Реферат: Політична діяльність Петлюри і Винниченка

Хоча їхні особисті відносини, революційна співпраця не виключали розбіжностей позицій з деяких питань і взаємної критики, бо на першому місці і в одного і в другого були інтереси боротьби за народну справу. Політичні та державницькі структури, в яких вони співпрацювали, обидва розглядали не як якісь сімейні чи кланові угруповання для задоволення особистих прагнень, а як революційні організації, де взаємовідносини будуються на основі захисту українства.

Петлюрі випала нелегка ноша активної участі в створенні українських збройних сил, безпосереднього керівництва їх бойовими діями, важкого пошуку можливостей протистояти, іноді майже в безвихідних ситуаціях, агресивним підступам тих сил, які не могли змиритись з існуванням української національної державності. Організатор і командир Гайдамацького коша Слобідської України, член, а з лютого 1919 року, після від’їзду Винниченка за кордон, — голова Директорії й одночасно Головний отаман української армії, в найважчий для Української революції час він перебуває у вирі боротьби. Посада і бойова обстановка вимагали від нього специфічних дій, в тому числі й з огляду на одноосібний характер воєнного командування, притаманного військовим керівникам піклування про виховання у підлеглих патріотизму, відданості армії, дисциплінованості, фронтової виучки, готовності до силового фізичного протиборства з супротивником, до самопожертви. Саме цьому мали служити паради та урочисті огляди військ, відповідне матеріально-технічне забезпечення, створення одностроїв, за «захоплення» якими Петлюру не раз аж надто емоційно критикували. Але він мужньо ніс «свій хрест», до останнього дня намагався служити Україні.

Обстановка ж, як правило, була грозовою. Вже в кінці 1917 — на початку 1918 року розпочалась війна між УНР і радянською Росією. При цьому не керівники УНР направляли ультиматум Раднаркому з погрозою розпочати воєнні дії, а навпаки. Не війська УНР вторглись в російські землі, а війська Раднаркому пішли в Україну, до речі всупереч пересторогам українських більшовиків. Піддаючи, і не безпідставно, критиці дії українських державних та військових провідників, у тому числі й Петлюри, у зв’язку з воєнними поразками, слід зважати на те, що воєнна ситуація була не на користь УНР. Вона не мала розбудованої армії, відповідної інфраструктури, стрункої системи командування, стратегії та тактики оборони краю. І головна причина такого стану полягала не в розбіжності поглядів або особистих якостях чи помилках тогочасного українського керівництва, хоча вони дійсно мали місце. Історія не відвела тоді для розбудови армії необхідного часу, умов і матеріальних засобів. Адже створене в червні 1917 року Генеральне секретарство військових справ було невдовзі скасоване на вимогу Тимчасового уряду. Українізовані військові частини, воєнізовані громадські структури були, таким чином, позбавлені національного керівництва, не становили єдиного цілого, залишаючись у складі і підпорядкуванні командування російської армії. Відновлене тільки на початку листопада Генеральне секретарство військових справ на чолі з Симоном Петлюрою намагалось надолужити втрачене. Але часу та й відповідних можливостей для цього вже не було.

Крім вторгнення радянських військ, агресію з південного заходу здійснила Румунія, яка в листопаді 1918 року захопила українські землі Буковини та Ізмаїльщини всупереч волі їх мешканців, здійснювала щодо них масові грабежі та переслідування. Ця брутальна загарбницька політика викликала масовий спротив в окупованих українських землях, зокрема в Хотинському, Акерманському, Сорочинському повітах. Так, 23 січня 1919 року в Хотинському повіті Бессарабії вибухнуло антирумунське повстання, учасники якого за три дні звільнили всю окуповану територію. Очолювана Винниченком Директорія і керована Головним отаманом Петлюрою армія УНР через складне воєнне і міжнародне становище не подали їм допомогу, але все ж змогли переправити певну кількість зброї. Окупанти жорстоко розправились з непокірними українцями: спалили десятки сіл, які потім артилерія зрівняла з землею разом з мешканцями. Понад 50 тисяч біжен