Реферат: Походження термінів Русь та Україна

Русь – у давньоруських писемних пам’ятках має чотири значення: етнічне – народ, плем’я тощо; соціальне – суспільний прошарок або стан; географічний – як територія, земля; політичне – держава.

Існує багато концепій походження слова “Русь”: скндинавська (від місцевості зі схожою назвою), наддніпрянська (від назв річок із коренем “рос” у басейні Дніпра), фінська (від слова “ruotsi”, яким фінськи племена називали варварів) та ін. Достеменно відомо, що “Русь” назвали спочатку скандинавів, що складали дружини новгородських і київських князів. Поступово дружини варязьких князів із роду Рюрика на східнослов’янських землях розбавлялися слов’янами і рбилися поліетнічними. Термін поширювався спочатку на всіх дружинників взагалі, в тому числі на слов’ян, далі на народ, насамперед на полян, що панували у протодержавному утворенні на Середній Наддніпрянщині, а потім і на всіх східних слов’ян і на їхню державу.

Руси (роси) – назва етносу, відомості про який вперше трапляються у працях арабських та візантійських авторів з середини VI ст. Найпоширенішим є погляд, що руси походили з частини середньодніпровських слов’ян зарубенецької культури та слов’янізованих нащадків сарматів – роксоланів, відомих з IV ст. Під назвою росомонів і складали південно-схидний компонент антського союзу.

Руси займали територію Надросся, Надтясминня та дніпровського лісостепового лівобережжя. Внаслідок експансії аварів і розпаду антського союзу руси разом із полянами та сіверянами в кінці VI - VIІ ст. утворюють на Середній Наддніпрянщині нове ранньодержавне об’єднання, назва якого наймовірніше була Рос. Після хозарської навали в середині VIІІ ст і розгрому основних життєвих центрів Русів вони зливаються з полянами після чого етнонім “поляни” поступово замінюється назвою “Роси “ (“Руси”).”

“Откуда есть пошла Русская земля ” – це питання, поставлене ще літописцем Нестором наприкінці ХІ – чи на початку ХІІст. дискусійне і сьогодні, як і 200 років тому. Джерела у переважній більшості містять свідчення і не досить конкетні, і далеко не однозначні. Вібіркове їх використання породило теорії про південне і північне походження еноніма “Русь”, теорію соціального змісту терміна “Русь”, що первісно означав лише знать, а не весь народ, теорію териториального походження, а також теорію об’єднання слов’яно-скандинавських племен в єдину державу – “Русь”.

Розділ 2. Теорія південного-слов’янського походження терміну “Русь”.

В українській істориографії “патріарх української науки”, Михайло Максимович (1804-1873) відстоював теорію південного слов’янського походження терміну “Русь”. Він багато зробив для спростування нормансьької теорії походження східних слов’ян і виниенення давньоруської держави.

У своїх численних працях, зокрема «Откуда идет русская земля», «О происхождении варяго-руссов», Максимович доводить безпідставність цього твердження. В праці «Откуда идет русская земля» він писав, що «русов наших недаремно вважали у нас здавна слов'янами, і що даремно з недавнього часу стали вважати їх скандинавами — це, після нових вчених досліджень, стає для мене істинно позитивно... Таким чином словінська легенда про трьох братів перетворюється для мене вже в думку історичну: спадає з нього казковий покров, в якому ходила і укривалася істина про плем'я тієї Русі, від якої, за переказами Нестора, одержала ім'я земля Руська»'. І далі: «Русов... я визнаю племенем не німецьким, а слов'янським». Ретельно проаналізувавши історичні джерела, М. Максимович довів достовірність багатьох історичних подій часів Київської Русі, зокрема походи Ігоря, княжіння Аскольда і Діра, які вважалися вигадками літописців. ' Як історик М. Максимович найбільше уваги приділив вивченню історії Київської Русі, зокрема міста Києва. У цьому плані Максимович опублікував ряд цінних розвідок, історичних документів, стародавніх легенд. Він довів, що перші згадки про держави «Рос» і «Русь» належать до першої половини IX ст. і свідчать про існування кількох політичних утворень, про те, що в другій половині IX ст. (з часів княжіння Олега) Київська держава, що об'єднувала Київську та Новгородську землі, перетворилася на одну з найбільших — від Карпатських гір до Балтики — держав у Європі. Максимович перший здійснив спробу визначити, коли вперше стало вживатися слово «Україна», вказавши в статті «Откуда идет русская земля», що воно з'явилося 1187 p. і спочатку означало «Київську область», а потім поширилось на всю територію, де оселився український народ.

