Реферат: Походження Сонячної системи 2

Потоки лептонів з поверхні планет системи лептонного ВВЕ назовні взаємодіють між собою по реакціях. Ця реакція і є причиною народження усередині планет водню, протонів і нейтронів, а також виділення тепла.

Закономірності в будові Сонячної системи

Для вимірювання відстаней в Сонячній системі введена астрономічна одиниця – а.е., виражаюча середню відстань Землі від Сонця, рівне 149597870 км. В 1 а.е. уміщається більше 23000 радіусів Землі, і світло від Сонця до Землі проходить за 8,3 мін. Великі планети від найближчої по Сонцю – Меркурія – до найдальшої – плутона – розміщені в диску з радіусом близько 50 а.е.

До складу Сонячної системи входять 9 великих планет з своїми 43 супутниками, 2782 малі планети, відомі нині, і 679 комет. Число малих планет і комет постійно росте. Останнім часом щорічно відкривається до 300 нових об'єктів, але розмір діаметра нових планет не перевищує 10 км і вони далі 5 а.е. навіть в наймогутніші сучасні гороскопи практично невидимі, тому існування планетного «населення» за межами 50 а.е. – тільки гіпотеза. Якщо вважати, що найближча зірка рівна по масі Сонцю і знаходиться на відстані близько 270000 а. е., то крапка, в якій врівноважуються сили тяжіння Сонця і Центавра, знаходиться посеред розділяючого їх відстані. Отже, вплив Сонця розповсюджується, принаймні, на 135000 а.е.

Багато учених розділяють думку голландського астронома Я. Орта, який вважає, що в 100000 а. е. від Сонця зосереджені величезні скупчення («хмари») невеликих тіл, що складаються головним чином з кам'янистих порід і льоду. Це – залишки протопланетного хмари, з яких, можливо, дотепер утворюються комети. На це указує періодичну появу комет, які наближаються до Сонця по гіперболічних і параболічних орбітах. Можливо, що вони під впливом тяжіння найближчих зірок змінюють свій круговий рух навкруги Сонця і починають рухатися по дуже витягнутих орбітах. При зустрічі з великими планетами на своєму шляху орбіти комет можуть так перетворитися, що комети перестають віддалятися від Сонця далі за орбіти планет Юпітера або сатурна і при черговому зближенні з Сонцем спостерігаються із Землі.

Проте, якщо дотримуватися загальноприйнятої гіпотези про розмір протопланетного хмари, то більш правдоподібно думка американських вчених А. Камерона і Ф. Уїппла, які вважають, що кометний пояс, що утворився на периферії Сонячної системи, знаходиться за орбітою плутона на відстані від 40 до 50 а.е. Пояс складається з невеликих тіл, які не спостерігаються із Землі, але їх вплив виявляється у відхиленні нептуна і плутона від їх обчислювальних орбіт. Судячи з відхилень, маса всіх тіл кометного пояса, можливо, перевищує масу Землі в 10 або 20 разів.

При більш детальному вивченні планет і супутників, а також динамічних властивостей їх орбіт виявляється, що всі тіла Сонячної системи підкоряються деяким закономерностям, що свідчать тільки про їх загальне походження. перш за все всі планети рухаються навкруги Сонця по майже кругових орбітах, як правило, співпадає з напрямом їх осьового обертання, а також з напрямом обертання самого Сонця навкруги його осі. Осі обертання планет майже перпендикулярні до площини їх орбіт, а самі орбіти лежать приблизно в одній площині. Супутники планет рухаються в основному екваторіальних площинах своїх планет, і напрям їх руху співпадає з напрямом обертання центральних планет.

Перші чотири планети мають приблизно однакові розміри і густину і називаються планетами земної групи, або внутрішніми. Планети, які знаходяться за поясом астероїдів, мають невисоку густину, вельми великі розміри і численних супутників. Їх називають зовнішніми планетами.

Розподіл планет по їх відстанях від Сонця – одна з найдивніших властивостей планетних орбіт. В кінці 18 в. И. Тициус і И. Боде відкрили емпіричну закономірність, якій підлеглі планетні відстані. Тоді ще не був відомий ні Уран, ні заурановие планети, ні малі планети, або астероїди. Закон Тициуса-боді, так само як і періодична система Д.І. Менделєєва, що дозволила передбачити властивості ще не відкритих хімічних елементів, допоміг визначити відстані від Сонця не відкритих планет. Закон Тициуса-боді не є фізичним законом в повному розумінні цього слова, оскільки його фізична природа повністю не розгадана. Деякі фізики бачать схожість цього закону з ранньою квантовою теорією атома водню, розробленого Н. Бором, і вважають його властивістю гравітації, а космогонисти – проявом властивостей початкового стану протопланетного хмари, тому обгрунтовування закону Тициуса-боді дотепер цікавить учених і існує численні його вирази.

