.Н. Він визнає, що «моральність є тільки людським явищем. І її цілком можна розглядувати як кооперативний консенсус людських загальностей. Основний же принцип - «не убий» як представляється, народився унаслідок праці, накопичених знань, необхідність появи якісно нової форми пам'яті, що не існує у тварин. Праця, штучні знаряддя, знання і моральність – вузол, що зв'язав воєдино коріння суспільного розвитку людини. Після того, як принцип «роби, як я» зжив себе: виникає система «Вчитель». Тобто особливу роль, поступово набувають майстри і умільці. Їх знання мають бути передані наступним поколінням. Але в первісній орді володарює внутрішньовидовий відбір, тобто право сили. Тому орді одного дня доводиться зрадити своїм правилам. Так народжується основа основ людської моралі, основне табу всіх народів – «не убий».

Становлення людської моралі фактично припинило вдосконалення людини як індивідуума. Моральність народжує відчуття довга – це завжди система заборон, обмежень свободи вибору. Мораль і моральність – нові принципи відбору, що виникли в процесі самоорганізації як ефективного засобу адаптації суспільства, що формується, до умов проживання, що змінюються.

Витоки культури, виникнення культурної традиції Мойсеєвий бачить в тій же мезолітичної революції, що породив основну заборону цивілізації – «не убий»! Вона виникає як потреба, як один із способів виходу з еволюційної безвиході.

Може опинитися, що ця внутрішня логіка розвитку приходить в суперечність із зміною реальності: традиція стає гальмом суспільного процесу. Але «традиційність традиції», її консервативність – необхідна для людини властивість його духовності.

Етика, мораль і моральність – це не ілюзії породжені біологією людини. Це особливості популяції homo sapiens тісно пов'язані зі всім процесом не лише, і може бути, не стільки біологічною еволюцією, скільки з процесом еволюції надорганізованної».

Як вже писалося вище, життя для людства важке, причому якусь частку позбавлень накладає на нього культура.

Завдання культури тут трояке: зачеплена самолюбивість людини вимагає втіхи, мир в цілому і життя його мають бути представлені не жахливо; просить якоїсь відповіді людська допитливість.

Найпершим кроком було надання природі людських якостей. Тобто людина має на увазі під силами зовнішньої природи якихось істот, керівники людьми, він може спілкуватися з ними, як з рівними, це додає їм характер отця, перетворюючи їх на богів.

З часом робляться спостереження за явищами природи, виявляються закономірності цих явищ, сили природи втрачають, тому свої людські риси. Боги зберігають свою трояку функцію: нейтральний жах перед природою; примирення з грізною долею (перш за все образ смерті), і винагорода за страждання і позбавлення.

Але поступово люди помічають, що природні явища відбуваються самі собою. І лише інколи за допомогою так званих чудес вони втручаються, як би завіряючи, що вони є. І ніж самостійнішою стає природа, чим далі відстороняються від неї боги, тим більшою мірою моральність стає їх справжньою сферою. Завдання бога тепер – компенсувати дефекти культури, стежити за виконання розпоряджень культури, яким люди так погано підкоряються. Самі розпорядження культури наділяються божественним походженням.