Видатний український вчений, історик і політичний діяч М.С. Грушевський – учень і послідовник М. Максимовича також підтримує теорію південного походження терміну «Русь». В своїй книзі “Історія України-Руси” він пише: “Ся праця має подати образ історичного розвою житя українського народу або тих етноґрафічно-полїтичних ґруп, з яких формується те що ми мислимо тепер під назвою українського народу, инакше званого „малоруським", „південно-руським", просто „руським" або „русинським". Ріжнородність сих назв не має особливого значіння, бо покриває понятє само по собі ясне; вона цікава тільки як характеристичний прояв тих історичних перемін, які прийшло ся пережити сьому народови. Його старе, історичне імя: Русь, Русин, руський, в часи політичногой культурного упадку було присвоєне великоросийським народом, котрого політичне й культурно жите розвинуло ся на традиціях давньої Руської держави, і великоросийські політичні орґанїзації — як вел. кя. Володимирське і потім вел. кн. Московське уважали себе спадкоємцями, наслїдниками тої старої Руської (Київської) держави, передовсім—наслідком династичних звязків своїх з київською династиєю. Уже в XIV в., коли вага полїтичного житя пересунула ся в сторону великоросийську, а українське політичне жите концентрувало ся в західнїй Україні, в державі Галицько-волинській,—до сеї держави прикладаєть ся імя „Малої Руси". Так Юрий-Болеслав, галицько-волинський князь, титулує себе в одній грамоті (1335 р.) dux tocius Russie Mynoris). Частїйше уживаєть ся се імя в грамотах царгородсьвого патріархату XIV в., що протиставляв тою назвою галицько-волинські єпархії північним, московським землям); може бути, що під впливом сеї церковної термінольоґії ужив сю назву і Юрий-Болеслав. Потім ся назва виходить з уживання, але коли в XVII в. українськнй нарід також входить в склад Московської держави, й виникає потреба відріжнити його від московського народу, термін: „малороссійскій", „Малороссія" стає" офіціально прийнятим на довго, в російській державі і по сей час, а під впливом сеї офіціальної термінольогії і в літературнім уживанні в Росії і в західній Европі се означеннє починає випирати старші означення (в німецькім kleinrussich, в французькім petit-russe і т. и.). Але серед української суспільности імя се не приймало ся і натомість все в ширше уживаннє входила назва „Україна", „український". Стара ся назва, уживана в староруських часах в загальнім значінню пограиича), а в XVI в. спеціалізована в приложенню до середнього Поднїпровя, що з кінцем XV в. стає таким небезпечним, в виїмкові обставини поставленим, на вічні татарські напади виставленим пограничем, — набирає особливого значіння з XVII в., коли та східня Україна стає центром і представницею нового українського житя і в різкій антітезї суспільно-політичному і національному укладови Польської дердержави скупляє в собі бажання, мрії і надії сучасної України. Імя „України" зростаєть ся з сими змаганнями і надіями, з сим бурливим вибухом українського житя, що для пізнїйших поколїнь стає провідиим огнем, невичерпаним джерелом національного і суспільно-політичного усвідомлення, надїй на можливість відродження і розвою. Літературне відродженнє XIX в. прийняло се імя для означення свого національного житя. В міру того як зростала свідомість тяглости і безпреривности етноґрафічно-національного українського житя, се українське імя розширяло ся на всю історію українського народу. Щоб підчеркнути звязки нового українського житя з його старими традиціями, се українське імя уживано також (в останній чверти минулого столїтя) в зложеній формі „Україна-Русь", „українсько-руський": старе традиційне імя звязано з новим терміном національного відродження і руху. Але останніми часами все в ширше уживанне і в українській і в иньших літературах входить просте імя „Україна", „український", витісняючи иньші назви. В дальшім викладі буде уживати ся як сей новий термін так і старий „Русь", „руський", „староруський", і зложений—„українсько-руський", відповідно до часу і понятя про який йде мова, хоч властиве значіннє їх одно—вони означають те що ми мислимо тепер як український народ: його територію і житє в сучаснім і минулім і ті етноґрафічно-полїтичні ґрупи, організації, форми, з яких органїзовало ся сучасне українське жите. Для означення ж усеї суми східно-словянських груп, яку сучасні фільольоги звуть звичайно „руською" (russisch, russ ) буду таки уживате назви „східно-словянський", щоб не допустити якоїсь неясності, якоїсь замітаними з історичним значіинем терміну „Русь", „руський", що й досї в повнів силї задержало ся в західній Україяї: в Галичині, Буковині, Угорській Українї, в значінню полудневої, україяської ґрупи східво-еловянської галузи. Ґрупу північво-західною буду називати білоруською, ґрупу північно-східню називатиму великоросийською.