Існує ще одна цікава властивість Сонячної системи: супутники планет по своїй масі складають приблизно таку ж частину від мас планет, яку самі планети – від маси Сонця. Ця властивість, мабуть, також пов'язана з процесом утворення Сонячної системи. Число супутників планет, що відкриваються, поступово росте. В даний час їх налічується вже більше 40.

Сонце силою свого тяжіння разом з силами взаємного тяжіння планет і супутників визначає динаміку всієї Сонячної системи. Окрім тепла і світла, Сонце випромінює в простір потоки заряджених частинок (сонячну плазму), або «сонячний вітер», який формується в дуже гарячій сонячній короні.

«Призначене» законом планетних відстаней Тициуса-боді місце між марсом і Юпітером порожніло до 1801 року, коли, нарешті, була відкрита планета Церера і визначена її орбіта. Але незабаром з аналогічними орбітами були знайдено ще три планети – Паллада, юнона і веста. З – за малих розмірів і великої зовнішньої схожості із зірками їх почали називати або малими планетами, або астероїдами – «звездоподобними». Поступово потік нових малих планет став збільшуватися, тоді як їх розміри сталі скорочуватися. Якщо діаметр Церери рівний приблизно 1000 км, то діаметри астероїдів, що відкриваються в даний час, рідко перевищують 10 км.

Велика частина астероїдів займає кільцеву область з радіусами від 2,3 до 3,2 а.е. Неважко підрахувати, на квадрат площі із стороною близько 10 млн. км доводиться один астероїд, який вже відкритий, і невелика кількість дрібних тіл, поки неприступних спостереженням сучасними телескопами. Виявляється, що малі планети рухаються не тільки в цій області. Існують групи малих планет, які рухаються поблизу планет, витягнуті орбіти, що мають, і в своєму русі перетинаючі орбіти Землі і марса.

Це – групи астероїдів типу Аполлон і Амур. Малі планети групи Аполлона можуть близько підходити до Землі, одна з них – планета Ікар – в 1968 році пройшла від Землі на відстані 6,8 млн. км, а інша – Ерос – в січні 1975 року знаходилася від Землі на відстані 23 млн. км. Не виключено, що при черговому поверненні ці планети підійдуть до Землі ще ближче. Тому один з проектів запобігання «більш тісних і небезпечних зустрічей» полягає в посилці ракети назустріч астероїду з метою його повного руйнування, але для цього необхідно знати хіміко-мінералогічний склад астероїдів. На підставі результатів досліджень метеоритів вважається, що астероїди по своєму складу розподіляються по групах: 93% – кам'яні, 1% – железнокаменние, 6% – залізні.

Таємниці Сонячної системи

Звезди-сверхгиганти А і Звезди-сверхгиганти У в ході своєї еволюції поступово розширяються, а зірки Головної Послідовності і зірки Білі карлики Д поступово стискаються. Наше Сонце зараз знаходиться на рівні З Головної Послідовності і поволі остигає перед своїм черговим катастрофічним вибухом.

Таємниці будови лептонної речовини. Найбільшим відкриттям 20 століття є відкриття лептонної структури речовини високих енергій ВВЕ усередині елементних частинок і атомних ядер. Квантова теорія не визнає світове панування термодинаміки у Всесвіті. Весь світ Всесвіту побудований всього з 4 лептонів: електрони, позитрони, нейтрино і антинейтрино. Лептони є об'ємними електроенергійними пульсуючими і обертаються вихорами сферообразной і тораидальной форми. Лептони однакових, наприклад, відштовхуються, протилежних – притягуються. Ця взаємодія дозволяє їм особливі ЕЧ і АЯ з найбільшою точністю.

Тиск лептонів усередині ЕЧР (МПа) лінійно. Діаграма агрегатних станів лептонної речовини високих енергій описує відразу всі процеси високих енергій і в мікросвіті ЕЧ і АЯ, і в космічному Мегаміре.

Заключеніє

Велике панування відсталих і брехливі теорії в пізнанні законів всесвіту – це головна причина скотинячого початку життя основної маси соціальної речовини Земної цивілізації.

Пізнання законів лептонного ВВЕ – фундамент нових технологій другого тисячоліття.

Список літератури

1. В.К. Абалакин, А.С. Сочиліна. Формування і динаміка сонячної системи. – Л.; Знання, 1984 р.