Наша держава зветь ся в свійських і в чужих джерелах Руською—так зве ЇЇ Повість, Араби IX і Х в., ВізантийцЇ (Константин Порфирородний). Вони знають, що Русь — се загальна назва і заразом центр сїєї держави, головний нарід, нарід-володар; се імя переносить ся й на той елемент, що передовсім ввязував тодї собою сю державну орґанїзацію, — на дружинну верству, так що імя Руси пристає й до Варягів, котрі перебували на службі в сїй державі, і вони з сим іменем ідуть потім далї, хоч перед тим сї назви не мають. Але заразом імя Руси спеціально звязуеть ся з землею Полян, з київською околицею: се Русь, Руська земля, і під сим іменем вона противставляєть ся всім иньшим, як „муж руський" (Киянин) противставляеть ся під сим іменем людям з иньших країв ). Сю спецІалЇзацію руського імени на Київі й Киянах з одного боку і на її державі з другого найприроднїйше можна обяснити тим, що імя Руси, яке-6 не було його походжение, було спеціальним іменем Київщини, Полянської землі тодї, коли вона ставала центром тої ширшої „Руської" держави і Йдучи з КиЇва, як з її племінного центра, ся назва обіймала де далї ширші круги). Уже з того одного виходило б, що й ся державна. орґанізація мусіла вийти з Київа, коли імя руське, що перейшло потім на цїлу сю державу, ішло з Київа.”

Наталія Полонська-Василенко (1884-1973) – видатний український науковнць-історіограф в своїй книзі “Історія України” (том І) також підтримує теорію про південне походження терміну “Русь”: “У VIII ст. чужоземні джерела починають вживати для позначення населення південних українців, переважно племен полян та сіверян, назву «Русь». З бігом часу вона дедалі більше поширюється і серед візантійських, і серед арабських письменників.

Походження цієї назви являє найбільшу загадку історії України, яка до цього часу не може вважатися цілком вирішеною. У цьому питанні існує багато різних гіпотез. Головні з них такі: слово «Русь» —фінського походження (В. Татіщев, 1739.), хозарського — (Еверс, 1814), угорського (Юргевич, 1867), литовського (Костомаров, 1860), єврейського (Барац, 1910), кельтського (Шелухин, 1929). Але головні теорії дві: варязька та українська.

Варязька теорія базується на припущенні, що «руссю» фіни називали одне з племен норманів-шведів. Нормани у VIII-IX ст. ст. почали походи на узбережжя Західньої Европи. Вони жорстоко руйнували околиці, але іноді осідали й засновували держави. Так було у Франції (Нормандії), на о. Сицилії, згодом — в Англії. У той же час прийшли вони до східньої Европи, заволоділи Новгородом, а також пройшли різними шляхами в Україну й там заснували державу.

Одним із доказів цієї теорії вважають те, що Константин Порфірородний у 949 p. подав назви Дніпрових порогів — «руські» і «слов'янські». Перші близькі до північногерманських мов. У своїх творах він взагалі відрізняє «русів» і слов'ян.

Другий аргумент той, що фіни називали шведів «Rootsi» — непереконливий, бо тяжко припустити, щоб для назви скандинавів-варягів користалися б терміном з фінської мови.

М. Грушевський розглядає ставлення справи у скандинавських сагах, які багато знають про Київ. У них ніколи не ототожнюють варягів з Руссю. Русь для них чужа земля.

Навпаки, існує багато підстав для того, щоб вважати назву «Русь» місцевого походження. Арабські письменники знали «Русь». Ібн-Даста, географ і подорожник Х ст., цитував старшого від себе письменника Джайхані, який оповідав про «Русію», У «Словнику тюркських мов» Махмуда аль-Кашгарі, складеному в 70-х роках XI ст., подано малу, на якій руси показані на північ від печенігів, а ще далі, на північ від них — слов'яни. У цьому' розміщенні важливе відокремлення слов'ян новгородських від русів-українців.

Дуже цікаві відомості сповіщає «псевдо-Захарій», сирійський письменник. У нього є виписка з сирійського документу 555 року про «Русь»: це, мовляв, «рослий, могутній нарід», який мешкав по Дінцю, на північний захід від Озівського-моря, себто приблизно у Придніпров'ї.

Ібн Хордадбех, начальник пошт Арабського халіфату, писав у 860 p. в «Книзі шляхів та держав», якою користалися протягом 200 років, що «руси — плем'я з слов'ян».¹⁷¹ Автор книги 983 p. «Країни світу», в якій він використовував джерела IX ст., неперевершений щодо точности, описував країну Русь так; «Від неї на схід — печеніги, на південь — Дунай, на захід — слов'яни, на північ — пустеля. Південна й південносхідня межа її лежить від Дніпрової луки до гір Дінця та Дону.»

Таким чином, східні джерела не ототожнювали Русь із скандинавами. Не ототожнювали й візантійські. Патріярх Фотій, з приводу нападу Руси на Царгород у 860 році, називав їх росами або скитами, а не варягами, яких греки, знали добре.

Ці уявлення сучасників, що мали відомості про Русь, знаходять підтвердження в топоніміці України. Назви притоки Дніпра — Рось, притоки Роси — Росава, Осколу — Рось, на Волині річка Роска, у гирлі Дону місто Росія. Тож назви «Русь», «Рос» вживали виключно для позначення України.

За пізніших часів термін «Русь» стосували переважно до Київського князівства, і він деякою мірою був синонімом Київщини. У ХІ-ХІІІ ст. літописи строго відокремлювали Русь — Київське князівство — від інших княізівств. «Поїхати на Русь» означало поїхати на Київщину. Під 1149 роком Новгородський літопис записав: «иде архиепископ Новгородский Нифонт в Русь», себто в Київ, Року 1165 Новгородський літопис (третій), зазначає ще точніше: «ходи игумен Юрьевский (новгородського манастиря)... в Русь, в Киев град».

Таке було розуміння слова Русь і в Суздальщині. Року 1180 Суздальський літопис нотував: «йде князь Святослав... с половим поганими, с черниговцьі из Руси на Суздаль ратью». Року 1155 пише Іпатіївський літопис: «Юрий Володимирович... йде из Суздаля в Русь й приде Києву». Ще характеристичншшй вираз того ж літопису стосовно столиці Суздальської землі — Володимира: до Володимира приходили купці «из Царгорода, й от иних стран, из Русской земли й аче Латинин». Руська земля поставлена між Царгородом і латинським заходом"

Термін «Русь» не поширився на північні землі навіть тоді, коли Київська держава охопила їх. Навпаки, цей термін дуже довгий час вживався на Західній Україні, у топоніміці Прикарпаття та Закарпаття.”

Розділ 3. П івнічна або норманська теорія.

Тепер розглянемо другу – північну або норманську теорію походження східних слов’ян і виникнення давньоруської держави а з нею і терміну “Русь”. Норманісти, головним представником яких виступав М. Погодін, твердили, що давньоруська держава – Київська Русь – створена не слов’янами, а варягами – норманами, вихідцями із скандинавії. Ці автори апелюють до “Повісті минулих літ”

І.П. Крип’якевич у своїй “Історії України” так викладає свою точку зору: “Норманські завойовники були відомі також під іменем Руси. З цією назвою стрічаємо варягів завсіди у візантійських джерелах; "варангой Рос». Від цього імени і новгородська норманська держава і пізніша державна організація цілої східньої Европи зі столицею у Києві дістала назву Руси, руської держави. Довгі часи назва Русь була національним іменем українського народу; дотепер ще у далеких малосвідомих околицях уживається назва русин, руський, що означала ця назва і звідки вона походила, про це були різні думки і дотепер ще нема про це згоди між вченими дослідниками. Літописець каже, що Руссю звалися ті варяги, що з Рюриком прийшли до Новгороду; пізнише від варягів це імя перейняли словяни: «від варягів прозвалися Руссю, а перше були словіни». Деякі історики погоджуються з цим поглядом і думають, що слово Русь принесене із Скандинавії. Інші здогадуються, що назва Руси залишилася по готах, з часів їх побуту на Україні; інші бачуть у «Руси» корінь іранський, щє інші кельтійський, Акад. Грушевський зібрав докази, що в княжі часи назва Русь була однозначна з Київщиною; нпр. руський боярин означало стільки, що боярин з Києва; на цій основі наш історик висловлює погляд, що Русь це споконвічна назва полян, однозвучна з іменем річки Росі, що теж. була у київській землі.”

Також І.П. Крип’якевич досліджує походження назви “Україна”, “український”: “Україна, український; це остаточно усталена й загально прийнята назва вашого краю й народу. Вживають цієї назви всі свідомі українці й усі безсторонні чужинці. Правда, менше, або й зовсім несвідомі українці, здебільша на південно-західньому пограниччі нашого краю, називають себе «русинами» або «руснаками». а на північио-східньому «руськими», «малоросами», а то й «тутешніми» Але той спосіб самоозначення завмирає скрізь, де тільки блиснуть перші проблески освіти й національної свідомости. «Русинами», називає нас дехто з неприхильних нашому загально-національному обєднанню поляків, так само, як вороже до нас настроєні москалі зовуть нас «малоросами», Поминаємо вже те, що москалі називають нас «хахла-ми» (хахли це підголювані чуприни наших селян) так, як ми називаємо їх насмішливо «кацапами».

Нікуди правди діти, первісна назва нашого краю та народу: «Русь» і «руський»; цю назву залишили нам по собі оті «варяги», що при їхній допомозі ми зорганізували першу Українську Державу, та з назвою їхнього племени виступили більш як тисяча літ тому на історичний обрій. Назва пережила «варягів» і вживалася на означення нашого краю й народу продовж цілих віків» поки, в половню ХVII. сторіччя, не прийшла їй на зміну нова: «Україна», «український». Вживали її й до того часу, а вперше ще українські літописці XІІ ст., але тільки для означення пограниччя нашого краю. Відтепер починають уживати її на означення цілого краю, народу й створеної ним Держави.